Менеджмент організацій – Федулова Л. І. – 7.6. Управління інноваційними процесами в організації
Як зазначалося вище, інноваційні процеси в організації можуть мати різні завдання – операційні і стратегічні. Операційна інноватика обслуговує поточні короткострокові цілі організацій – поліпшення прибутковості за рахунок зниження витрат, підвищення якості продукції, розширення ринків збуту тощо. В основному це локальні інновації, які реалізуються в межах конструкторського й технологічного супроводу виробництва. Потреба в таких інноваціях виникає досить часто як відповідь на окремі вимоги зовнішнього середовища. Ці поліпшувальні інновації є об’єктами функціонального управління Призначення функціонального управління – підтримувати, зберігати стабільні умови для виробництва продукції, принагідно знижуючи виробничі витрати. З цією метою до інноваційного пошуку долучаються всі працівники підприємства, оцінюючи можливість вдосконалення виробничого процесу через поліпшення організації власної роботи. Найяскравішим прикладом такого підходу є діяльність японських “осередків якості”. Але використання лише такого підходу за певних обставин може консервувати відсталість підприємств, затягуючи час, відволікаючи ресурси (як це мало місце на багатьох українських підприємствах). Становище можуть поліпшити радикальні перетворення, які реалізуються в рамках стратегічної інноватики.
Стратегічна інноватика має сприяти вирішенню глобальних завдань існування організації впродовж довгострокової перспективи, досягненню цілей, спрямованих не на отримання поточних прибутків, а на задоволення потреб споживачів. Така інноваційна діяльність уже потребує здійснення низки функцій. Фактично йдеться про цілісний бізнес (від виникнення ідеї до виведення на ринок нової продукції), який об’єднує виконавців усіх стадій створення й реалізації нового продукту. Тому для керівництва такою діяльністю необхідний проектний підхід, особливістю якого є те, що управління інноваційним проектом організаційно відокремлюється від функціонального управління.
Запорукою успішної реалізації інноваційного проекту є наявність певних умов:
– ясність цілей проекту на всіх рівнях управління;
– надійність і повнота інформації щодо умов реалізації проекту;
– достатнє ресурсне забезпечення;
– згуртована проектна команда.
Управління інноваційним проектом передбачає, насамперед, призначення його менеджера. Цим встановлюється персональна відповідальність за результати реалізації проекту й водночас зумовлюється можливість самостійно приймати рішення в межах відповідних повноважень. Проектному менеджерові мають бути притаманні певні риси, завдяки яким він може згуртувати учасників проекту, розбудити в них ентузіазм, вселити віру в далеко не завжди очевидний успіх. В поєднанні з функціями керування проектом ділові риси проектного менеджера охоплюють:
– широку обізнаність і вміння оцінити перспективність проекту;
– вміння робити прогнози, планувати, складати розпорядок роботи і оцінювати її виконання;
– здатність встановити цілі, визначити стандарти і критерії виконання;
– спроможність виявити проблеми і знайти їх розв’язання;
– можливість організувати виконання завдань;
– вміння створити команду й керувати нею, забезпечивши делегування повноважень, групову динаміку та організаційний розвиток;
– гнучкість і адаптивність;
– вміння розробити бюджет і здійснювати фінансовий контроль;
– комунікативні риси: міжособистісні, письмові та усні;
– спроможність розв’язувати конфлікти і організовувати переговори;
– здібність до творчості й концептуального мислення.
Для аналізу й оцінки здатності претендента виконувати функції проектного менеджера можна скористатися моделлю експертних оцінок. Вона передбачає оцінку ділових рис менеджера за такою п’ятибальною шкалою:
– відсутні – 1 бал;
– проявляються дуже рідко – 2 бали;
– проявляються не сильно й не слабко – 3 бали;
– проявляються часто – 4 бали;
– проявляються систематично – 5 балів.
Експертним шляхом спершу визначається вагомість кожної з рис, а потім – середньозважене значення ділових рис менеджера за формулою:
Де КM – середньозважений інтегральний показник ділових рис менеджера, бали;
I = 1, 2 … n – кількість балів;
J 1,2 … l – кількість оцінюваних рис менеджера;
AJ – вагомість j – тієї риси менеджера за десятибальною системою, яка може досить суттєво змінюватися залежно від умов, в яких доводиться реалізовувати проект;
βIj – оцінка i-тим експертом j – тієї риси менеджера за п’ятибальною системою.
Цей показник порівнюється з аналогічним показником усіх претендентів на посаду або з еталонним значенням.
Менеджер проекту оцінює всі аспекти кризової ситуації, для виходу з якої необхідна реалізація проекту й висуває концепцію радикального розвитку організації, спираючись на потенціал її співробітників, на глибоке знання і бачення стану зовнішнього середовища. Концепція має передбачати також створення структурної основи проекту, визначення її вирішальних позицій і добір на них фахівців відповідної кваліфікації, здатних очолити певну ділянку і працювати в команді, тобто узгоджувати свою роботу з іншими виконавцями, керуючись інтересами організації в цілому. Членам команди надаються широкі повноваження у вирішенні питань, що стосуються проекту. Це підвищує їхню мобільність, дає змогу оперативно розв’язувати проблеми, скорочувати терміни виконання роботи.
Проектна команда розробляє графік реалізації інноваційного плану, використовуючи методи мережевого планування (PERT або СРМ). Такі графіки допомагають узгодити в часі й за ресурсами виконання всього комплексу робіт, що стосуються проекту і здійснювати контроль за їх виконанням.
Особливістю організації інноваційного проекту є те, шо його успіх значною мірою залежить від узгодження інтересів заінтересованих у його реалізації груп – інвесторів, постачальників, споживачів, контракторів і субконтракторів. Тому комплекс робіт має охоплювати й вирішення завдань, що стосуються встановлення стратегічного партнерства між усіма учасниками проекту. Важливими завданнями є також забезпечення підтримки реалізації проекту через систему стратегічного маркетингу. Окрім того, слід зважати на те, що реалізація проекту може бути досить тривалою в часі, тому управління проектом має бути гнучким, що досягається за рахунок постійного моніторингу ринку новацій і залучення тих організаційно-технічних нововведень, які роблять проект досконалішим. Отже, управління інноваційним проектом слід здійснювати в певній послідовності (рис. 50):
Рис. 50 Складові організації інноваційного проекту
Проектний підхід до здійснення інноваційної діяльності дає змогу організації вирішувати найрізноманітніші й найскладніші завдання, пов’язані з диверсифікацією виробництва, починаючи з розробки концепції продукту й закінчуючи його утилізацією.
Сучасні тенденції у сфері управління проектами проявляються в переході від управління одиничним проектом до роботи над ним як елементом у мережі проектів. Це стає можливим завдяки формуванню в організації проектної (матричної) структури управління, яка передбачає створення умов для виникнення мобільних інноваційних підрозділів (тимчасових творчих колективів), і здійсненню внутріфірмового підприємництва (інтрапренерства).
Тимчасові творчі колективи створюються для того, щоб прискорити темпи інноваційного пошуку й організації, зменшити час проектування і комерціалізації нового продукту. Вони залучають до свого складу фахівців, обізнаних із суміжними галузями знань, здатних генерувати нестандартні ідеї, вміти втілити їх у життя. Водночас вони можуть адекватно оцінити ринкову кон’юнктуру і прийняти правильне рішення щодо часу виведення нового продукту на ринок. Колективний метод роботи дає змогу розширити діапазон мислення членів групи, активізувати їхній творчий пошук, підвищити вірогідність досягнення успіху у створенні нових виробів, які відповідають потребам завтрашнього дня.
Різновидом тимчасових творчих колективів є ризикові підрозділи компаній, які створюються великими корпораціями з метою освоєння новітніх технологій. Вони являють собою невеликі спеціалізовані виробництва з відносно високою автономією у вирішенні завдань, що стосуються їхньої безпосередньої діяльності. Кошти для їхньої діяльності виділяються з власного бюджету корпоративних підрозділів, із фондів так званого ризикового фінансування. Вперше такі підрозділи були створені на японській фірмі “Хітачі” в 1983 р. і з того часу набули значного поширення у провідних японських та американських компаніях. Зважаючи на перспективні дослідження у сфері, що належить до кола інтересів компанії, створюються підрозділи, які ведуть дослідження за певною темою (напрямом). Керівник кожного підрозділу має право вільного вибору людей, що будуть входити до його групи, а отже, добирає їх відповідно до своїх уявлень про здібності й результативність роботи кожного.
У деяких випадках ризикові підрозділи можуть створюватися не з ініціативи керівництва компанії, а за бажанням того чи іншого працівника, який має цікаву ідею, перспективну для створення нового бізнесу, але хотів би, шоб ця ідея була реалізована в межах компанії для зменшення власного ризику, пов’язаного із ЇЇ комерціалізацією. Аби допомогти працівникові втілити свій задум у життя, керівництво компанії дає змогу використати певні її ресурси (технічні, фінансові, трудові, інформаційні тощо). Якщо організація надає такі можливості своїм працівникам, то можна говорити, що в ній заохочується внутріфірмове підприємництво. Але така система спрацьовує лише в тому разі, коли співробітник поділяє ризик разом з підприємством, тому обов’язковою умовою внутріфірмового бізнесу є вкладення автором ідеї власних коштів у її реалізацію (як правило, для формування оборотного капіталу). Саме участь у ризикові передбачає вишу міру відповідальності працівника, який очолює цю структуру і його активніші дії в напрямі обгрунтування ніші ринку, вивчення сегмента ринку, специфічних вимог споживачів тощо. Водночас участь у ризику зумовлює і участь у прибутках від бізнесу, який сприймається як майже власний, що може передбачати розподіл майбутніх прибутків залежно від співвідношення коштів автора бізнес-ідеї і фірми в момент утворення нового підрозділу. При цьому інтелектуальний внесок автора бізнес-ідеї також може бути закріплений у вигляді частини капіталу під час укладання угоди про партнерство.
Ще одним різновидом ризикового внутріфірмового підприємництва є так зване Бутлегерство – підпільне, контрабандне винахідництво, таємна робота над позаплановими проектами без дозволу керівництва фірми. Але відсутність формального дозволу не означає, що проведення досліджень переслідується. Навпаки, керівництво намагається не помічати, що якісь роботи ведуться. Така напівпідпільна робота, як у робочий час, так і поза ним, сприяє інтенсифікації досліджень, підсилює мотивацію до успіху й самоствердження й дуже часто дає плідні результати. Тому цей підхід до організації наукових досліджень активно використовують численні американські фірми, в тому числі й така відома, як “Дженерал електрик”.
Діяльність усіх названих вище підрозділів підвищує творчий потенціал організації, сприяє зростанню наукоємності продукції, зміцнює її конкурентні позиції і робить більш мобільною та гнучкою. Але здатність організації до інноваційної діяльності передбачає не лише спроможність її працівників продукувати ідеї та розробляти стратегію й тактику їх комерціалізації. Невід’ємним елементом інноваційних процесів є їх інвестування.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)