Менеджмент організацій – Шморгун Л. Г. – 4.1.3. Підприємство як елемент галузевої структури

Підприємство – основна ланка народного господарства, яка забезпечує виробництво переважної маси товарів і послуг, здійснює науково-дослідну і комерційну діяльність з метою привласнення доходу (прибутку). Як первинна ланка народного господарства підприємство зосереджує певну сукупність продуктивних сил (засобів праці, працівників, землі, сировини та ін.) і відносин власності (економічної, юридичної та ін.).

Під структурою підприємства розуміють його внутрішню будову, тобто склад підрозділів, систему їх зв’язку, взаємодії та підпорядкованості. Сукупність виробничих підрозділів утворює виробничу структуру підприємства. Залежно від підрозділу, діяльність якого покладено в основу виробничої структури, розрізняють цехову, безцехову, корпусну і комбінатську структури.

Цеховою виробничу структуру вважають тоді, коли основним виробничим підрозділом підприємства є цех. Цехи поділяються на:

– основні – виготовляють продукцію для реалізації на сторону: обробні, складальні, прокатні;

– допоміжні – виготовляють напівфабрикати для забезпечення насамперед власних виробничо-технологічних потреб підприємства;

– обслуговуючі – надають послуги або виконують роботи, що забезпечують необхідні умови для нормальної діяльності основних і допоміжних виробничих структур підприємства: ремонтні, інструментальні, транспортні, енергетичні, складські;

– побічні – виконують зачисні, прибиральні роботи після відпрацювання основного виробництва (утилізація відходів, відновлення окремих видів сировинно-матеріальних ресурсів);

– експериментальні – випробовують і розробляють нові вироби й технології;

– підсобні – виконують роботи підсобного характеру (виробництво тари, тепличне господарство, відгодівельний комплекс).

Безцехова виробнича структура притаманна невеликим підприємствам. Основою її будови є виробнича дільниця, де виконуються технологічно однорідні роботи або виготовляється однотипна продукція.

Корпусна виробнича структура характерна для великих підприємств, де кілька однотипних цехів можуть об’єднуватись у корпус.

Комбінатська виробнича структура є на підприємствах із багатостадійними процесами виробництва, що здійснюються згідно з технологічною послідовністю переробки сировини.

Також слід мати на увазі, що до складу будь-якого підприємства входять не лише виробничі підрозділи, а й відділи апарату управління та заклади культурно-побутового призначення.

Отже, сукупність виробничих, невиробничих та управлінських підрозділів утворює загальну структуру підприємства.

На діяльність підприємства впливає стан його внутрішнього та зовнішнього середовища.

Внутрішнє середовище підприємства складається з людей, які працюють на цьому підприємстві, засобів виробництва, наявних коштів підприємства, а також інформації, що “живить” і об’єднує підприємство як складну систему. Внутрішні можливості підприємства визначаються ресурсами (наявними та резервними), зумовлюються оцінкою об’єктивних складових потенціалу (інноваційний, виробничий, фінансовий потенціал, потенціал відтворення та ін.), а здатності – його соціальною складовою (управлінський, кадровий, підприємницький, інформаційний потенціал та ін.).

Залежно від характеру впливу зовнішнє середовище поділяється на мікро – та макросередовище.

Мікросередовище – це середовище прямого впливу на підприємство, яке утворюють споживачі, конкуренти, постачальники та державні органи. Держава за допомогою законодавчих актів, інструкцій та положень впливає на діяльність підприємств. Державні органи забезпечують обов’язковість виконання законів, умови свободи підприємництва, розподіл і перерозподіл обмежених ресурсів шляхом податкових пільг, субсидій, цінової політики тощо.

Макросередовище створює загальні умови діяльності підприємства. Обмежуючи або розширюючи сфери його впливу, макросередовище охоплює матеріально-технічні й економічні умови, суспільні відносини та інститути й інші чинники, що впливають на підприємства та їх мікросередовище опосередковано. Основними компонентами макросередовища є становище держави і території, де розташовані підприємства. Розрізняють навколишнє природне, демографічне, науково-технічне, економічне, екологічне, політичне та міжнародне макросередовища. Підприємства, навіть великі, практично не справляють зворотного впливу на макросередовище.

У ринковому середовищі постійно відбуваються процеси, які відкривають нові сприятливі умови для підприємства, або, навпаки, створюють додаткові труднощі. Досліджуючи зовнішній потенціал підприємства, важливо визначити ринкові можливості та загрози.

Можливості розглядаються як позитивні чинники зовнішнього середовища, які підприємство може використати для зміцнення своєї позиції. Тим самим потенціал підприємства може значно збільшитися (ситуація “а”).

Загрози зовнішнього середовища можуть істотно зменшувати потенціал підприємства. За досить несприятливих умов ринкового середовища та слабкої реакції керівництва (або її відсутності) може скластися ситуація, коли загальний потенціал підприємства буде меншим, ніж внутрішній – (ситуація “б”).

Щоб уникнути впливу таких факторів і попередити зменшення потенціалу, одним із першочергових завдань стратегічного управління мають стати:

– постійний моніторинг ринкового середовища та аналіз його компонентів;

– пошук “критичних точок” у функціонуванні підприємств і відповідно агрегування системи заходів швидкого реагування на динамічні зміни в ньому.

Важливим моментом має стати оцінка ринкових загроз та зовнішніх можливостей стратегічними засобами “раннього виявлення та попередження”. Те, наскільки ефективно підприємство зможе відреагувати на можливості й загрози зовнішнього середовища, залежить саме від його внутрішнього потенціалу.

Згідно з чинним законодавством України є два основні типи об’єднань підприємств: інституціональні та договірні.

Діяльність інституціональних об’єднань започатковується в директивному порядку міністерствами та Кабінетом Міністрів України. Серед них розрізняють науково-виробничі, науково-технічні об’єднання і такі, що належать до агропромислового комплексу, будівництва та житлово-комунального господарства.

Найпростіші форми договірного об’єднання підприємств в Україні такі:

– асоціація: найпростіша форма договірного об’єднання підприємств з метою постійної координації підприємницької діяльності. Як правило, асоціація є юридичною особою, що не має права втручатися у виробничу і комерційну діяльність її учасників;

– корпорація: акціонерна форма власності, що передбачає колективне володіння власністю, концентрацію функцій управління підприємствами в руках професійних менеджерів, тобто об’єднання на основі інтеграції їх науково-технічних, виробничих та комерційних інтересів із делегуванням окремих повноважень у централізований орган управління;

– консорціум: тимчасове статутне об’єднання промислового та банківського капіталу для реалізації певної спільної мети – підприємницької ідеї, інвестиційного проекту тощо;

– концерн: форма статутних об’єднань підприємств, для якої характерна єдність власності й контролю, найчастіше з використанням принципу диверсифікації виробництва, коли концерн інтегрує підприємства різних галузей народного господарства. Після такого об’єднання підприємства втрачають господарську самостійність;

– холдинг: організаційна форма об’єднання капіталів, товариство, яке безпосередньо не займається виробничою діяльністю, а використовує власні кошти для придбання контрольних пакетів акцій інших підприємств. Об’єднані в холдинг суб’єкти мають юридичну і господарську самостійність, але основні питання їх діяльності вирішує холдингова фірма;

– фінансова група: об’єднання юридично та економічно самостійних підприємств різних галузей народного господарства. Фінансову групу очолює один або кілька банків, які розпоряджаються капіталом підприємств, що входять до неї, та координують усі сфери діяльності цих підприємств.

Кожна з наведених форм об’єднань має певні переваги і недоліки й може утворюватися або зникати залежно від умов внутрішнього та зовнішнього середовища.

Проблеми, що виникають під час здійснення господарської діяльності підприємств в Україні, регулюються такими основними Законами України:

– “Про підприємства в Україні” від 7 березня 1991 р.;

– “Про підприємство” від 7 лютого 1991 р.;

– “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 р.;

– “Про власність” від 7 лютого 1991 р.;

– “Про інвестиційну діяльність” від 18 вересня 1991 р.;

– “Про систему оподаткування” від 25 червня 1991 р.;

– “Про приватизацію майна державних підприємств” від 4 березня 1992 р.

У Законі України “Про підприємства в Україні” дається визначення поняття “підприємство” – це “самостійний господарюючий статутний суб’єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання прибутку (доходу)”. Підприємство вважається створеним і набуває прав юридичної особи з дня його державної реєстрації (загальні положення і порядок реєстрації див. у підрозділі 3.1.1).

Юридично-правові форми підприємств регламентуються державою, законодавством країни. Зберігаючи організаційно-правову форму “підприємство”, з урахуванням історичних стереотипів і традицій передбачається функціонування типів підприємств відповідно до таких форм власності:

– приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи;

– колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства;

– господарське товариство, засноване на власності об’єднання громадян;

– комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади;

– державне підприємство, засноване на державній власності, в тому числі казенне підприємство.

Підприємство створюється згідно з рішенням власника (власників) майна чи уповноваженого ним (ними) органу, підприємства-засновника, організації або за рішенням трудового колективу у випадках і порядку, передбаченому Законом України “Про підприємства в Україні” та іншими законами України. Воно може бути створене внаслідок примусового поділу іншого підприємства відповідно до антимонопольного законодавства України, а також унаслідок виокремлення зі складу діючого підприємства (організації) одного або кількох структурних підрозділів, на базі структурної одиниці діючих об’єднань за рішенням їх трудових колективів, якщо на це є згода власника чи уповноваженого ним органу.

Підприємство має самостійний баланс, поточні рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням, а промислове підприємство – товарний знак. Воно має право здійснювати будь-які види господарської діяльності, якщо вони не заборонені законодавством України і відповідають цілям, передбаченим статутом підприємства. У його компетенції – створення філій, представництв, відділень та інших відособлених підрозділів. Деякими видами діяльності підприємство може займатися тільки на підставі особливого дозволу (ліцензії).

Підприємство не може мати у своєму складі інших юридичних осіб.

Джерела формування майна підприємства такі:

– грошові та матеріальні внески засновників;

– кредити банків та інших кредиторів;

– доходи від реалізації продукції, інших видів господарської діяльності;

– доходи від цінних паперів;

– безоплатні або благодійні внески, пожертвування організацій, підприємств і громадян;

– інші джерела, не заборонені законодавством України. Підприємства мають право на добровільних засадах об’єднувати виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України, в асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, інші об’єднання за галузевим, територіальним та іншими принципами.

На підприємствах працівники поєднуються із засобами виробництва, причому від характеру такого поєднання значною мірою залежить тип підприємств. Відносини власності функціонують з приводу привласнення сконцентрованих на підприємстві об’єктів власності та розподілу створеного працівниками необхідного і додаткового продукту. Суб’єктами відносин власності є саме підприємство як юридична особа та його працівники. Кожне підприємство вступає у відносини власності:

– з іншим підприємством, купуючи засоби виробництва, предмети праці та надаючи й отримуючи послуги;

– банками, отримуючи кредити й сплачуючи відсотки за них;

– державою, сплачуючи податки до бюджету та ін.

На підприємстві відбувається одиничний поділ праці. Залежно від технологічного процесу, виробництва, розмірів підприємства на ньому виокремлюють основний і допоміжні цехи, дільниці, різні служби, відділи. Одиничний поділ праці між працівниками здійснюється за професіями, спеціальностями та ін. Підприємство вступає у відносини кооперації, спеціалізації, комбінування з іншими підприємствами і є важливою ланкою техніко-економічних відносин. Так підприємства України в колишньому СРСР мали постійні господарські зв’язки з 33 тис. підприємств інших республік3.

Як уже зазначалося, від характеру поєднання працівників із засобами виробництва залежить тип підприємства. Якщо, наприклад, засоби виробництва належать окремому власнику або групі власників і працівники наймаються на умовах продажу робочої сили за певну заробітну плату, це капіталістичні підприємства. Якщо засоби виробництва викуплені працівниками (наприклад, на 11 тис. фірм США), то воно стає колективним трудовим підприємством. Отже, основним критерієм розмежування підприємств є тип власності.

За цим критерієм в Україні виокремлюють такі основні види підприємств:

1. Державні – засновані на державній формі власності, яка, у свою чергу, поділяється на загальнодержавну та комунальну. Тому виокремлюють загальнодержавні та комунальні підприємства.

2. Колективні – засновані на власності трудового колективу. Розрізняють колективні трудові підприємства, кооперативні, підприємства громадських організацій.

3. Приватнокапіталістичні – засновані на власності окремої особи (капіталіста), що наймає робочу силу.

4. Колективні капіталістичні – засновані на власності кількох власників капіталу, що наймають робочу силу.

5. Сімейні – засновані на праці однієї сім’ї.

6. Індивідуальні – засновані на приватній власності фізичної особи та її особистій праці.

7. Спільні (або змішані) – засновані на поєднанні різних форм власності, у тому числі з залученням іноземного капіталу.

8. Орендні підприємства.

У західній економічній літературі за критерієм власності виокремлюють лише приватні та державні (або публічні) підприємства.

Є інші критерії розмежування підприємств. Так, за наявністю влади на ринку вони поділяються на конкурентні, оліго-польні та монопольні.

За характером економічної діяльності – на виробничі, торговельні, фінансово-кредитні, посередницькі, науково-виробничі об’єднання тощо.

За сферою діяльності розрізняють місцеві, регіональні, національні, міжнародні підприємства.

За кількісними показниками їх поділяють на малі, середні й великі.

В усіх розвинутих країнах світу переважають малі підприємства. У різних країнах до них відносять підприємства, не однакові за величиною. Так, у США – це підприємства, де зайнято до 500 працівників. В Україні – у промисловості та будівництві – до 200, а в інших галузях сфери матеріального виробництва – до 50 працівників. Із приблизно 18 млн підприємств у США до категорії дрібних належить 15 млн, а їхня частка в доходах становить близько 80 %. В Україні на початку 90-х років малих підприємств було приблизно 45 % від загальної кількості, але вони виробляли менше 10 % валової продукції. У 2000 р. на малі підприємства припадало 10 % сукупних доходів. В Англії приблизно 90 % фірм – малі, в Італії з 800 тис. промислових підприємств – 99 % малі та середні.

Особливого розвитку набули малі підприємства з початком розгортання НТР, яка посилює процес спеціалізації, кооперування виробництва, формує великий попит на вузькоспеціалізовану продукцію. Малі підприємства є мобільнішими в управлінні, переорієнтації на випуск нових товарів і послуг, у створенні нових зразків продукції тощо. Але вони мають і недоліки: в них переважно нижча продуктивність праці, і вони змушені підвищувати її інтенсивність за рахунок використання сімейної праці, подовження робочого дня тощо.

Значного розвитку за останні два десятиріччя в передових країнах світу набув венчурний (ризиковий) капітал – якісно новий засіб фінансування (інвестування) ризикованого підприємства, яке працює над втіленням у виробництво певної ідеї або проекту. Ризиковані підприємства не повертають вкладені в них інвестором кошти і не виплачують проценти на них. Зате інвестор отримує право на запатентовані й незапатентовані ноу-хау інновації та засновницький прибуток від ризикованих підприємств у разі, якщо вони досягають успіху.

Більшість фірм венчурного капіталу має форму товариств з обмеженою відповідальністю. їхньою метою є отримання від різних фінансових інститутів коштів для створення ризикованих підприємств. Такі форми створюються безпосередньо підприємцями, менеджерами, бізнесменами. Вони можуть бути окремими відділеннями (філіями) великих компаній і фінансових груп. Венчурне фінансування стимулює розвиток науково-технічного прогресу, сприяє прискоренню впровадження новітніх досягнень науки у виробництво.

Новою сферою підприємницької діяльності в розвинутих країнах є лізинг – модифікована форма довгострокової оренди засобів виробництва, яка грунтується на роз’єднанні права власності й передбачає відокремлення володіння майном від його користування.

Лізинг (англ. leasing – оренда) – передача майна в тимчасове користування з виплатою спожитої частини його вартості, послуг орендодавця і певного процента. Його мета – розширення збуту устаткування за умов дострокового фінансування. Суб’єктами лізингової угоди є підприємства-виробники, лізингові фірми (орендодавці) і підприємства-орендарі. Лізингова фірма купує необхідне устаткування і надає його в оренду за відповідну плату. Ці угоди укладаються на термін від 3 до 20 років на рухоме майно і до 50 років на нерухоме. Орендар має не право володіння, а право користування. Лізингові фірми створюються переважно банками або іншими фінансовими установами на пайовій чи акціонерній основі.

Усі фірми функціонують у певних організаційно-правових формах, передбачених законодавством ринкових країн.

Насамперед це одноосібні підприємства. Індивідуальними підприємцями визнаються громадяни, що здійснюють господарські операції та укладають комерційні угоди від свого імені. Для організації фірми не вимагається оформлення якихось установчих документів, досить одержати дозвіл (патент) на здійснення господарських операцій і занести фірму до державного реєстру. Індивідуальний підприємець несе повну відповідальність усім своїм майном за справами фірми, до якої можуть входити одне або кілька підприємств (виробничих, торговельних тощо). Така фірма одержує назву, в якій зазначаються ім’я та прізвище власника.

Основні об’єкти одноосібних фірм – магазини, ремонтні майстерні, підприємства побутового обслуговування та громадського харчування, тобто дрібні й найдрібніші підприємства. Тут задіяний невеликий капітал, можливості якого дуже обмежені. Тому приватний бізнес, шукаючи засоби для розширення діяльності, утворює різноманітні спілки, партнерства і товариства. У першому випадку підприємці, об’єднавши капітали, безпосередньо беруть участь у діяльності фірми і несуть необмежену відповідальність (усім своїм майном) за її зобов’язаннями. До об’єднань цього типу належить і так зване повне товариство (партнерство). У другому випадку підприємці об’єднують лише свої капітали, а не діяльність, і відповідають за зобов’язаннями фірми лише своєю часткою капіталу. Таке обмеження дає змогу заздалегідь визначити розміри підприємницького ризику і створює сприятливі можливості для залучення до об’єднання великої кількості осіб. До таких об’єднань належать товариства з обмеженою відповідальністю та акціонерні товариства.

Товариство з обмеженою відповідальністю (англ. limited – обмежений) є юридичною особою і тому несе відповідальність за своїми зобов’язаннями всім майном, на відміну від його членів, які мають обмежену відповідальність (у межах свого паю). Товариство утворюється на основі статуту, в якому визначаються найменування, місцезнаходження і напрям діяльності підприємства, величина статутного капіталу і частка кожного члена. Капітал товариства створюється внесками учасників, що дають право голосу на загальних зборах товариства і право одержання частини прибутку відповідно до внесеного паю. Це товариство – об’єднання закритого типу і не має права випускати цінні папери й оголошувати підписку на них.

Акціонерне товариство (лат. actio розпорядження, дозвіл; фр. action – цінний папір) – господарське товариство, юридична особа, основна форма організації великих та частини середніх підприємств, капітал яких формується від продажу акцій та цінних паперів.

Залежно від способу розповсюдження акцій розрізняють відкриті й закриті акціонерні товариства. Відкриті – типові для сучасної економіки і характеризуються тим, що їх акції вільно продаються і купуються. У закритих товариствах акції розподіляються між учасниками та не надходять у вільний продаж.

За правовим становищем, принципами організації та функціонування акціонерні товариства порівняно з іншими формами підприємництва мають низку особливостей:

– це спільне підприємство, діяльність якого грунтується на принципі обмеженої відповідальності;

– права акціонерів поділяються на майнові (право на отримання дивідендів, а також частини майна при ліквідації товариства) та особисті (право голосу на зборах і участь в управлінні);

– це найстійкіша форма об’єднання капіталів, адже вибуття одного з учасників (через продаж акцій) не веде до його ліквідації*;

– товариство має значні фінансові можливості – власний капітал (від реалізації акцій) і додатковий капітал (від продажу облігацій і додаткової емісії акцій);

– вищий орган управління – загальні збори акціонерів, а поточними справами керує обране зборами правління або рада директорів, контролюють діяльність товариства власники найбільшої кількості акцій (контрольного пакета акцій), адже голоси на зборах розподіляються за кількістю акцій;

– діяльність товариства підлягає публічній звітності, квартальні та річні звіти публікуються у пресі.

Акціонерна форма є основою для організації великого і надвеликого виробництва, її можливості практично безмежні. Акціонерна форма має універсальне застосування. Зокрема, акціонерами промислової фірми можуть бути громадяни, фірми будь-якої сфери економіки, організації, держави. Це дає змогу об’єднати різноманітні підприємства у величезні господарські комплекси. На основі перехресного чи ланцюгового володіння акціями утворюється гнучка система виробничо-господарських зв’язків між корпораціями, завдяки чому можливі практично будь-які варіанти комбінування і диверсифікації виробництва та обміну.

Окрім названих є й інші форми підприємств – Кооперативи, колективні та Орендні підприємства. Проте чинне законодавство дозволяє розглядати їх як форми партнерств, тобто повних товариств.

Поряд із приватним сектором, до якого належать індивідуальні та колективні фірми, в ринковій економіці є й державні підприємства, які випускають товари і послуги, необхідні для розвитку національної економіки. Такі підприємства функціонують на поєднанні комерційних і некомерційних засад. Державні підприємства розрізняють за цілями і характером діяльності, способами керівництва і контролю з боку держави, характером фінансових і майнових відносин із нею і грошовим ринком, ступенем господарської самостійності. Ці підприємства можна поділити на три групи:

1) бюджетні (відомчі) підприємства;

2) громадські (публічні) корпорації;

3) змішані акціонерні товариства.

Бюджетні (відомчі) підприємства не мають ні господарської, ні юридичної самостійності. Вони входять до системи державного адміністративного управління і безпосередньо підпорядковуються відповідним державним органам (міністерствам, відомствам, місцевій адміністрації). Усі їх доходи і витрати проходять через державний бюджет. їх частка невелика, як правило, не перевищує 1-2 % від загальної кількості підприємств різних країн (це служби зв’язку, верфі, арсенали тощо).

Найбільш поширеною формою державних підприємств є Громадська (публічна) корпорація – акціонерне товариство, всі акції якого належать державі. Такі фірми мають власний капітал (за рахунок державних фондів чи акціонерного капіталу і капіталізованого прибутку). їх діяльність здійснюється на комерційній основі, однак вони звітують перед державними органами.

Публічна корпорація перетворюється на змішане акціонерне товариство шляхом продажу частини акцій приватному капіталові. Змішані компанії є юридично самостійними фірмами, їх правовий статус нічим не відрізняється від статусу інших корпорацій.

Таким чином, сучасне ринкове господарство демонструє розмаїття видів і організованих форм підприємств. Вибір конкретної форми, виду господарської діяльності, її масштабів залежить від конкретних підприємців, які є ключовими фігурами ринкової економіки.

Проміжне становище між названими об’єднаннями займають так звані командитні товариства (фр. commandite – “спілка за вірою”), які поєднують риси партнерства і товариства.

Повне товариство є найпростішою формою об’єднання капіталів. Це спілка двох або більше осіб з метою спільного ведення господарської діяльності. Його членами можуть бути як громадяни, так і юридичні особи (фірми, організації, установи тощо). Саме партнерство не є юридичною особою. Майно спілки – спільна власність учасників. Воно формується внесенням вкладів або паїв, будь-яких за розмірами і видом (грошові чи матеріальні цінності). Учасники спілки поділяють прибуток пропорційно до частки кожного в майні.

Основою створення повного товариства є договір учасників, у якому визначаються сфера і строк дії, розмір і вид паю, форма участі кожного тощо. Таке партнерство має найменування, в якому обов’язково зазначаються ім’я і прізвище одного з учасників. Члени спілки несуть повну і солідарну відповідальність за її зобов’язаннями, яка поширюється і на їх майно.

Якщо один з учасників виходить зі спілки, вона ліквідовується. Учасники, що залишилися, щоб утворити нову спілку, повинні укладати новий договір. Усе це значно обмежує розміри і можливості повного товариства. Такі спілки – це, як правило, дрібні фірми, що діють у торгово-посередницькій сфері.

У командитному товаристві є дійсні члени і вкладники. Перші (“повні” партнери) за своїми правами нічим не відрізняються від учасників повного товариства і теж несуть необмежену відповідальність усім своїм майном за зобов’язаннями спілки. Щодо вкладників (або “сплячих” партнерів), то їх відповідальність – лише в межах власного вкладу (паю). Різна відповідальність визначає і різні права партнерів. Лише дійсні члени приймають рішення та управляють товариством, одержують більшість прибутків. Вкладники не мають права голосу і лише одержують процент від прибутку, зважаючи на величину особистого внеску. Командитне товариство може складатися як мінімум з одного члена й одного вкладника. Дійсним членом може бути і юридична особа. Саме командитне товариство теж є юридичною особою.

У цілому партнерства в будь-якій формі (правовій) мають сенс лише тоді, коли для організації підприємницької діяльності не потрібен значний первісний капітал. Це відкриває сприятливі перспективи для торгово-посередницьких та інших комерційних структур, а у виробничій сфері партнерства поширені мало. Тут переважно діють об’єднання у формі товариства.

Акціонерне товариство є формою об’єднання капіталів для здійснення спільної господарської діяльності шляхом випуску цінних паперів – акцій. Такі об’єднання називають корпораціями (лат. corporatio – об’єднання).

Корпорація – це високий динамізм, гнучкість, здатність збільшувати виробництво до величезних розмірів, впроваджувати ноу-хау, бути конкурентоспроможними. Корпорації займають панівне місце у світовій економіці. Так, у США у 80-х роках нараховувалося 15 млн підприємств, серед яких корпорацій було 3 млн (20 %). На них припадало 90 % валового доходу країни.

У перші десятиріччя XX ст. переважала централізація капіталів на основі горизонтальної інтеграції в межах однієї галузі.

Горизонтальна інтеграція – об’єднання підприємств, налагодження тісної взаємодії між ними “по горизонталі” з урахуванням спільної діяльності підприємств, які випускають однорідну продукцію і використовують подібні технології.

Це різновид централізації виробництва і капіталу, що є єдиним зі способів утворення монополій (грец. monos – один, роleo – продаю). Від інших різновидів централізації (вертикального і конгломеративного злиття) горизонтальне злиття відрізняється тим, що об’єднуються однотипні, тобто конкуруючі, підприємства. Внаслідок такого злиття виробництво і ринок товару певного виду монополізуються. Основними формами галузевої горизонтальної інтеграції капіталів, виробництва й обміну були картелі, синдикати і трести.

Картель – угода між самостійними фірмами однієї галузі про обсяг виробництва, ціни на товари, умови найму робочої сили, обмін партнерами, розмежування ринків збуту, квоту кожного учасника в загальному обсязі виробництва.

Синдикат – вищий ступінь галузевої інтеграції, переважно комерційної діяльності. Це форма об’єднання підприємств однієї галузі, мета якого – усунення конкуренції між учасниками у сфері збуту і закупівлі сировини шляхом установлення контролю над ринком однорідної масової продукції. Відмінність синдикату від картелю – концентрація збуту продукції.

Трест – найвища форма галузевої виробничо-комерційної інтеграції. Це форма об’єднання підприємств, у результаті якого вони втрачають юридичну, виробничу і комерційну самостійність.

У країнах із соціально розвинутою ринковою економікою розроблена система заходів, спрямованих на обмеження негативних економічних і соціальних тенденцій, які породжує монополія. Так, антимонопольне законодавство передбачає контроль держави за процесом злиття, який є диференційованим залежно від типу злиття. Оскільки горизонтальне злиття знищує конкуренцію в певній галузі, йому приділяється особлива увага.

Картелі, синдикати, трести можуть здобути монопольну владу, що порушує ринковий механізм і конкуренцію. Тому їх функціонування обмежується державним антимонопольним законодавством або навіть їх заснування забороняється законом.

У США, наприклад, установлюється запобіжна межа розвитку – 15-процентна частка сукупного продажу на ринку товару, її перевищення карається в судовому порядку. Тому з 20-х років минулого століття у США та інших країнах переважною формою стала вертикальна інтеграція, або комбінування. Це об’єднання в межах однієї корпорації послідовних, взаємопов’язаних виробництв різних галузей, організація виробництва в межах єдиного технологічного процесу (від добування сировини до випуску готової продукції і післяпродажного обслуговування споживачів).

Така форма інтеграції охоплює практично всі галузі сучасного виробництва. Нині в ринкових країнах серед лідерів промисловості майже не залишилося одногалузевих корпорацій. Наприклад, у США кожна корпорація, що входить до 200 найбільших, має у своєму складі підприємства як мінімум 20 галузей, у тому числі 9 корпорацій мають підприємства 50 галузей виробництва.

Вертикальна Інтеграція є частиною процесу Диверсифікації (лат. diversus – різний, віддалений; facere – робити; розширення номенклатури, продукції, яку виробляють окремі фірми та об’єднання) – це проникнення капіталу певної корпорації в галузі, які безпосередньо не пов’язані з основною сферою їх діяльності.

Диверсифікація створює сприятливі умови для переливання капіталу з низькорентабельних галузей у більш рентабельні. На базі диверсифікації створюються багатогалузеві корпорації у формі концернів, конгломератів і консорціумів.

Концерн (англ. concern – фірма, підприємство) – велика корпорація, яка об’єднує багато підприємств різних галузей економіки шляхом установлення єдиного фінансового контролю над ними через купівлю їх акцій.

Концерн створюється не шляхом підписання угоди між підприємствами, а шляхом так званої системи участи Потужні фінансові групи скуповують контрольні пакети акцій інших підприємств, створюючи системи дочірніх підприємств, діяльність яких вони контролюють. Керівним органом концерну часто є холдингова компанія, яка володіє контрольним пакетом акцій різних компаній, що входять до концерну. Концерни стали провідною формою організації сучасного промислового виробництва в ринкових країнах.

Із 60-х років XX ст. в економіці розвинутих ринкових країн важливе місце посіли конгломерати (лат. conglomeratus – зібраний, ущільнений) – диверсифікаційні концерни, що об’єднують широке коло фірм, між якими немає тісного виробничого зв’язку, шляхом їх поглинання. За допомогою злиття і поглинання здійснюється переливання капіталів концернів у на-укомісткі й перспективні галузі.

Наприклад, автомобільний концерн “Дженерал моторе” придбав велику корпорацію з обслуговування автоматизованих та інформаційно-лічильних систем “Електронік дейта системо” та одну з провідних корпорацій із виробництва електронного устаткування і засобів зв’язку – “Х’юз ейкрафт” (загальна вартість 7,5млрддол. США). Таким чином, у результаті диверсифікації реорганізується галузевий поділ національного господарства.

Консорціум (лат. consortium – співучасть, співтовариство) – тимчасова домовленість між кількома промисловими або фінансовими корпораціями про спільну реалізацію великомасштабного фінансового або промислового проекту.

Партнери по консорціуму зберігають повну самостійність. Найчастіше консорціуми мають міжнародний характер. Наприклад, англо-французькі консорціуми, які були створені з метою розробки і виробництва авіалайнера “Конкорд”, будівництва тунелю під Ла-Маншем, англійсько-німецький консорціум із виробництва військового літака “Торнадо” тощо.

У багатьох розвинутих країнах істотне значення надається створенню підприємств оптимальних розмірів – таких, що забезпечують найсприятливіші умови для використання науки і техніки за мінімальних витрат і виготовляють високоякісну продукцію. Кожне підприємство незалежно від розмірів, типів і форм власності та інших критеріїв у капіталістичній системі ставить за мету отримання прибутку, а підприємство некапіталістичного типу – максимального доходу на одного працюючого. Тому вони діють на принципах господарського (комерційного) розрахунку, тобто самоокупності, самофінансування, самозабезпечення, матеріальної зацікавленості, економічної відповідальності, господарської самостійності в межах чинного законодавства.

(1 votes, average: 5,00 out of 5)