Менеджмент організацій – Шморгун Л. Г. – 4.2. Масштаб підприємства та його вплив на організаційну структуру

Як відомо, до середини XX ст. організаційна структура промислових підприємств будувалася на принципах замкнутого циклу виготовлення кінцевого продукту – від надходження сировини до споживання продукту. Такі підприємства мали у своїй структурі повний набір допоміжних і обслуговуючих цехів, служб, виробництв: заготівельних, ремонтних, інструментальних, енергетичних, транспортних тощо. Зрозуміло, що в умовах недосконалого поділу праці, її кооперації, підприємства з такою структурою виробництва могли бути тільки великими і навіть гігантськими.

Малі підприємства мали завжди нижчу продуктивність праці у зв’язку з порівняно високою часткою ручних робіт, нижчою їх механізацією, автоматизацією, практичною неможливістю (економічно невигідно) впроваджувати передові форми організації праці тощо. В результаті малі підприємства порівняно з великими мали вигляд кустарних. Державна політика спрямовувалася на підтримку великого виробництва, підвищення рівня його концентрації.

З другої половини XX ст. ситуація істотно змінилася. Під впливом науково-технічного і технологічного прогресу швидко еволюціонує організаційна структура промислових підприємств, з їх складу зникають допоміжні й обслуговуючі цехи, служби, окремі технологічні підрозділи, перетворюючись на самостійні підприємства.

Розукрупнення виробництва привело до появи невеликих за параметрами, але високопродуктивних за техніко-технологічними характеристиками засобів виробництва, впровадження фізико-хімічних, мікробіологічних технологій обробки сировини і матеріалів – до безперервних апаратних виробничих Систем будь-яких параметрів.

У результаті поділу праці на горизонтальну та вертикальну підвищився рівень спеціалізації та кооперації праці. Тому суттєво змінилося місце малих підприємств у структурі суспільного виробництва. Враховуючи, що техніко-технологічна база малих підприємств стала однопорядковою з великими, виникли об’єктивні умови для поєднання переваг малого і великого виробництва в єдиному суспільно організованому виробничому циклі.

Змінилась і парадигма концентрації виробництва. Сьогодні під концентрацією виробництва розуміють уже зосередження його не на найбільших підприємствах, а на підприємствах оптимального розміру. У сучасних умовах оптимальними за розмірами можуть бути як великі, так і малі підприємства.

Змінилося в суспільстві й ставлення до малих підприємств, малого підприємництва в цілому, тому виникає нагальна потреба в державній підтримці малого бізнесу.

У результаті стрімкого розвитку продуктивних сил за сучасних умов малі підприємства перетворилися з примітивних, напівкустарних на спеціалізовані високотехнологічні виробництва, в багатьох випадках – на доповнення до великих підприємств і фірм. Ефективність діяльності малих підприємств у цьому разі не поступається великим. Збільшення кількості малих підприємств за певних умов не веде до зниження концентрації суспільного виробництва, тому що вони “вмонтовані” в загальне кооперування і комбінування суспільного виробництва.

Є численні сфери діяльності, де малі підприємства – необхідне доповнення до великих. Вони виконують невигідні для великих підприємств функції. Така найважливіша умова економічної ефективності великих підприємств, як їх спеціалізація, достатньо повно дотримується там, де малі підприємства є агентами великого виробництва. Більше того, раціональна організація великих підприємств, особливо спеціалізація, ускладнюється, якщо певна частина їхньої роботи не перекладається на малі підприємства.

Таким чином, малі підприємства з короткими термінами будівництва відіграють сьогодні незамінну роль у народному господарстві. Вивільняючи великі підприємства від невластивої їм функції виготовлення виробів або деталей дрібними партіями чи від безпосереднього обслуговування споживачів, вони сприяють спеціалізації великого виробництва.

Потрібно зазначити, що техніка малих підприємств інша, ніж великих, але це не означає, що вона застійна та архаїчна. Технічний і технологічний прогрес і тут змінив засоби виробництва.

Проте фондоозброєність праці на малих підприємствах значно нижча, ніж на великих, тобто для працевлаштування однакової кількості робітників на малих підприємствах потрібно менше капіталовкладень, ніж на великих. Зі збільшенням кількості малих підприємств в Україні можна вирішити таку складну соціальну проблему, як зменшення безробіття.

Отже, розвиток малого підприємства стає важливим елементом не тільки структурної перебудови виробничого апарату, а й підвищення рівня життя населення, його трудової активності.

Перспективи розвитку малих підприємств дуже великі. Зарубіжний досвід переконує, що в усіх розвинутих країнах малі підприємства давно оформилися в самостійні структурні підрозділи малого бізнесу; вони зайняті виготовленням продукції невеликих серій, сезонного попиту, виробляють компоненти для великих підприємств. Особливо відчутна роль малого бізнесу в галузі НТП.

Невеликі науково-пошукові фірми перетворилися на важливий фактор НТП. Так, у США всередині 80-х років на малий бізнес припадало 63 % усіх зайнятих, 45 % сукупних активів, 34,9 % чистого доходу. Лише в промисловості тут функціонує близько 2 млн малих підприємств. В обробній промисловості Японії діє 6,5 млн невеликих підприємств, на яких працює близько 40 млн осіб, або понад 80 % загальної чисельності зайнятих. У країнах ЄС на малих підприємствах працює приблизно половина самодіяльного населення.

Усе це свідчить про те, що малий бізнес у ринковій економіці – провідний сектор, який визначає темпи економічного зростання, структуру і якість валового національного продукту. Але справа не тільки в кількісних показниках – цей фактор, по суті, є типово ринковим і становить основу сучасної ринкової інфраструктури. Основні переваги, характерні риси, властиві малому бізнесу, такі:

– можливість більш гнучких й оперативних рішень. Порівняно з великими корпораціями в малому бізнесі спрощена структура прийняття управлінських рішень, що дає можливість швидко й гнучко реагувати на кон’юнктурні зміни, у тому числі шляхом маневру капіталів за переключення з одного виду діяльності на інший;

– орієнтація виробників переважно на регіональний ринок. Малий бізнес ідеально пристосований для вивчення побажань, переваг, звичаїв, звичок та інших характеристик місцевого ринку;

– підтримка зайнятості та створення нових робочих місць (ця проблема надзвичайно актуальна для нашої країни);

– використання допоміжних функцій стосовно великих виробників. Великі фірми децентралізують виробничий процес, передаючи його фази малим підприємствам на основі субкооператорів;

– невеликий первісний обсяг інвестицій. У малих підприємствах менші строки будівництва, невеликі розміри, їм швидше й дешевше переозброюватися, впроваджувати нову технологію й автоматизацію виробництва, досягти оптимального сполучення машинної й ручної праці;

– економічна ефективність;

– інноваційний характер малих підприємств. Як уже зазначалося, малий бізнес відіграє виняткову роль у розгортанні науково-технічної революції.

Дрібний бізнес відіграє важливу роль в економіці країни:

– забезпечує необхідну мобільність в умовах ринку, сприяє глибокій спеціалізації та кооперації, без яких немислима його висока ефективність;

– здатний не тільки заповнювати ніші, що утворюються у споживчій сфері, а й порівняно швидко окуповуватися;

– здатний створювати атмосферу конкуренції;

— створює те середовище й дух підприємництва, без яких ринкова економіка неможлива.

Малі підприємства відіграють значну роль у технологічних нововведеннях. Відношення нововведень до витрат на наукові дослідження й розробки малих підприємств у 3-4 рази вище, ніж у великих.

Отже, малі підприємства істотно впливають на структуру ринку й розширення ринкових відносин насамперед у результаті зміни кількості суб’єктів ринку, підвищення кваліфікації та ступеня залучення все ширших верств населення до системи підприємництва й ділового адміністрування.

Водночас розвиток спеціалізації та кооперації залучає дрібних підприємців до сфери впливу великих об’єднань. Фактично вони втрачають незалежність і перетворюються на окремі ланки більших монополій, хоч офіційна статистика враховує їх як самостійні одиниці. Великі підприємства залучають вузькоспеціалізовані малі підприємства, що виробляють для них окремі деталі й вузли. Навколо монополій, особливо в галузях машинобудування, електронної промисловості, групуються по кілька десятків і тисяч дрібних підприємств, які користуються фінансовою й технічною допомогою монополій.

В останні роки в багатьох ринкових країнах посилилася тенденція до об’єднань дрібних підприємств на основі спеціалізації та кооперації виробництва у великі галузеві структури, які сьогодні виробляють більші обсяги різноманітної продукції, у тому числі високого технічного й технологічного рівня, і досить успішно конкурують на ринках із великими компаніями й монополіями.

Важливість малих підприємств також у тому, що, ведучи запеклу конкурентну боротьбу за виживання, вони змушені постійно розвиватися й адаптуватися до поточних умов ринку, адже, щоб існувати, треба отримувати кошти для існування, а отже, бути кращими за інших, щоб прибуток діставався саме їм.

Діяльність малих підприємств у менш розвинених районах західноєвропейських країн – це основа їх соціального й економічного життя та вирішальна передумова господарського розвитку.

Західна економічна наука поглиблено вивчає мале підприємництво вже не одне десятиліття. Вітчизняні економісти тільки розпочали дослідження цього явища в добу незалежності України. Вони дослідили, що сплеск появи малих підприємств в Україні припадає на 1992-1993 рр., коли темпи зростання досягли 148,5 % . У 1994, 1995 і 1996 рр. спостерігалося деяке сповільнення темпів, вони становили 106,4, 114,7 та 101 % відповідно. Одними з найвищих за всю історію малого бізнесу в країні були темпи зростання в 1997 р. – 146 %. На початок 2001 р. у країні налічувалося 217.9 тис. малих підприємств, порівняно з 2000 р. їх кількість збільшилася на 10,6 % .

У суспільному житті взагалі немає або суто негативних, або суто позитивних явищ. Кожне з них виявляє свої риси, переважно негативні або переважно позитивні, в конкретних умовах. Однобічний підхід дооцінки переваг великих підприємств призвів свого часу до гігантоманії, так само безумовне утвердження переваг малого підприємства перед великим до абсурду може призвести до іншої крайності – деіндустріалізації суспільного виробництва.

Висококонцентроване суспільне виробництво завжди було і залишається науково-технічною й організаційною базою для величезної кількості малих підприємств. Лише за наявності великих і надвеликих підприємств, фірм, об’єднань різних типів створюються організаційні та економічні умови для поглиблення суспільного поділу праці.

Поділ праці – це процес, за якого різні види обробки продуктів відокремлюються один від одного, створюючи все нові виробництва й галузі.

Поділ праці є соціально-історичним процесом. Він перебуває в постійному русі, безперервно змінюється, що відображає певний рівень розвитку продуктивних сил, і не обмежується мікроекономічними явищами в межах одного підприємства. Це певна система суспільної праці, що складається в результаті якісної диференціації трудової діяльності в процесі розвитку суспільства.

Поділ праці є причиною виникнення товарного виробництва. Розвиток поділу праці поглиблює товарний обмін, стає важливим процесом розвитку ринкової економіки.

Розрізняють дві форми поділу праці – горизонтальну та вертикальну.

Горизонтальна – це поділ праці через поділ трудових операцій на окремі завдання. Результатом горизонтального поділу праці є формування підрозділів трансформаційного процесу. Він став основою розвитку сучасного виробництва товарів і послуг та, як правило, визначає організаційну структуру підприємства, можливості його ефективної організації.

Поділ великого обсягу праці на велику кількість незначних спеціалізованих завдань дає можливість організації виробляти більше продукції, ніж коли велика кількість робітників працює самостійно. Поділивши роботу з виготовлення та подавання їжі клієнтам між 12 працівниками, “Макдональдс” обслуговує в сотні разів більше людей за день, ніж традиційні маленькі ресторанчики з одним кухарем та кількома офіціантами.

У дуже малих організаціях (підприємствах) горизонтальний поділ праці не можна досить чітко встановити. Власники, які є водночас і управляючими маленьких ресторанів, можуть по черзі готувати їжу або обслуговувати відвідувачів.

Але більшість підприємств має такий горизонтальний поділ праці, що можна простежити функції та мету діяльності кожної ланки виробництва. Класичним зразком горизонтального поділу праці є поділ праці на виробничих підприємствах. Наприклад, це виробництво, маркетинг та фінанси. Вони є основними видами діяльності, які мають бути успішно виконаними для того, щоб фірма досягла поставленої мети.

Складні організації здійснюють чіткий горизонтальний поділ праці за рахунок утворення підрозділів, які виконують специфічні конкретні завдання та досягають конкретних специфічних цілей. Такі підрозділи часто називають відділеннями чи службами, але є й інші назви. Як і вся організація, частиною якої є підрозділи, останні репрезентують групи людей, діяльність яких свідомо координується для досягнення загальної мети.

Оскільки роботу на підприємстві поділено між підрозділами та окремими виконавцями, хтось повинен координувати їхні дії, щоб досягти загальної мети.

Тому виникає об’єктивна потреба у відокремленні управлінської праці від виконавчої. Отже, необхідність управління пов’язана з процесами поділу праці на підприємстві.

Управління, яке (в широкому розумінні) є діяльністю, спрямованою на координацію роботи інших людей (трудових колективів), також є складною системою. Диференціація та координація управлінської праці, формування рівнів управління здійснюються за допомогою вертикального поділу праці.

Вертикальний поділ праці приводить до формування рівнів керівництва по вертикалі. Більшість організацій має три рівні керівництва: верхній, середній і нижчий. Керівники кожного рівня виконують однакові функції. Відмінність лише в тому, якого значення вони надають тій чи іншій функції. Керівники верхнього рівня приділяють плануванню та організації більше часу, ніж керівники нижчих рівнів.

Керівники верхнього рівня середніх і великих організацій концентрують увагу на плануванні майбутнього, постановці мети, визначенні курсу дій, правил і процедур їх виконання. Вони відповідають за процвітання організації, а тому повинні планувати, спрямовувати та контролювати її діяльність.

До працівників (керівників) вищої ланки належать: президент компанії, міністр, ректор і т. ін. Робота керівника вищої ланки компанії є дуже відповідальною, тому що фронт роботи великий, а темп діяльності напружений. їхня робота в основному полягає в розумовій діяльності. Вони постійно повинні приймати управлінські рішення.

Керівники середньої ланки очолюють відділення та відділи. Вони повинні так організувати їхню роботу, щоб цілі організації були досягнуті, а її політика проводилася в життя, повинні добирати та “зберігати” хороших працівників. Вони відповідають за керівництво повсякденною діяльністю своїх підрозділів, контролюють роботу працівників нижчої ланки і передають оброблену інформацію для працівників та керівництва вищої ланки. На працівників середньої ланки покладається велика частка відповідальності. До середньої ланки керівників належать керівники цехів, складів, начальники ВТК, завідувачі відділів, декани та ін.

Нижчий рівень керівництва – це рівень посадових осіб, які безпосередньо керують роботою підлеглих. Посади менеджерів нижчої ланки – майстер, бригадир, керівник групи, агент з питань постачання, експедитор.

Менеджер нижчого рівня витрачає більшість часу на мотивацію та контроль підлеглих. На цьому рівні управління функції планування та організації менш важливі для менеджера, ніж функції контролю та мотивації.

Робітники нижчої ланки працюють та здійснюють контроль за виконанням виробничих завдань, використанням ресурсів (сировини, устаткування, кадрів). До молодших робітників належать лінійний працівник, токар, швачка, майстер, завідувач лабораторії та ін. Робота працівників нижчої ланки є найрізноманітнішою, характеризується частими переходами від одного до іншого виду діяльності.

Проте більшість керівників виконує всі чотири функції управління. Слід зауважити, що зрозуміло та чітко визначити кожний із трьох рівнів керівництва неможливо.

Поділ праці є важливим чинником підвищення її продуктивності. Історія свідчить: людство саме тому приділяло увагу поділу праці, що він зумовлював значне зростання її продуктивності. Економічною формулою поділу праці є спеціалізація.

Спеціалізація – це поділ старих і формування нових галузей суспільного виробництва, а також поділ праці всередині галузі. Найважливішими чинниками виробництва є розвиток ринкових відносин, зростання масштабів виробництва, науково-технічний прогрес.

Підприємства різняться за розмірами, сферами діяльності, технологічними процесами тощо. Проте всі вони як системи мають і певні спільні характеристики (загальні риси), з-поміж яких передусім треба назвати функції управління-об’єктивно зумовлені загальні напрями або сфери діяльності, сукупність яких забезпечує ефективне кооперування спільної праці.

Практично функції управління реалізуються за допомогою систем і методів управління. Привести в дію організовану систему, щоб одержати потрібний результат, можна лише через вплив на неї керівного органу чи особи. При цьому необхідні певні інструменти погодженого впливу, який і забезпечує досягнення поставленої мети, – методи управління.

Методи управління – це способи впливу на окремих працівників і трудові колективи в цілому, необхідні для досягнення цілей фірми (підприємства, організації).

Управління фірмою (підприємством, організацією) спрямоване на людей, коло їхніх інтересів, передусім матеріальне. Тому основою класифікації методів є внутрішній зміст мотивів, якими керується людина в процесі виробничої чи іншої діяльності. За змістом мотиви діяльності можна поділити на матеріальні, соціальні та мотиви примусового характеру. Відповідно розрізняють економічні, соціально-психологічні та організаційні методи управління діяльністю підприємства.

Усі методи управління діяльністю підприємств органічно пов’язані та використовуються не ізольовано, а комплексно.

Проте провідними треба вважати саме економічні методи. Організаційні методи створюють передумови для використання економічних методів.

Соціально-психологічні методи доповнюють організаційні й економічні та утворюють у сукупності необхідний арсенал засобів управління діяльністю підприємства, будь-якого суб’єкта підприємницької чи іншої діяльності (див. підрозділ 3.1.1).

(2 votes, average: 2,50 out of 5)