Менеджмент організацій – Шморгун Л. Г. – 3.1.2. Методологія організації управління

Процес управління має здійснюватися на певній методологічній основі – сукупності визначених принципів, методів, форм організації управлінської діяльності.

Управління – складний і динамічний процес, керований і здійснюваний людьми для досягнення поставленої мети. Після того як встановлена мета управління, необхідно знайти найефективніші шляхи та методи їх досягнення. Отже, виникає потреба в застосуванні арсеналу засобів, що забезпечують досягнення цілей управління, тобто методів управління.

Методом називається спосіб або сукупність способів у будь-якій людській діяльності, спосіб досягнення мети, шлях вирішення певного завдання. Засоби цілеспрямованого впливу на трудовий колектив або на окремих його членів називають методами управління. Методи – важливий елемент процесу управління (наявність прогресивних методів управління та вміле їх використання є передумовою ефективності управління і господарських процесів).

Методи управління мають забезпечити високу ефективність діяльності колективів, їх злагоджену роботу, сприяти максимальній мобілізації творчої активності кожного члена. Цим методи управління відрізняються від усіх інших технічних і технологічних методів, які використовуються під час розв’язання комплексних виробничо-господарських завдань.

Особлива роль методів управління полягає у створенні умов для чіткої організації процесу управління, використанні сучасної техніки і прогресивної технології організації праці та виробництва, забезпеченні їх максимальної ефективності у досягненні поставленої мети. Таким чином, зміст поняття методу управління випливає із суті та змісту управління і належить до основних категорій теорії управління.

Формування цілеспрямованого впливу на трудові колективи та їх окремих членів безпосередньо пов’язане з мотивацією, тобто використанням факторів, які визначають поведінку людини в колективі у процесі виробництва. Звідси випливає дуже важлива вимога до методів управління: вони повинні мати мотиваційну характеристику, що визначає напрям їх дії. Ця характеристика показує мотиви, які визначають поведінку людей і на які орієнтована відповідна група методів. Відповідно до мотиваційної характеристики у складі методів управління виокремлюють три групи:

– економічні;

– організаційно-розпорядчі;

– соціальні.

Економічні методи управління об’єднують усі методи, за допомогою яких справляють вплив на економічні інтереси колективів і їхніх окремих членів. Цей вплив забезпечується матеріальним стимулюванням окремих працівників і колективів у цілому.

Організаційно-розпорядчі методи спрямовані на використання таких мотивів трудової діяльності, як почуття обов’язку, відповідальності, у тому числі адміністративної. Ці методи мають прямий характер впливу: будь-який регламентуючий чи адміністративний захід, що підлягає обов’язковому виконанню.

Соціальні методи грунтуються на використанні соціального механізму, що діє в колективі (неформальні групи, роль і статус особистості, система взаємовідносин у колективі, соціальні потреби та ін.).

Ефективність застосування методів управління в основному залежить від рівня кваліфікації керівних кадрів, що зумовлює потребу систематичної та цілеспрямованої підготовки і повсякденного використання всіх зазначених напрямів впливу на колектив та окремих людей.

Економічні методи управління посідають центральне місце в системі наукових методів управління трудовою діяльністю людей, оскільки на їх основі встановлюється цільова програма господарського розвитку окремих підприємств та організацій і визначаються такий режим роботи і такі стимули, які об’єктивно спонукають і зацікавлюють колективи й окремих працівників в ефективній праці. Отже, впливом на безпосередні інтереси об’єкта управління створюється механізм його орієнтації на найефективніший режим роботи, без повсякденного і безпосереднього втручання згори. До економічних методів управління належать організаційно-виробничі методи планування, метод комплексних цільових програм, комерційний розрахунок, система економічних регуляторів господарської діяльності.

Під плануванням розуміють продуману підготовку майбутньої діяльності, систематично орієнтовану на цілі організації чи підприємства. Економічне планування полягає в розробці системи показників, які є найбільш важливими, визначальними показниками господарської діяльності. Ці показники охоплюють усі сфери діяльності підприємства чи організації: виробництво, реалізацію, закупівлю сировини, матеріалів і товарів, фінанси, запаси товарів і матеріалів, робочу силу та ін.

Планування як метод управління характеризується специфічними ознаками:

– цільовою спрямованістю, оскільки кожен показник вказує виконавцям, яких результатів діяльності бажано досягти;

– конкретною адресною спрямованістю, оскільки планове завдання завжди конкретно адресоване якомусь виконавцю (працівнику, групі працівників, колективу в цілому);

– часовим інтервалом дії (рік, квартал, місяць, декада чи інший проміжок часу).

Структура комплексної цільової програми повинна відповідати їх призначенню, ролі, яку вони виконують у забезпеченні загальної ефективності господарської діяльності. У кожній програмі мають бути відображені:

– стан проблеми, основні передумови її програмного вирішення;

– головна мета програми, її місце в загальній системі цілей галузі чи підприємства;

– система цілей та основних завдань програми;

– цільові показники, які розкривають кінцеві результати реалізації програми;

– шляхи досягнення цілей програми, система програмних заходів;

– організаційно-виконавча структура;

– дані про ресурси, необхідні для виконання програми та про строки її здійснення;

– оцінка ефективності результатів реалізації програми. Ефективність реалізації плану залежить від механізму, що

Регулює систему економічних взаємовідносин на рівні окремих підприємств, організацій і галузей. Таким механізмом в умовах ринкової економіки є комерційний розрахунок.

Комерційний розрахунок повністю не виключає регулюючого впливу на господарську діяльність суб’єктів господарювання з боку держави або вищих щодо них керівних систем. Таке регулювання здійснюється не за допомогою волюнтаристського впливу на господарські процеси, а із застосуванням системи економічних регуляторів господарської діяльності. Ці економічні регулятори поділяють на загальнодержавні, місцеві та внутрішньо-системні. До загальнодержавних регуляторів господарської діяльності належать податки, кредити, регульовані ціни і тарифи, економічні пільги.

Серед економічних регуляторів господарської діяльності, застосовуваних державою, перше місце посідають податки, які поділяють на прямі та непрямі. До прямих належать податки на прибуток, землю, транспорт, додану вартість та ін. Непрямими є митний та акцизний збори. Мито стягується з товарів, які ввозять, вивозять і транзитних, а також цінностей, що перевозять під контролем митного відомства. Акциз як вид непрямого податку на товари масового споживання включається до ціни відповідного товару або плати за послуги.

За допомогою податків держава регулює напрями діяльності суб’єктів господарювання, встановлюючи вищі податки на діяльність чи товари, які не мають важливого суспільного значення (наприклад, тютюнові і лікеро-горілчані вироби) і знижуючи податки у сферах, які потребують пріоритетного розвитку (скажімо, виробництво товарів і послуг) або виконують особливу соціальну роль (наприклад, підприємства товариств інвалідів).

Важливим регулятором господарської діяльності є кредит. Кредитування господарської діяльності в Україні здійснюється системою комерційних банків за рахунок власних коштів і кредитних ресурсів, одержаних від Національного банку України. Національний банк України встановлює процентну ставку за кредитні ресурси, отже, визначає й основну частину процентної ставки на кредити, надані підприємствам комерційними банками. Останні визначають розміри процентів за кредит залежно від виплаченої Національному банку процентної ставки, швидкості обороту кредитних ресурсів, видів кредитів та ін. Отже, банки таким чином справляють цілеспрямований вплив на господарську діяльність підприємств та організацій, їх ефективність.

Держава може також використовувати такий важіль економічного впливу на господарську діяльність, як регульовані ціни. Регулювання цін може здійснюватися шляхом установлення верхніх меж цін на окремі товари, фіксованих (твердих) цін, граничних норм рентабельності виробництва та розмірів торгової націнки для ланок товаропросування. Отже, ціни на деякі товари формуються не під впливом попиту і пропозиції, а залежно від способу і величини обмежень, накладених державою на їх елементи. Цей важіль застосовується для соціального захисту окремих категорій населення (ціни на товари повсякденного вжитку), стимулювання чи дестимулювання виробництва деяких товарів (товари розкоші). Аналогічний підхід застосовується під час встановлення тарифів на послуги.

Досить ефективним регулятором господарської діяльності є економічні пільги, які встановлюються державою щодо сплати податків, порядку розрахунків між бюджетом і підприємствами, між підприємствами різних галузей народного господарства та ін.

Отже, господарська діяльність конкретних суб’єктів господарювання регулюється державою та уповноваженими нею органами. Реалізація економічних методів управління здійснюється в межах системи виробничих відносин між людьми, що входять до складу трудового колективу. Ця система надзвичайно складна і включає економічні, національні, психологічні та організаційні відносини. Останні втілюються у вертикальних та горизонтальних зв’язках, що виявляються у формі зацікавленості працівників в організації спільної праці. Для виконання будь-яких робіт виробничого характеру кожен працівник має обов’язки, права, відповідальність, які формуються у процесі здійснення функції менеджменту “Організація”.

Організаційні відносини в системі реалізуються із застосуванням організаційно-розпорядчих методів управління, які ще називаються адміністративними. Однак поняття “організаційно-розпорядчі методи управління” ширше, оскільки адміністративні методи грунтуються на застосуванні нормативних актів (постанов, наказів, інструкцій органів влади й управління), а організаційно-розпорядчі методи охоплюють усю суть організаційної складової механізму управління.

Організаційно-розпорядчі методи тісно пов’язані і з економічними методами управління, оскільки спрямовані на вирішення єдиних завдань із досягнення цілей господарської діяльності.

Застосування організаційно-розпорядчих методів управління передує економічним методам, оскільки для того, щоб використати останні, потрібно організаційно сформувати об’єкт управління та структури управління. У процесі функціонування господарської системи економічні методи управління реалізуються у формі організаційно-розпорядчого впливу суб’єкта управління на об’єкт (постанови, накази, розпорядження та ін.). Тісний зв’язок цих двох груп методів синтезує ефективний вплив управляючої підсистеми на підсистему, якою управляють. Разом із тим організаційно-розпорядчі методи управління відрізняються від економічних.

Основою їх розмежування є механізм дії та форма вияву цих методів у процесі управління. Економічні методи управління грунтуються на врахуванні економічних інтересів людей, поєднанні цих інтересів за схемою: людина – колектив – суспільство. Формою вияву економічних методів управління є певні плани, завдання, програми, виражені економічними параметрами, чи ступінь задоволення індивідуальних, групових, колективних інтересів, виражений стимулами індивідуальної та колективної праці. Організаційно-розпорядчі методи управління грунтуються на таких індивідуальних і групових властивостях людей, як почуття обов’язку, відповідальності, дисципліни та розуміння можливості адміністративного покарання.

Організаційно-розпорядчі методи управління слід застосовувати з урахуванням вимог економічних законів. Тільки тоді вони є науково обгрунтованими. Якщо орган управління у своїй діяльності не враховує або недостатньо враховує вимоги економічних законів, то організаційно-розпорядчі методи можуть перетворитися на адміністративні, бюрократичні, волюнтаристські, суб’єктивні методи впливу. Характерними особливостями організаційно-розпорядчих методів управління є такі:

– прямий вплив на об’єкт управління;

– обов’язковий характер виконання вказівок, розпоряджень, постанов та інших адміністративних рішень вищих органів управління для підпорядкованих об’єктів;

– суворо визначена відповідальність за невиконання вказівок і розпоряджень.

Іншою групою організаційно-розпорядчих методів управління є методи розпорядчого впливу, які відображають поточне використання встановлених організаційних зв’язків і їх часткове коригування в разі зміни умов роботи. В основу розпорядчих методів покладено повноваження та обов’язки. Обидві групи методів управління використовуються спільно, оскільки доповнюють одна одну. Разом із тим ці методи взаємозамінні, що і визначає особливості вибраного в управлінні того чи іншого типу організації або основні аспекти організаційної діяльності в процесі управління.

Організаційно-розпорядчі органи управління можна класифікувати також за джерелами впливу. Тоді виокремлюють способи організаційного впливу першого, другого та наступних рівнів управління. Практика свідчить, що кожний рівень системи управління має особливості організаційного впливу і виокремлює найефективніші для цього рівня. На вищих рівнях системи управління переважають регламентаційний та нормативні способи організаційного впливу. На низовому щаблі управління на перший план виходять розпорядчі методи, які мають регулювати та підтримувати повсякденну виробничо-господарську діяльність.

Диференціація способів організаційного впливу за рівнем системи управління закономірна, оскільки відображає обсяг повноважень, якими наділені керівники певного рангу, юридичне становище певного рівня управління, специфіку управління, його функціональний зміст на певному щаблі управління.

Обгрунтована диференціація організаційно-розпорядчих методів управління за рівнями системи управління відіграє важливу роль у теорії управління, сприяє найбільш повному врахуванню організаційних відносин у соціально-економічній системі. І, навпаки, застосування організаційно-розпорядчих методів управління, що не відповідають становищу щабля управління в ієрархії управлінської структури, призводить до зривів, порушення ритмів виробничо-господарських процесів. Прикладом може бути намагання сконцентрувати на вищих щаблях управління за часів панування адміністративно-командної системи розпорядницьку діяльність із поточного регулювання функціонування організацій і підприємств.

Організаційно-розпорядчі методи класифікують також за їх спрямованістю. Виокремлюють методи управління, спрямовані на суб’єкт і об’єкт управління. Специфіка тієї чи іншої підсистеми визначає специфіку організаційного впливу на кожний із них. Організація інтелектуальної праці (діяльності суб’єкта управління) має особливості. У цьому процесі основну роль відіграють регламентуючі акти, відповідно до яких діють працівники апарату управління, використовуючи права, повноваження та виконуючи певні обов’язки в загальній системі управління.

Трудова діяльність людей, які є об’єктом управлінського впливу, містить дещо менше інтелектуального елементу і потребує застосування розпорядчих актів у формі економічного, соціального та інших видів впливу. Отже, організаційно-розпорядчі методи випливають із суті управління, особливостей і властивих йому взаємовідносин, та є стрижнем управлінського впливу, специфічно управлінським явищем. Звідси – потреба застосування організаційно-розпорядчих методів управління за будь-якої системи господарювання. В цих методах управлінський вплив набуває предметної форми і спонукає виконавців до конкретних дій.

Особливе значення мають організаційно-розпорядчі методи в період зародження ринкової економіки в Україні. На цьому етапі потрібно сформувати нові структури управління, регламентувати їх діяльність, визначити раціональне співвідношення між усіма групами методів управління та напрями цілеспрямованої зміни цього співвідношення до стану, рекомендованого сучасним науковим і практичним менеджментом. Організаційно-розпорядчі методи управління можуть бути ефективним засобом активізації працівників на перехідному етапі, оскільки для цього потрібні як перебудова психології людей, так і поступове створення системи економічного регулювання господарських процесів.

Серед організаційно-розпорядчих методів управління основну роль відіграють методи організаційно-стабілізуючого впливу, спрямовані на встановлення, підтримку та поліпшення організаційних структур і порядку діяльності суб’єктів та об’єктів управління. Об’єктами організаційного впливу є суб’єкт, об’єкт управління і частково зовнішнє середовище. Організаційний вплив на суб’єкт управління полягає в зміні організації його функціонування, тобто функцій, структури, організації управлінської праці, визначенні чи зміні прав, обов’язків та ін. Звичайно, впливаючи на суб’єкт управління, ми тим самим впливаємо і на об’єкт, оскільки ці дві підсистеми перебувають у нерозривному зв’язку. Суб’єкт управління справляє самостійний організаційний вплив на об’єкт, установлюючи режим функціонування останнього.

Методи організаційного впливу спрямовані на формування системи управління, визначення її функцій і структури, порядку і методів здійснення окремих функцій, організацію спільної праці, її нормування, методичне інструктування і навчання працівників ефективних способів виконання покладених на них завдань. Важливість цих цілей передбачає обов’язковість використання і безперервного вдосконалення методів організаційного впливу як особливих інструментів на всіх рівнях управління.

Розглянуті вище економічні та організаційно-розпорядчі методи управління спрямовані в основному на виробничо-господарську діяльність організацій і підприємств. Однак організація чи підприємство в суспільстві є не тільки виробничо-економічною ланкою, а й соціальним фактором. У зв’язку з цим менеджер повинен володіти соціальними методами управління.

Під соціальними методами управління розуміють систему засобів і важелів впливу на соціально-психологічний клімат у колективі, на трудову і соціальну активність колективу та його окремих працівників. Методи соціального управління спрямовані на гармонізацію соціальних відносин у колективі через задоволення соціальних потреб працівників – розвиток особистості, соціальний захист та ін.

До соціальних методів управління належать соціальне прогнозування, соціальне нормування, соціальне регулювання та соціальне планування. Соціальне прогнозування використовується для створення інформаційної бази розроблення планів соціального розвитку та застосування методів соціального впливу в конкретному трудовому колективі. Параметри соціального прогнозу включають такі показники:

– вікові та статеві зміни в колективі;

– зміни загальноосвітнього та кваліфікаційного рівня працівників;

– зміни в матеріальному забезпечені та в побутових умовах працівників;

– динаміку співвідношення фізичної та розумової праці та ін.

Соціальне нормування як метод управління полягає в наявності соціальних норм, які встановлюють порядок поведінки окремих осіб та їхніх груп у колективі. Під нормою розуміють певний, визнаний обов’язковим, порядок, правило. Відповідно соціальні норми регулюють різні аспекти господарського і соціального життя колективу та підпорядковують їх єдиним цілям і завданням, які визначені характером виробничих відносин та призначенням систем.

Соціальні норми відображають певні інтереси – суспільні, класові, колективні та групові. Головне і безпосереднє завдання цих норм – погодити всі види інтересів. Управлінські відносини регулюються трьома видами соціальних норм:

– юридичними (правовими), які встановлюються або санкціонуються державою;

– суспільними (неюридичними), які встановлюються громадськими організаціями і товариствами;

– нормами моралі, які формуються у свідомості людей у процесі їх виховання і життєдіяльності.

Отже, управлінські відносини регулюються сукупністю соціальних норм і процедур їх реалізації, що забезпечують нормальне функціонування і розвиток систем відповідно до мінливих умов їх існування.

Соціальне регулювання – це заходи щодо підтримання соціальної справедливості в колективі та вдосконалення соціальних відносин між працівниками. Засобами соціального регулювання є колективні договори, угоди, контракти, взаємні зобов’язання, правила внутрішнього розпорядку, статути (в частині, що регулює поведінку службових осіб), правила етикету, ритуали. Сюди також належить черговість задоволення соціальних потреб залежно від трудового стажу, виробничої активності працівників тощо. Соціальне регулювання спрямоване на стимулювання колективної, особистої ініціативи працівників та їх інтересу до праці.

Соціальне планування як метод соціального управління реалізується складанням плану соціального розвитку організації (підприємства). План соціального розвитку, як правило, складається з чотирьох розділів:

– “Удосконалення соціальної структури колективу”;

– “Удосконалення умов праці, охорона її та зміцнення здоров’я працівників”;

– “Підвищення життєвого рівня, поліпшення житлових та культурно-побутових умов працівників”;

– “Підвищення трудової та громадської активності працівників, розвиток самоуправління”.

Отже, складність системи виробничих відносин між людьми, що входять до трудового колективу, потребує застосування комплексу методів впливу на колектив і окремих його членів, як економічних, так і організаційно-розпорядчих та соціальних методів. У раціональному поєднанні цих методів – запорука ефективної діяльності підприємства.

(2 votes, average: 3,00 out of 5)