Місцеві фінанси – Сунцова О. О. – РОЗДІЛ 1. Місцеві фінанси, їх сутність, склад і роль у розвитку економічної і соціальної інфраструктури

1.1. Формування науки про місцеві фінанси.

1.2. Сунтість системи місцевих фінансів.

1.3. Прозорість та оптимальна децентралізація системи державних фінансів як передумови ефективного функціонування місцевих фінансів.

1.4. Функції місцевих фінансів та економічний механізм управління територіями.

1.5. Функції територіальної громади, її роль і правовий статус.

1.6. Основи фінансової автономії місцевих органів влади

Основні терміни та поняття: Бюджетна децентралізація, бюджетне регулювання, бюджетне самофінансування, бюджетні процедури, громадські послуги, доходи місцевих бюджетів, видатки місцевих бюджетів, місцеві фінанси, земські збори, мартикулярні внески, муніципальна (комунальна) власність.

1.1. Формування науки про місцеві фінанси

Окремою, самостійною галуззю фінансової науки, є наука про місцеві фінанси. Процес її формування відбувався у двох основних напрямках.

Іторично склалося так, що спочатку виникла наука про державні фінанси, а потім від неї відокремилося самостійне вчення про місцеві фінанси. Таким чином, поняття місцеві фінанси виникло на противагу поняттю державні фінанси.

Вчення про місцеві фінанси, як наука, виникло також і в процесі розширення розуміння предмета фінансової науки, коли фінансове господарство общин та інших територіальних колективів, яке до цього вважалося приватним, було включено до складу публічного фінансового господарства. Отже, поняття місцеві фінанси розширило поняття публічні фінанси і стало їхньою невід’ємною, але відносно самостійною складовою.

Вчення про місцеві фінанси як сукупність теоретичних положень про фінансове господарство та фінансову діяльність місцевих органів влади сформувалося в XIX столітті, воно виокремилося в самостійну галузь фінансової науки. Це було пов’язано із завершенням становлення в більшості країн Західної Європи й Північної Америки органів місцевого самоврядування та регіональних органів влади, конституційним визнанням прав комун, общин, муніципалітетів, регіонів, провінцій, штатів та інших адміністративно-територіальних утворень.

Процес формування теорії місцевих фінансів як окремої галузі фінансової науки у Росії, розпочався після земської реформи 1864 року. Наслідком цієї реформи стало створення інститутів земського самоврядування та демократизація міського управління.

У СРСР розвиток теорії місцевих фінансів був тісно пов’язаний із розширенням фінансової діяльності місцевих органів влади. Але, даний напрямок фінансової науки знівелювався у зв’язку з докорінною зміною внутрішньої політики в державі, ліквідацією засад фінансової автономії місцевих органів влади.

В Українській Народній Республіці, під час правління Центральної Ради в 1917- 1918 роках, робилися спроби українізації земського та міського самоврядування із збереженням його інститутів та фінансових основ. Але після ліквідації Центральної Ради робота припинилася.

Уряд СРСР, після 1917 року, поетапно здійснив заходи з ліквідації органів місцевого самоврядування, націоналізації їхнього майна, формування нової системи місцевої влади на базі її радянської моделі, автором якої був В. Ульянов (Ленін). Радянська влада не визнавала інституту місцевого самоврядування. Сам В. І. Ленін називав земське самоврядування п’ятим колесом до воза.

Більшовиками були сформовані місцеві ради, які вважалися органами державної влади і місцевого управління одночасно. Підхід радянської центральної влади до їхнього статусу та повноважень у галузі фінансів неодноразово змінювався. Але діяльність місцевих рад в той час, була хаотичною і погано організованою. З метою централізації управління фінансами друга сесія ВЦВК у червні 1920 року скасувала поділ на державний та місцевий бюджети, їх об’єднали в єдиний загальний державний бюджет.

Трохи згодом, перехід до НЕПу започаткував відновлення місцевих фінансів. Незважаючи на заходи з відбудови місцевих фінансів у період НЕПу, реальної фінансової автономії місцеві ради так і не отримали. Місцеве самоврядування в СРСР навіть у той період не було визнано.

Податкова реформа 1930 року, різко скоротила кількість податків. Було встановлено жорстку систему контролю згори за доходами місцевих рад, прямого вилучення доходів місцевих бюджетів та регулювання їх на основі дольових відрахувань від загальносоюзних податків, було затверджено єдиний державний бюджет, до якого було включено і місцеві бюджети.

Треба відзначити деякі теоретичні спроби обгрунтувати право існування місцевих фінансів в СРСР в 50-х роках у період реформ М. С Хрущова. Відродження науки про місцеві фінанси розпочалося в період керування країною М. С. Горбачовим з його “новим мисленням та перебудовою” в 1990 році, в СРСР було визнано інститут місцевого самоврядування.

У фінансовій літературі України, термін місцеві фінанси стосовно СРСР вперше вживається лише на початку 90-х років. проблеми, які необхідно розв’язати в процесі бюджетної реформи:

1) Приведення у відповідність конституційних та законодавчих зобов’язань держави щодо надання управлінських, громадських та державних послуг громадянам з фінансовими можливостями держави

2) Вдосконалення макроекономічного прогнозування і бюджетного планування.

3) Забезпечення реальності планових показників бюджету та їх виконання.

4) Визначення соціально-економічних пріоритетів і пріоритетів бюджетного фінансування, концентрації бюджетних коштів на найбільш важливих соціально-економічних програмах.

5) Перехід від практики утримання установ і організацій бюджетної сфери до програмно-цільового методу планування та здійснення видатків.

6) Відмова від бюджетного фінансування тих послуг, які можуть бути надані громадянам на ринкових засадах.

7) Оптимізація та раціоналізація мережі закладів та установ, які фінансуються з державного та місцевих бюджетів, з метою підвищення рівня та якості послуг, які надаються громадянам, підвищення ефективності використання бюджетних коштів.

8) Створення економічно та фінансово самодостатніх територіальних громад.

9) Перехід від багатоканальної до одноканальної системи фінансування закладів, установ та організацій бюджетної сфери, фінансування спільних програм.

10) Визначення і розмежування функцій органів державної влади в бюджетному процесі, а також фінансових органів, які здійснюють управління фінансово-бюджетною системою, правового та організаційного визначення природи і функцій місцевих фінансових органів.

11) Вдосконалення та правове закріплення організації бюджетного процесу та бюджетних процедур як на центральному, так і на рівні органів місцевого самоврядування.

12) Розмежування видатків між рівнями бюджетної системи, зміцнення власної доходної бази територіальних громад, запровадження нової системи фінансового вирівнювання, бюджетних трансфертів, формульного розподілу трансфертів.

13) Казначейське обслуговування касового виконання бюджетів.

14) Вдосконалення розподілу фінансових ресурсів (податків) між ланками бюджетної системи. Підвищення зацікавленості органів державної влади та місцевого самоврядування в ефективному адмініструванні податків та зміцненні податкової бази.

15) Створення ефективного механізму державних та місцевих запозичень, обслуговування державного боргу з метою зміцнення доходної бази державного та місцевих бюджетів, а також мінімізації їхніх втрат.

16) Організація ефективного фінансового контролю затвердження та виконання державного та місцевих бюджетів, використання коштів цих бюджетів. Розмежування компетенції органів державного фінансового контролю та організація їх ефективної взаємодії, шляхи забезпечення ефективного використання фінансових ресурсів.

17) Вдосконалення практики фінансового та бюджетного планування, використання коштів загального та спеціального фондів державного та місцевих бюджетів.

Для забезпечення успіху, підвищення ефективності і якості послуг на засадах соціальної справедливості, необхідно вирішити проблеми в системі міжбюджетного фінансування. Здійснення змін у системі міжбюджетного фінансування є надзвичайно складним та довготривалим процесом. Однак, існує низка ключових елементів, які слід розглянути під час вирішення проблем даної системи в цілому. До них належать:

А) інституційна та правова база міжбюджетного фінансування;

Б) фінансування видатків;

В) розподіл надходжень;

В) система трансфертів;

Г) місцеві запозичення.

Проблеми міжбюджетного фінансування в Україні:

1) система органів влади в Україні передбачає більшу централізацію (відповідно до південно-європейської моделі), ніж це передбачається ступенем незалежності, наданим місцевим органам влади (що ближче до північно-європейської моделі). Дуже важливим є курс на децентралізацію;

2) невідповідність між зобов’язаннями за видатками та джерелами фінансування (непрофінансований мандат);

3) місцеві органи влади практично не мають стимулів до підвищення обсягу своїх надходжень у контексті бюджету та управління своїми ресурсами прозорими і раціональними методами. Жодна система міжбюджетного фінансування не може функціонувати ефективно, якщо немає стимулів збільшувати надходження та підвищувати відповідальність за використання цих ресурсів;

4) система міжбюджетного фінансування розвивалася хаотично й непередбачу-вано, що ускладнює органам влади усіх рівнів прогнозування й управління своїми ресурсами. Це у першу чергу стосується трансфертів. Проведення розрахунків на підставі формули – найважливіший крок до передбачуваності;

5) органи влади місцевого рівня повинні робити значний внесок у забезпечення суспільних благ та інфраструктури, але дуже мало які з них мають можливості фінансувати необхідні інвестиції.

Для ефективної роботи системи міжбюджетного фінансування необхідно, щоб були чітко визначені усі рівні влади та, щоб наявні інституції сприяли прозорому, передбачуваному та відповідальному прийняттю рішень на кожному рівні. Окрім того, надзвичайно важливе значення має відповідальність на кожному рівні – без неї навряд чи матеріалізується користь від децентралізації.

Першим кроком до зміцнення системи міжбюджетного фінансування має бути досягнення певного ступеня консенсусу щодо найважливішого кола відповідальності для кожного рівня влади та ступеня децентралізації, пов’язаного з цим розподілом відповідальності (це можна назвати “концепцією міжбюджетного фінансування”).

Другий крок до зміцнення правової та інституційної бази системи міжбюджет-ного фінансування полягає у перегляді чинних базових законів та у виправленні найбільш явних невідповідностей. Це дасть змогу підвищити прозорість системи, а також заповнити її прогалини, особливо щодо ключових питань функціонування системи (методики розрахунку міжбюджетних трансфертів). Паралельно потрібно буде вносити зміни до законів “Про місцеве самоврядування в Україні” та “Про місцеві державні адміністрації”. Найважливіші питання, які нині відсутні в даному законі, такі: правила й процедури делегування повноважень місцевими органами влади іншим рівням влади (як нижчим так і вищим), а також правила й процедури відкликання делегованих повноважень; правила й процедури визначення обсягів фінансування, необхідного для реалізації делегованих повноважень після передачі їх від одного рівня влади до іншого, а також визначення термінів “комунальна власність” та “комунальне майно” місцевих органів влади різного рівня.

Внаслідок щорічної зміни правил формування місцевих бюджетів, неузгодженості окремих положень, стара система сприяла непередбачуваності й непрозорості. З встановленням чітких правил, органи влади усіх рівнів муситимуть їх дотримуватися. Впровадження і дотримання правових положень має вирішальне значення для поліпшення роботи бюджетної системи.

Основою міжбюджетного фінансування є чітке визначення кола обов’язків органів влади різних рівнів та ефективність виконання ними своїх обов’язків, які на них покладаються.

Принципова слабкість старого розподілу фінансування видатків випливає із відокремлення фінансової відповідальності від права зменшувати або збільшувати зобов’язання за видатками

Відповідальність органів влади певного рівня слід привести у відповідність із їхніми правами щодо прийняття рішень. Місцеві органи влади змушені дотримуватися галузевих норм і мають мало прав визначати затрати в різних галузях. Ця незбалансованість спостерігалася більшою чи меншою мірою в різних галузях: найбільше – у сфері соціального захисту, дещо меншою мірою – у сфері освіти та охорони здоров’я. Наслідком такої незбалансованості є незабезпечені фінансово повноваження та передумови до накопичення заборгованостей.

Друга серйозна проблема полягає у плутанині щодо того, які послуги повинен надавати кожен з рівнів влади.

Чинні законодавчі процедури чітко не визначають, на якому з рівнів влади який вид послуг має надаватися. Органи влади усіх рівнів мають певні повноваження працювати в кожній із зазначених галузей. Згідно із Конституцією та Законом про місцеве самоврядування, обласні та районні органи влади можуть надавати послуги лише на підставі делегування відповідних повноважень, що мають спільні інтереси.

Третя найсерйозніша проблема – відсутність чіткого розподілу функцій між різними гілками влади одного рівня. Ця відсутність точності робить практично неможливим розділення “делегованих видатків” і “власних видатків”. Визначення кола відповідальності в Законі про місцеве самоврядування дуже не чітке

Важливою складовою міцної системи міжбюджетного фінансування є система збільшення величини надходжень, яка допоможе місцевим органам влади фінансувати надання послуг, за які вони відповідають. Найсерйознішою проблемою, породженою старою системою, є незацікавленість місцевих органів влади у збільшенні надходжень. Будь-яке збільшення місцевих надходжень, або заходи по зменшенню видатків, зводиться нанівець зменшенням частки регулюючих податкових надходжень або трансфертів. Щорічні зміни нормативів відрахувань від загальнодержавних податків і зборів, що спрямовуються до місцевих бюджетів, не задавали стимулів до збільшення надходжень. Очевидно, підвищення рівня автономії дасть змогу посилити зв’язок між послугами та затратами. Структура доходів не тільки відображає цінності територіальної громади, але й ставлення громадян до органів місцевого самоврядування значною мірою формується під впливом їх відчуттів щодо справедливості структури доходів. Під справедливістю мається на увазі рівномірний розподіл як тягаря відшкодувань до бюджету, так і користі від громадських послуг.

Четвертим елементом вдосконаленої системи міжбюджетного фінансування є система трансфертів. Основне завдання трансфертів – вирішувати проблему вертикальної незбалансованості – наслідок невідповідності між відповідальністю за видатки та податкоспроможністю. Система трансфертів сприяє згладженню нерівностей між адміністративно-територіальними одиницями (нерівність по горизонталі), та можливостями кожного регіону. Основними характерними рисами системи трансфертів, що впливають на усю систему міжбюджетних відносин, є її передбачуваність та стимули, які вона створює для всіх рівнів управління.

Першим критерієм ефективності системи трансфертів є її здатність забезпечити місцеві органи влади ресурсами, достатніми для виконання покладених на них зобов’язань.

Другим критерієм ефективної роботи системи трансфертів є забезпечення достатніх зборів податків місцевими органами влади та уникнення фіскального дефіциту. Надання трансфертів базувалося на підході “покриття дефіциту”, що створювало для місцевих органів влади стимули підтримувати видатки на високому рівні, зберігати існуючу мережу та не надавати значної уваги збільшенню надходжень до місцевих бюджетів.

Третім критерієм ефективності системи трансфертів є ступінь, до якого вона здатна забезпечити справедливість. Стара система базувалася на розподілі фінансових ресурсів між регіонами, що склався раніше (принцип від досягнутого).

Для зміцнення системи трансфертів – є визначення цілей, яких вона має досягти, та визначення загальної суми, яка розподілятиметься у вигляді трансфертів. Світовий досвід передбачає три основні підходи:

1) певна визначена частка надходжень до державного бюджету, прив’язана або до конкретного податку, або до надходжень в цілому;

2) спеціальне політичне рішення;

3) відшкодування витрат.

Важливим кроком є визначення способу розподілу ресурсів. Здебільшого у розподілі між органами влади різних рівнів використовуються чотири основні підходи:

1) застосування формули;

2) принцип деривації;

3) спеціальні процедури;

4) відшкодування коштів.

Що стосується трансфертів, які передбачають заохочення певних видів видатків, найбільш відповідним підходом є, очевидно, відшкодування коштів. Досвід інших країн показує, що для виправлення вертикальних і горизонтальних дисбалансів найефективнішим є розподіл на базі формули. Міжнародний досвід пропонує чотири можливості:

O формули, що враховують потреби у видатках та фінансові можливості;

O формули, що враховують лише вирівнювання фінансових можливостей;

O формули, що забезпечують розподіл вирівнюючих трансфертів у рівних частинах на душу населення.

Формули, що включають як потреби у видатках, так і фінансові можливості, створюють можливості повного вирівнювання. Вони найскладніші і, можливо, найточніші, але потребують найбільшої кількості даних. Формули другого й третього

Місцеві фінанси   Сунцова О. О.   РОЗДІЛ 1. Місцеві фінанси, їх сутність, склад і роль у розвитку економічної і соціальної інфраструктури

Рис. 1. Динаміка дотаційних регіонів та регіонів, що передавали кошти до Державного бюджету в 1992-2000рр.

Типу ігнорують основний аспект (потреби у видатках або фінансові можливості, однак вимагають меншої кількості даних). Останній вид формул – найменш ефективний з погляду вирівнювання, однак вимагає також найменше даних. На ефективність наведених формул значною мірою впливає точність вимірювання фінансових потреб і фінансових можливостей.

Стара бюджетна система не забезпечувала стимулів для належної оцінки ризиків, пов’язаних із місцевими запозиченнями. Міжбюджетні позики не проходили оцінки якості і виплачувалися на підставі передбачуваних потреб. Неспроможність та фінансова невідповідальність призвели до високого рівня несплачених міжбюджетних запозичень і пропозицій щодо подальшої реструктуризації. Великі суми коштів, що виникали внаслідок перерахунку введення нормативів відрахувань від загальнодержавних податків і зборів з початку бюджетного року, відносились на взаєморозрахунки. Відсутність механізму реалізації вилучення збільшувала і до того значні суми взаємозаборгованості. Все це породило загальну атмосферу небажання структур нижчого рівня вживати заходів для погашення позичок, наданих їм органами влади вищого рівня. Все це сприяло і до того слабкій фіскальній дисципліні в органах влади нижчого рівня.

Найбільш негативним явищем останніх років стало зростання питомої ваги не-грошових надходжень до бюджету (взаєморозрахунків та векселів). Зростання бюджетного дефіциту зумовило невиконання своїх зобов’язань місцевими органами влади. Векселі, як інструмент зменшення заборгованості, насправді стали поштовхом до її накопичення та зменшення надходжень до бюджетів.

Створення системи місцевих запозичень вимагає вирішення наступних завдань:

O створення чіткого, точного, виваженого, без суперечностей законодавства, що санкціонує запозичення у будь-якій формі, їх гарантії, процедури і засоби захисту;

O чітке визначення права на безспірне отримання коштів з рахунку боржника, та здатність забезпечити надійними джерелами надходжень та гарантувати наявним майном (заставою);

O встановлення механізму нагляду та моніторингу місцевих заборгованостей;

O визначення заходів стосовно надання даних про діяльність, підзвітність та стандарти аудиторських перевірок для місцевих органів влади та відповідальності і відповідних процедур у разі неплатоспроможності місцевих органів влади.

Інституційна та правова база міжбюджетних відносин визначає як саму структуру органів влади, так і середовище й стимули для взаємозв’язків між органами влади різних рівнів. Для ефективної роботи системи міжбюджетних відносин необхідно, щоб були чітко визначені усі рівні влади та, щоб наявні інституції сприяли прозорому, передбачуваному та відповідальному прийняттю рішень на кожному рівні. Також важливе значення має підзвітність на кожному рівні – без неї навряд чи матеріалізується користь від децентралізації.

Першочерговою потребою є визначення чіткого розподілу ролей та відпові-дальностей між органами, що представляють виконавчу владу на місцевому рівні, та законодавчими органами самоврядування. Важливим засобом вирішення цього питання є визначення відповідальності.

Наріжним каменем правової бази децентралізації органів влади в Україні є Конституція, яка визначає територіальний поділ України, містить положення щодо місцевих державних адміністрацій і місцевого самоврядування. Згідно зі статтею 140 Конституції місцеве самоврядування є “правом територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання жителів кількох сіл, селища та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення у межах Конституції і законів України. У Конституції визначено, що: “Територіальна громада здійснює місцеве самоврядування в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи” і далі уточнено: “Районні та обласні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст”. Отож, у Конституції наголошується, що районні та обласні ради можна розглядати як органи місцевого самоврядування лише, якщо вони представляють і служать спільним інтересам територіальних громад у селах, селищах і містах.

Прийняття Конституції України, закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” поставили необхідність приведення у відповідність до діючого законодавства, зокрема законів про бюджетну систему, про систему оподаткування, декрету про місцеві податки і збори. Міжбюджетні відносини на кожен наступний бюджетний рік, зокрема розподіл податкових надходжень та дотацій вирівнювання, встановлювалися Законом про Державний бюджет України. Чинне законодавство не дає чіткого визначення ролей та обов’язків виконавчих органів місцевого самоврядування та державних адміністрацій. Крім цього, загальний характер окреслених обов’язків, а також їх часткове перекриття, породжують плутанину з функціями та формами взаємодії різних органів влади. Незрозуміло, органи влади якого рівня які послуги надають у певній галузі; крім того, незрозуміло, які функції яка з гілок влади одного рівня (органи державної адміністрації чи місцевого самоврядування) має виконувати. Тому на сьогодні актуальним є прийняття закону про територіальну громаду, внесення змін до законів про місцеве самоврядування та про місцеві державні адміністрації. Тим більше, Бюджетний кодекс поставив ряд питань, які потребують також врегулювання, зокрема: механізм делегування повноважень місцевими органами влади іншим рівням влади, а також правила й процедури відкликання делегованих повноважень; правила й процедури визначення обсягів фінансування, необхідного для реалізації делегованих повноважень після передачі їх від одного рівня влади до іншого, розмежування земель, надання послуг у разі відсутності мережі.

Мовою закону:

Витяг із Конституції України

Стаття 95. Бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами та територіальними громадами.

Виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків.

Держава прагне до збалансованості бюджету України. Регулярні звіти про доходи і видатки Державного бюджету України мають бути оприлюднені.

Стаття 96. Державний бюджет України затверджується щорічно Верховною Радою України на період з 1 січня по 31 грудня, а за особливих обставин – на інший період. Кабінет Міністрів України не пізніше 15 вересня кожного року подає до Верховної Ради України проект закону про Державний бюджет України на наступний рік. Разом із проектом закону подається доповідь про хід виконання Державного бюджету України поточного року.

Стаття 142. Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об’єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об’єднувати на договірних засадах об’єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ, створювати для цього відповідні органи і служби.

Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою.

Стаття 143. Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

Обласні та районні ради затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних областей і районів та контролюють їх виконання; затверджують районні і обласні бюджети, які формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм, та контролюють їх виконання; вирішують інші питання, віднесені законом до їхньої компетенції.

Органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об’єкти державної власності.

Органи місцевого самоврядування з питань здійснення ними повноважень органів виконавчої влади підконтрольні відповідним органам виконавчої влади.

Мовою закону:

Витяг із Концепції адміністративної реформи

Державна комісія з проведення адміністративної реформи в Україні розробила концепцію адміністративної реформи, яка передбачає вирішення декількох завдань:

– створення ефективної організації виконавчої влади на рівні уряду та місцевих органів влади;

– формування сучасної системи місцевого самоуправління;

– впровадження нових засад функціонування органів виконавчої влади та місцевого самоврядування з метою реалізації прав і свобод людини та ефективного надання послуг населенню і громадам;

– організація державної служби та служби місцевого самоврядування за новими принципами;

– створення вдосконаленої системи підготовки та перепідготовки управлінських кадрів;

– запровадження раціонального адміністративно-територіального поділу.

Концептуальні основи реформування міжбюджетних відносин, що закладені у Бюджетному кодексі:

O наповнення реальним змістом окремих понять загальноприйнятої бюджетної термінології;

O затвердження чіткої логічної процедури послідовного ухвалення рішень у бюджетному процесі з чітко окресленими межами для посадових осіб, які відповідальні за формування та використання бюджетних коштів;

O встановлення чітких правил формування місцевих бюджетів (прозорість бюджетного процесу, самостійність формування власних бюджетів, заборона створення позабюджетних фондів органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування та бюджетними установами);

O визначення чіткої процедури того, як саме мають витрачатися публічні кошти;

O розмежування видаткових повноважень;

O закріплення доходних джерел між державним бюджетом та місцевими;

O формульний підхід до обрахунку міжбюджетних трансфертів, що враховуватиме як потребу у видатках певного бюджету, так і спроможність цього бюджету залучити ті чи інші доходи;

O відокремлення фінансування соціальних програм через цільову субвенцію;

O механізм вирівнювання видаткового потенціалу;

O казначейське обслуговування забезпечить чітку процедуру проходження бюджетних коштів, а саме: бюджетне призначення – бюджетний розпис – бюджетне асигнування – взяття бюджетного зобов’язання – виконання робіт і послуг – оплата бюджетного зобов’язання;

O стимули до збільшення надходжень та ефективного використання бюджетних коштів (визначення доходів та видатків місцевих бюджетів, що враховуються та не враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів);

O формування бюджету розвитку;

O формування ринку місцевих запозичень;

O створення умов для підвищення відповідальності (публічність рішень, залучення громадськості до бюджетного процесу) .


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Місцеві фінанси – Сунцова О. О. – РОЗДІЛ 1. Місцеві фінанси, їх сутність, склад і роль у розвитку економічної і соціальної інфраструктури