Менеджмент туризму – Кіптенко В. К. – 2.3. Розвиток менеджменту на етапі становлення соціального туризму
Ринкова ситуація, яка склалася у США і країнах Західної Європи у першій половині XX ст., стала ще одним поштовхом до формування ринку подорожей, який вимагав професійної підготовки спеціалістів з менеджменту. Функції агентів транспортних компаній та менеджерів з подорожей узяли на себе різноманітні туристичні бюро, асоціації, агентства, компанії та фірми, які надавали великий спектр послуг. У туристичній індустрії з’явилося багато малих підприємств (агентства, сімейні мотелі, придорожні ресторани тощо), які функціонували незалежно один від одного, без будь-якого централізованого управління, але всі вони потребували ефективного менеджменту.
Розвиток транспорту на початку XX ст. мав безпосередній вплив на туризм. Швидкість, дальність, комфортність переїздів постійно зростали. Для подорожей і екскурсій використовували залізничний транспорт, річкові і морські кораблі, а дещо пізніше й автомобільні.
Досягнення менеджменту як науки також позначилися на розвитку менеджменту в туризмі.
Теоретичною базою розвитку менеджменту в період розвитку індустріальних відносин стали праці Ф. Тейлора (1856-1915), засновника школи наукового управління. Його заслуга полягає у розгляді не ефективності людини, а ефективності діяльності організації, завдяки чому менеджмент стали визнавати самостійною галуззю наукових досліджень. У працях “Управління циклом” і “Принципи наукового менеджменту” Ф. Тейлор запропонував методологічну основу наукової організації праці; він довів необхідність застосування стандартизації, раціоналізації і нормування праці, запропонував нові наукові підходи до підбору, розміщення кадрів і стимулювання працівників; запропонував чітку наукову систему знань про закони раціональної організації праці, складниками якої є математичний спосіб розрахунку собівартості, диференційована заробітна плата, методи вивчення часу та руху і багато іншого, що пізніше увійшло в так званий механізм наукового менеджменту.
Послідовники Ф. Тейлора – подружжя Ф. та Л. Гілберт, Г. Ганнт, Г. Емерсон, Г. Форд – вважали, що, використовуючи спостереження, виміри, логіку й аналіз, можна вдосконалити багато операцій ручної праці, досягаючи більш ефективного їх виконання. Для цієї школи характерна увага до стимулювання з метою зацікавлення працівників у збільшені продуктивності праці й обсягів виробництва. Представники школи наукового управління захищали потребу відокремлення управлінських функцій обмірковування та планування від фактичного виконання роботи. Ф. Тейлор і його сучасники визнавали, що управлінська робота – це певна спеціальність; організація в цілому виграє, якщо кожна група робітників зосередиться на тому, що вона може зробити найкраще.
Г. Ганнт (1861-1919), один з учнів Ф. Тейлора, розглядав виробництво як замкнений цикл. Він вважав, що вдосконалити механізм функціонування підприємства можна шляхом оновлення системи формулювання завдань і розподілу заохочень та премій. Г. Ганнт є піонером у галузі оперативного управління та календарного планування діяльності підприємств. Винайдена ним система зарплати сьогодні відображена в погодинній та відрядній формах праці.
Становлення науки про управління пов’язують також з іменами подружжя Гілбертів. Вони провели дослідження в галузі трудових відносин, удосконалили хронометражні методики, а також розробили наукові принципи організації робочого місця. Ф. Гілберт першим використав фотоапарат та кінокамеру для дослідження рухів робітників, що дало йому змогу розробити так звані самократи. Л. Гілберт першою почала займатися питаннями управління кадрами, їх науковим підбором, розстановкою та підготовкою.
Талановитим послідовником Ф. Тейлора був Т. Емерсон (1853-1931). У 1900 р. вийшла його книга “Продуктивність як основна засада для управління та оплати праці”, а в 1912 р. його головний доробок – “Дванадцять принципів продуктивності праці”. У цій праці сформульовано 12 актуальних донині правил управління, які забезпечують зростання продуктивності праці.
Генрі Форд (1863-1947) – засновник американського автомобілебудування. Він розробив теорію, яка отримала назву “фордизм”. Сутність її полягає в тому, щоб високо оплачувати працю кожного робітника, забезпечувати належний стан техніки, привчати людей поважати себе та інших, широко використовувати наукові знання в організації виробництва та управління ним.
Таким чином, до 1920 р. сформувався цілий напрям у дослідженнях – перша наукова школа, яка отримала назву школи наукового менеджменту. В основу вчення цієї школи покладено такі принципи:
– використання наукового аналізу для визначення оптимальних способів виконання завдань;
– відбір працівників, які найбільше підходять для виконання певних завдань, та їх навчання;
– забезпечення робітників необхідними ресурсами;
– систематичне та правильне використання матеріального стимулювання для підвищення продуктивності праці;
– виокремлення планування в автономну функцію управління;
– становлення менеджменту як самостійної науки;
– формулювання функцій менеджменту.
Школа наукового управління обгрунтувала необхідність управління процесами праці з метою підвищення її продуктивності, сформулювала принципи і методи її наукової організації та фактично вивела на перше місце завдання мотивації. Основне завдання школи наукового менеджменту полягало у досягненні більш високої віддачі від праці на основі авторитарного стилю керівництва і визначало перехід від принципу нагляду за працею до принципу її організації на наукових засадах. Однак недоліком цієї школи є акцентування на зовнішньому контролі, а не на управлінні безпосередньо.
Адміністративна школа запропонувала власну концепцію вдосконалення процесу управління, згідно з якою весь управлінський процес поділяється на декілька функціональних етапів (планування, організація, підбір і розміщення кадрів, керівництво і контроль), а також розробила принципи управління: поділ праці, авторитет і відповідальність влади, дисципліна, єдність керівництва, єдність розпорядництва, підкорення приватного інтересу спільному, винагорода за працю, баланс між централізацією і децентралізацією, координація менеджерів одного рівня, порядок, доброта і порядність, справедливість, стійкість персоналу, ініціатива. Принципи управління, які було розроблено А. Файолем (1841-1925), слід визнати самостійним результатом науки управління, адміністрування (звідси й назва – “адміністративна школа”).
Грунтуючись на вченні А. Файоля, у 1920-ті роки було сформульовано поняття про організаційну структуру фірми, елементи якої є системою взаємозв’язків, серією взаємопов’язаних безперервних дій – функцій управління.
З інших представників адміністративної школи можна назвати М. Блюмфілда, який розробив концепцію менеджменту персоналу, або управління робочою силою (1917), та М. Вебера, який запропонував концепцію раціональної бюрократії (1921). Останній дав характеристику ідеальних типів управління та висунув положення, згідно з яким порядок, котрий встановлюється правилами, є найбільш ефективною формою людської організації.
Школу наукового управління й адміністративну школу називають класичними. Основною рисою класичних шкіл є те, що ними визначається лише один спосіб досягнення ефективності виробництва. У зв’язку з цим мета “класичних” менеджерів полягала в тому, щоб виявити цей досконалий та прийнятний для всіх метод управління. Класичні школи обгрунтовували необхідність бюрократичної моделі управління. Визнаючи значення людського фактора, класичні школи, однак, ставили за мету вирішення завдань ефективної мотивації праці.
Перша світова війна 1914-1918 pp. призупинила розвиток міжнародних туристичних зв’язків. Однак воєнні потреби сприяли вдосконаленню залізничного й автомобільного транспорту; крім того, для перевезення людей почали використовувати авіацію. Після війни почався новий етап розвитку міжнародного туризму, що насамперед пов’язано зі зростанням ролі США на світовій арені й активізацією американського капіталу в Європі. Досить швидко обсяг міжнародного туризму і подорожей досяг довоєнного рівня, а через 3-4 роки перевищував його майже в усіх країнах.
У 1920 р. значно розширилися географічні масштаби іноземного туризму. Так, до війни більшість туристів виїжджали до Італії і Швейцарії, а після її закінчення практично всі держави Європи стали задіяними у сфері туризму. Фактором, який значно вплинув на розвиток туризму, став бурхливий розвиток автомобільного та авіаційного транспорту. Наприклад, наприкінці 1930-х років щорічно майже 10 тис. туристів з Англії подорожували автомобілями Європою. У 1935 р. маршрути їх подорожей досягли Москви і Ленінграда.
Вдосконалюється морський транспорт. Будуються гігантські для того часу лайнери – “Сиріус”, “Луїзітанія”, “Мавританія”, “Імператор”, “Фатерланд”. Висока вартість подорожей на морських суднах зумовлювала жорстку конкуренцію між власниками кораблів. Однак подорожі морем на той час іще не сформувалися у комплексний продукт, який з часом отримав назву “круїз”.
Перша світова війна, економічна депресія 1930-х років негативно позначилися на сфері туризму. Крім того, наприкінці 1930-х років в Італії, Німеччині, Португалії, Іспанії утвердилися фашистські режими, які з часом поширилися й на окремі країни Східної Європи. Однак у країнах зі сприятливою політичною ситуацією масовий туризм продовжував розвиватися. Наприклад, якщо до Першої світової війни кількість американців, що виїхали за кордон становила 287 тис. осіб, то у 1923 р. – 308 тис., а у 1930 р. – 447 тис. осіб. У 1924 р. в Англії на базі чотирьох авіакомпаній було створено одну – “Imperial Airways”, відповідно зросла і кількість пасажирів, які скористалися її послугами (1926 р. – 16 тис. осіб, 1932 р. – 48,2 тис., 1938 р. – 222 тис. осіб).
Саме в цей час уряди країн Європи звертають увагу на необхідність управління розвитком міжнародного туризму. У 1925 р. у Гаазі відбувся перший конгрес Міжнародного союзу офіційних організацій з пропаганди туризму (МКОАПТ), у якому взяли активну участь 14 європейських країн. У 1927 р. відбувся Міжнародний конгрес офіційних туристичних організацій (MKOTO), а у 1930 р. було засновано Міжнародний союз організацій та пропаганди туризму (МСОПТ).
Перед Другою світовою війною зростає кількість морських перевезень. У Швейцарії з ініціативи Г. Дуттвайлера, засновника туристичної фірми “Отельплан” (1935), було розроблено низку планів подорожей, розрахованих на людей з невисокими статками. Навіть у Німеччині за умов нацистської політики Гітлера відбувалося сприяння розвитку масового туризму. Виявляючи турботу про елітність нації, глава держави хотів бачити німців здоровими як фізично, так і психологічно. Уряд Німеччини сприяв організації групових турів з використанням залізничного і морського транспорту. Так, за період 1934-1938 pp. кількість подорожей туристів із цієї країни зросла з 2,3 млн до 10,3 млн осіб.
Своєрідною була ситуація на теренах СРСР. Після революції (1917) і до 1936 р. створюються соціально-економічні умови для розвитку масового соціального туризму, а також відбувається організаційне становлення екскурсійного і туристичного руху.
У 1920 р. створено Об’єднане лекційно-екскурсійне бюро, відкрито перші шість екскурсійних станцій. У 1921 р. у Петрограді відкрито науково-дослідний екскурсійний інститут. У 1923 р. відновлено діяльність Руського товариства туристів (РОТ). Тоді ж було ліквідовано Об’єднане лекційно-екскурсійне бюро і створено акціонерне товариство “Радянський турист” (“Радтур”). У 1929 р. РОТ було перетворено у Товариство пролетарського туризму (ТПТ), а також з’явилося Товариство з іноземного туризму в СРСР – “Інтурист”. У 1930 р., у результаті злиття ТПТ РСФРР з AT “Радтур”, створено Всесоюзне добровільне товариство пролетарського туризму та екскурсій, яке вирішувало такі завдання:
– широке ознайомлення народних мас із країною і природними багатствами, які підлягають освоєнню;
– організація масового обміну виробничим досвідом;
– активна участь у зміцненні оборонної здатності країни, здоров’я людей;
– патріотичне виховання і підвищення культурного рівня трудящих, участь туристів у суспільно корисній праці.
Туристично-екскурсійна робота велася за трьома напрямами – виробничим, сільськогосподарським, краєзнавчим.
У цілому розвиток туризму до Другої світової війни характеризується невибагливістю щодо послуг, стандартністю їх набору. Програми обслуговування туристів не вирізнялися різноманіттям, оскільки елементарні туристичні послуги, з яких вони формувалися, задовольняли споживачів. Така ситуація надавала туроператорам можливості формувати для цього ринку уніфіковані пакети турпослуг.
У 1930-ті роки формуються передумови для подолання обмежень класичних шкіл менеджменту, у результаті чого з’являється школа людських відносин.
В основу цієї школи покладено досягнення психології та соціології. В науці управління відбулося переакцентування зусиль: від виконання технічних завдань до відносин між людьми. Головну увагу почали приділяти не завданню як такому, а працівнику (“людина – головний об’єкт уваги”).
Реформатором у цій сфері слід вважати Р. Оуена, який вважав, що підприємство як організація надто багато часу витрачає на догляд за обладнанням та машинами і мало піклується про людей. Однак безпосередньо виникнення школи людських відносин пов’язують з ім’ям німецького психолога Г. Мюнстерберга (1863-1916), котрий створив першу в світі школу промислових психологів. У книзі “Психологія та промислова ефективність” він сформулював основні принципи, відповідно до яких слід проводити відбір людей на керівні посади, і розробив велику кількість тестів для певних професій щодо сумісності робітників, проблеми втомлюваності тощо.
Великий внесок у розвиток теорії та практики людських відносин належить Е. Мейо (1880-1949), який стверджував, що група робітників – це соціальна система, в якій є власні відносини контролю. Він вважав, що впливаючи на таку систему певним чином, можна поліпшити результати праці. Досліджуючи вплив різних факторів (умов та організації праці, зарплати, міжособових відносин та стилю керівництва) на продуктивність праці, Е. Мейо дійшов висновку про особливу роль людського фактора. Йому вдалося створити соціальну філософію менеджменту, яка грунтувалася на системі людських відносин. Школа людських відносин стала противагою науковому й адміністративному напрямам, оскільки увага акцентувалася на людях, а не на проблемах виробництва.
Головна ідея школи людських відносин полягає в тому, що звичайна увага до людей має більший вплив на продуктивність праці, а підвищення продуктивності праці має відбуватися шляхом підвищення ефективності людських ресурсів. Відкритий Е. Мейо “хоторнський ефект” свідчить про те, що продуктивність праці та кількість продукції залежать не стільки від умов праці, скільки від соціальних та психологічних факторів.
Серед інших учених цього напряму можна вирізнити М. Фоллет, яка проаналізувала різні стилі управління та розробила теорію лідерства, а також висунула ідею про гармонію праці та капіталу, якої можна досягти завдяки правильній мотивації та урахуванню інтересів усіх зацікавлених сторін. Вона зробила спробу поєднати три школи: паукового управління, адміністративну та школу людських відносин – і визначила менеджмент як “досягнення цілей підприємства шляхом впливу на інших людей”.
Ідеї школи людських відносин розвивалися і після Другої світової війни.
Контрольні запитання і завдання
1. Які фактори спонукали до розвитку туризму на початку XX ст.?
2. Яка заслуга Ф. Тейлора та його послідовників у розвитку менеджменту як науки?
3. У чому полягає сутність внеску в теорію менеджменту представників адміністративної (класичної) школи?
4. Охарактеризуйте тенденції розвитку світового туризму від початку XX ст. до Другої світової війни.
5. Виявіть і назвіть основні відмінності адміністративної школи менеджменту від наукової школи і школи людських відносин.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)