Мале підприємництво: основи теорії і практики – Варналій З. С. – 2.2. Особливості регіональної структури малого підприємництва

У цілому прогноз економічного розвитку малого підприємництва можна назвати несприятливим, про що свідчить зниження темпів зростання кількості суб’єктів малого підприємництва та чисельності зайнятих у цьому секторі економіки. Досить нерівномірно розвивається мале підприємництво в різних регіонах України.

Однією з головних умов подолання негативних для малого підприємництва тенденцій має стати активна та виважена державна політика щодо розвитку малого підприємництва з урахуванням галузевих та регіональних особливостей розвитку цього сектору економіки.

Подальший розвиток малого підприємництва України потребує формування і здійснення ефективної та гнучкої регіональної політики. Взаємовідносини між центром і регіонами, а також міжрегіональні відносини в Україні продовжують залишатися неврегульованими, що породжує і загострює економічну роз’єднаність, дезінтеграційні процеси. Власне соціально-економічна неврегульованість і підштовхує як політичні сили, так і державні органи різних гілок та різних рівнів влади до конфронтації на цьому грунті.

На жаль, до цього часу найсуттєвіший недолік при розробці основ регіональної політики розвитку національного підприємництва – відсутність схваленої на законодавчому рівні державної політики розвитку підприємництва, недостатнє використання системного підходу до врахування політичних, економічних та юридичних чинників, які впливають на розвиток підприємництва, спроби базувати регіональну політику на хаотичному і безладному застосуванні спорадичних дій. Ось чому спочатку слід визначити, що ми розуміємо під поняттям “регіональна політика розвитку підприємництва”. Зрозуміло, йдеться саме про соціально-економічну регіональну політику в її двоєдиному розумінні.

Під регіональною політикою розвитку підприємництва слід розуміти, з одного боку, чітко опрацьовану в законодавчому аспекті практичну діяльність центральних органів виконавчої влади і місцевих державних адміністрацій в усіх регіонах країни, спрямовану на створення необхідного комплексу умов розвитку підприємництва, а з іншого – соціально-економічні заходи, здійснювані на базі загальнодержавної політики, закріпленої у законодавстві самими регіонами для досягнення тих чи інших регіональних і місцевих цілей та завдань.

Світовий досвід однозначно показує: до негативних наслідків призводять як жорстко централізована модель територіального устрою та управління, так і її автаркічний варіант. У першому випадку просто гальмується повноцінний розвиток місцевого господарства, нерозв’язаними залишаються соціальні проблеми регіонів, набуваючи застійного і кризового характеру. У другому випадку дуже швидко набувають сили відцентрові федералістські тенденції, що призводять в остаточному підсумку до розвалу загальнонаціональної системи господарювання, утворення вузькорегіовальних ринків автаркічного типу. Іншими словами, розпад єдиної держави неминучий. Як перший, так і другий з наведених варіантів становить величезну небезпеку для нашої молодої держави, і це треба чітко уявляти при визначенні суті регіональної політики розвитку підприємництва.

Регіональну соціально-економічну політику можна визначити як сукупність економічних, правових та адміністративно-організаційних засобів і методів, що органічно поєднують загальнодержавні й місцеві інтереси, будучи спрямованими в остаточному підсумку на повнокровний, рівноцінний та рівномірний розвиток регіонів і країни в цілому3. Органічною частиною цієї політики має бути врахування саморегулюючих засад підприємництва.

Зростання впливу регіонів на економічні процеси, що відбуваються в Україні, є необхідним і, разом із тим, закономірним явищем, оскільки відображає загальносвітову тенденцію до децентралізації суспільного розвитку, що має грунтуватися на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Проте в Україні ця тенденція ще не набула помітного значення, хоч і знайшла своє відображення у статті 15 Конституції України.

У сфері економіки останніми роками скоріше відбувалися протилежні процеси – концентрація у вже сформованих індустріально розвинутих центрах фінансового, промислового, торговельного потенціалу, інтелектуальних ресурсів тощо. Це відбувалося тому, що внаслідок відходу від адміністративного керування економічними процесами різноманітні ресурси (насамперед фінансові, які були до того ж досить обмежені) спрямовувалися переважно в регіони з більш-менш розвиненою ринковою інфраструктурою. Таким чином, на сьогодні склалася ситуація, за якої у Києві сконцентровано, за різними оцінками, від 60 до 80 % фінансових ресурсів. Тому досить нагальною є проблема проведення активної економічної політики на рівні регіонів. Передусім має йтися про сприяння розвиткові підприємництва. Зусилля має бути спрямовано на формування регіональних ринків, розвиток інфраструктури з урахуванням їхніх особливостей і використанням наявних переваг.

Розв’язання цих питань має здійснюватися як шляхом відповідної політики, так і шляхом надання необхідних повноважень місцевим державним адміністраціям. Такі повноваження мають знайти законодавче закріплення і залишати достатні можливості для проведення гнучкої державної економічної політики.

Основною причиною необхідності надання значних повноважень регіонам у проведенні власних економічних заходів з реалізації загальнодержавної політики і, в першу чергу, впливу на розвиток найдинамічнішого сектору економіки – підприємницького, є значні, іноді кардинальні, відмінності регіонів України і, відповідно, регіональних проблем, що потребують особливої уваги. Намагання державних органів виконавчої влади врахувати ці відмінності в своїх рішеннях у будь-якому випадку будуть малорезультативними, оскільки такі відмінності мають багатогранний характер.

Незважаючи на те, що Україна є унітарною державою, вона за складом свого етносу наближається до країн з федеративним устроєм. Це є наслідком впливу історичних факторів. Населення різних регіонів України формувалося під впливом дуже відмінних культур та соціально-економічних систем, і навіть кілька десятиріч панування командно-адміністративної системи з її практикою тотального нівелювання не спромоглися звести нанівець особливості менталітету.

Іншим чинником, який слід враховувати в політиці регіонів щодо розвитку малого підприємництва, є певні відмінності в соціально-економічній ситуації. Поза всяким сумнівом, проблеми, що постають сьогодні перед регіонами країни, здебільшого схожі – безробіття, недостатність коштів у місцевих бюджетах для фінансування соціально! сфери і соціальних виплат, необхідність пожвавлення виробництва тощо. Проте гострота проблем у різних регіонах не однакова, що потребує зміщення акцентів у економічній політиці і відповідного вибору – стимулювати створення нових робочих місць, зосередити зусилля на поповненні дохідної частини місцевого бюджету або сконцентрувати увагу на проблемах екологічної безпеки.

Ще одним суттєвим чинником, який підтверджує необхідність надання регіонам достатніх повноважень для проведення власної політики щодо розвитку малого підприємництва, є наявність пріоритетних для регіону видів економічної діяльності. Потенційно перспективні для регіону види економічної діяльності зумовлюються наявністю ресурсної, промислової, технологічної, наукової бази, територіальних переваг, наближеністю до ринків збуту, кліматичними умовами тощо. Усі ці особливості й потенційні переваги доволі повно можна реалізувати лише на регіональному рівні. Цільові програми різноманітного спрямування, що реалізуються на рівні загальнодержавної економічної політики, як правило, не фінансуються достатньо, вони не враховують повною мірою місцеві особливості, вони недостатньо забезпечені організаційно. Це є наслідком відмінності загальнодержавних і регіональних інтересів та пріоритетів, що цілком закономірно. Саме тому регіоналізація державної політики щодо розвитку малого підприємництва сприятиме її результативності.

Засоби, за допомогою яких держава може впливати на розвиток підприємницьких структур, являють собою широкий спектр пільг, послуг, організаційних заходів тощо. На регіональному рівні особливу увагу слід приділяти малому підприємництву, яке є найдинамічнішим сектором економіки і до того ж найчутливішим до пануючих умов економічної діяльності. Відповідно, цей сектор економіки може демонструвати швидке зростання за наявності сприятливих умов діяльності.

Зважаючи на це, одним з основних напрямів регіональної політики розвитку підприємницьких структур є або безпосередня участь місцевих державних адміністрацій у створенні й діяльності бізнес-центрів, бізнес-інкубаторів тощо, або всіляка підтримка таких організацій. У сучасних умовах різноманітні форми фінансової підтримки, зважаючи на хронічну нестачу коштів у місцевих бюджетах, є вельми проблематичними. Єдиною можливістю є надання гарантій за кредитами для малих структур у разі, якщо такі кредити мають цільове призначення.

Різновидом непрямої фінансової підтримки можна вважати податкові пільги, які надаються місцевими державними адміністраціями за податками, що надходять до місцевого бюджету. Такі пільги має бути спрямовано переважно на розв’язання пріоритетних для даного регіону завдань (підвищення зайнятості, екологічної безпеки тощо). Також місцеві державні адміністрації можуть досить відчутно впливати на динаміку розвитку підприємницьких структур шляхом диференціювання ставок за оренду приміщень.

Треба зазначити, що сьогодні у представників місцевих державних адміністрацій панує звужене уявлення про функції перелічених важелів (податки, плата за оренду приміщень). Вони сприймаються лише як засіб наповнення бюджету, до того ж бюджету саме цього року. Поза увагою залишається те, що намагання зібрати сьогодні якомога більше веде до незворотних втрат завтра, причому не лише в економічному, а й у соціальному плані. Максимальні (у встановлених межах) розміри орендної плати, місцевих податків змушують підприємців згортати свою діяльність, що, природно, веде до звуження податкової бази і, відповідно, надходжень до місцевих бюджетів. Значною мірою це є наслідком того, що у керівників на місцях недостатньо досвіду і знань для адаптації методів адміністративного управління до ринкових умов господарювання. З цього погляду велику користь може принести інформаційно-методичне забезпечення місцевих державних адміністрацій, рекомендації щодо організації регулювання економіки регіонів, міст, селищ. Має бути створено економічні умови й інформаційний простір, за наявності яких відбувалася б конкуренція між регіонами за потенційних підприємців, фінансові, технологічні та інтелектуальні ресурси. Таким чином, було б на державному рівні введено в дію механізм постійного і безперервного поліпшення умов підприємницької діяльності.

Місцеві державні адміністрації вже мають достатні повноваження для спрощення низки організаційних заходів створення і діяльності підприємницьких структур. А саме ці заходи є часом найбільш болючими (й витратними) для малих підприємств і мають безпосередній вплив на темпи їхнього збільшення. Але ці питання потребують законодавчого врегулювання: затвердження граничного терміну реєстрації, кількості документів, обмеження звітності, встановлення відповідальності посадових осіб тощо, оскільки психологію і методи роботи працівників відповідних державних служб швидко змінити навряд чи можливо.

Важливим є питання надання інформаційних і консалтингових послуг новоствореним підприємницьким структурам. Такі послуги мають навіть передувати створенню підприємств, оскільки в успішному веденні справ новими підприємцями місцева влада також вельми зацікавлена. Недостатніми на сьогодні виглядають юридичний захист і освіта підприємців, які тепер можна мати лише за значні кошти, що не під силу малим підприємцям. Тому місцевим державним адміністраціям доцільно організувати відповідні служби і надавати послуги за помірною, можливо диференційованою, ціною.

Заслуговує на увагу зарубіжний досвід сприяння підприємництву взагалі або окремим його видам у регіонах. Із цією метою проводяться такі заходи: звільнення від податку на нерухомість для корпорацій, які поширюють свою діяльність у даному регіоні (США, Франція); випуск облігацій для надання дешевих кредитів на розширення виробництва (США, Швеція); фінансування регіональних програм розвитку експорту (США); участь у витратах на розширення корисного для регіону виробництва (Франція) тощо.

Є ще одна проблема соціально-економічного стану України, розв’язання якої можливе лише за рахунок розвитку регіонального підприємництва. Так, при середньому по Україні рівні зареєстрованого безробіття станом на 1 січня 2000 р. 4,3 %, у Чернігівській області він становив 7,7 %, Житомирській та Рівненській – 7,2 %, Волинській – 7,0 % тощо. А в деяких районах і містах рівень безробіття перевищує 10-15 %.

Цілий ряд регіонів та міст України мають моногалузеву орієнтацію. Виробництво характеризується дуже високою концентрацією та вузькою спеціалізацією. Спад виробництва спостерігається в галузі, в якій спеціалізований регіон або місто мають надзвичайно важкі соціально-економічні наслідки. Очевидно, що в таких умовах підприємницька діяльність має насамперед спрямовуватись на задіяння того господарського потенціалу, який не використовується внаслідок економічної кризи. Це дало б змогу розгортати підприємницьку діяльність при значно менших інвестиційних витратах, зменшуючи водночас витрати тих структур, які мають утримувати нефункціонуючі виробничі потужності.

Проте для цього підприємцям слід мати інформацію про ще незадіяний виробничий потенціал. Створити для цього відповідні умови можливо лише на регіональному та місцевому рівнях.

Існує також проблема, пов’язана з тим, що виробничі ресурси, вивільнені з господарської діяльності загальним спадом суспільного виробництва, у своїй більшості не відповідають усім вимогам структурної перебудови та роботи в ринковому середовищі. Необхідне оновлення продукції, перепрофілювання виробництва, розгортання нових виробництв, яких немає в даному регіоні, перепідготовка кадрів тощо.

Успішне розв’язання цієї проблеми залежить, зокрема, від того, наскільки правильно визначено пріоритети в розвитку даного регіону, враховано всі можливості ефективного використання ресурсів, потреб і потенційних напрямів розширення внутрішнього ринку регіону, можливостей міжрегіональних зв’язків.

На розв’язання всіх цих завдань і має бути спрямовано скоординовані організаційні заходи розвитку підприємництва на регіональному рівні. Особливо важливі вони в умовах функціонування підприємств різних форм власності, оскільки мають узяти на себе ті функції координації діяльності, розподілу ресурсів, акумуляції коштів тощо, які виконувались адміністративно-командною системою.

Важливий напрям економічних реформ в Україні – створення сприятливого середовища для формування і функціонування суб’єктів підприємництва, які є одним із дійових засобів розв’язання першочергових соціально-економічних проблем. Сьогодні в нашій країні здійснюються певні правові, організаційні та економічні (щоправда, незначною мірою) заходи, які сприяють активізації діяльності підприємницьких структур.

Розглянемо більш детально стан та особливості розвитку малого підприємництва на регіональному рівні, використовуючи офіційні дані, зокрема щодо малих підприємств, кооперативів та фермерських господарств. Аналіз розвитку зазначених суб’єктів господарювання зумовлено тим, що, по-перше, саме ці підприємницькі структури в основному працюють на місцевий ринок, і, по-друге, саме через організацію бізнесу повніше реалізується право приватної власності, а отже – підприємницький потенціал.

Характеризуючи розвиток малого підприємництва в регіональному аспекті, слід зазначити, що Україна являє собою сукупність дуже неоднорідних територій, кожна з яких має неповторні, притаманні тільки їй особливості. Розвинутими в індустріальному відношенні є Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська області. Сільське господарство переважає у Вінницькій, Житомирській, Кіровоградській, Полтавській, Черкаській областях. Є також області, де врівноважені сільське господарство та індустрія, – Одеська, Київська, Харківська.

Розглянемо Тенденції розвитку малих підприємств в Україні на регіональному рівні. Так, станом на 1 січня 1997 року в Україні діяло 93 091 мале підприємство, найбільша кількість їх припадає на Донецьку область – 14 078 (15,1 %), м. Київ – 11 146 (12 %), Дніпропетровську – 7 856 (8,4 %) та Харківську області – 7 802 (8,4 %). Разом з тим, рівень становлення та розвитку малих підприємств необхідно аналізувати не за абсолютними показниками, які не завжди відображають реальну ситуацію, а за інтегрованими показниками4.

Якщо простежити динаміку розвитку малих підприємств, то в 1996 році в 15 регіонах України спостерігалося збільшення кількості діючих суб’єктів, а в 12 регіонах – їхня кількість, порівняно з попереднім періодом, зменшилася. Це стосується таких областей, як Дніпропетровська (88,5 %), Житомирська (91 %), Луганська (92,9 %), Львівська (92,2 %), Миколаївська (98,6 %), Одеська (76,4 %), Полтавська (96,5 %), Сумська(94,3 %), Харківська(96,3 %), Хмельницька(92,5 %), Чернігівська (98,4 %) та м. Київ (97,2 %). Разом з тим, у п’яти регіонах (Житомирська, Львівська, Одеська, Сумська та Херсонська області) кількість діючих малих підприємств у 1996 році була меншою, ніж два роки тому, тобто у 1994 році (табл. 2.6).

Певні зміни відбулися у структурі малих підприємств і за формами власності. Зокрема, у 1992 році діяло 9464 малих підприємств, заснованих на державній формі власності, їхня питома вага в загальній кількості становила 18,7 %, а в 1996 році кількість їх зменшилася майже в 6 разів і склала 1582, або – 1,7 % від загальної кількості. Найменша питома вага малих підприємств, заснованих на державній формі власності, у загальній кількості в Дніпропетровській області (0,47 %), у Черкаській (0,57), у Житомирській (0,71 %), у Полтавській (0,8 %), у Вінницькій (0,81 %) (табл. 2.7).

Проаналізуємо питому вагу (частку) населення, зайнятого в малих підприємствах, у кількості населення, зайнятого в усіх сферах економічної діяльності. У середньому по Україні цей показник у 1996 році дорівнює 4,83 %.

Найбільший коефіцієнт зайнятості на малих підприємствах у містах Києві та Севастополі. Частка зайнятих на малих підприємствах від кількості населення, зайнятого в усіх інших сферах економічної діяльності, в цих містах більш ніж удвічі вища за середню по Україні (12,69 та 10,06 % відповідно).

Значно більший за середній цей показник в Автономній Республіці Крим, у Харківській, Львівській, Донецькій, Запорізькій, Дніпропетровській та Одеській областях (7,13 %; 5,91 %; 5,65 %; 5,41 %; 5,38 %; 5,09 %; 4,88 % – відповідно). Разом з тим, у таких областях, як Черкаська, Сумська, Вінницька, Волинська, Житомирська, Хмельницька названий показник нижчий за середній майже вдвічі. Значно нижчий він у Тернопільській області (2,26 %) і майже втричі нижчий у Чернігівській області (1,64 %).

Разом з тим, аналіз деяких інших показників особливостей розвитку малих підприємств на регіональному рівні не засвідчує таких великих розбіжностей. Зокрема, це стосується середньомісячної заробітної плати одного середньоспискового працівника малих підприємств в еквіваленті повної зайнятості. Найвищий показник лише в 1,5 раза вищий за середній по Україні: Полтавська область (коефіцієнт 1,51), а найнижчий – лише на третину менший за середній: Тернопільська область (коефіцієнт 0,66).

У 1999 році, як і в минулі роки, мале підприємство у територіальному розрізі розвивалося нерівномірно. Якщо в середньому по Україні на 10 тис. чоловік наявного населення припадає 40 малих підприємств, то в деяких регіонах цей показник значно вищий. Так, у м. Києві на 10 тис. чоловік наявного населення припадає 110 підприємств, у Миколаївській області – 50, Львівській – 49, Закарпатській та Харківській областях – по 45, в Автономній Республіці Крим – 42, Херсонській області та м. Севастополі – по 44 підприємства. Найнижчий показник кількості малих підприємств у розрахунку на 10 тис. чоловік наявного населення відзначається в Сумській (22 підприємства) та Тернопільській (23 підприємства) областях.

Таблиця 2.6. Розвиток малих підприємств України*

Регіон

Кількість, одиниць

Темпи зростання, %

1994 р

1995 р.

1996 р.

1995 р. до 1994 р.

1996 р. до 1995 р.

Україна (всього)

79 827

91 601

93 091

114,75

101,6

Автономна Республіка Крим

3 337

3 445

5 718

103,24

166,0

Вінницька

1 283

1 363

2 086

106,23

153,0

Волинська

1 032

1 071

1 132

103,78

105,7

Дніпропетровська

6 093

8 877

7 856

145,69

88,5

Донецька

12 668

13 517

14 078

106,70

104,1

Житомирська

1 211

1 235

1 124

101,98

91,0

Закарпатська

1 084

1 414

1 718

130,44

121,5

Запорізька

3 640

4 156

4 214

114,18

101,4

Івано-Франківська

1 923

2 258

2 406

117,42

106,5

Київська

2 178

2 184

2 606

100,27

119,3

Кіровоградська

1 059

1 129

1 198

106,61

106,1

Луганська

3 712

4 193

3 895

112,96

92,9

Львівська

4 880

5 243

4 836

107,44

92,2

Миколаївська

2 347

2 771

2 733

118,07

98,6

Одеська

3 439

3 558

2 717

103,46

76,4

Полтавська

2 238

2 733

2 637

122,12

96,5

Рівненська

1 604

1 807

1 833

112,66

101,4

Сумська

1 917

1 867

1 761

97,39

94,3

Тернопільська

1 005

968

1 182

96,32

122,1

Харківська

7 535

8 099

7 802

107,48

96,3

Херсонська

1 376

1 330

1 372

96,66

103,2

Хмельни цька

1 810

2 063

1 908

113,98

92,5

Черкаська

1 569

1 594

1 745

101,59

109,5

Чернівецька

818

1 205

1 274

147,31

105,7

Чернігівська

898

1 030

1 014

114,70

98,4

М. Київ

8 081

11 467

11 146

141,90

97,2

М. Севастополь

1 090

1 024

1 100

93,94

107,4

Мале підприємництво: основи теорії і практики   Варналій З. С.   2.2. Особливості регіональної структури малого підприємництва

Мале підприємництво: основи теорії і практики   Варналій З. С.   2.2. Особливості регіональної структури малого підприємництва

* Розраховано за даними Держкомстату України.

У порівнянні з 1998 роком в цілому по Україні кількість малих підприємств у розрахунку на 10 тис. чоловік наявного населення зросла на 6 підприємств. Більше, ніж у середньому по країні, зріс цей показник в Автономній Республіці Крим (на 10 підприємств). Житомирській (на 13), Херсонській (на 13), Миколаївській (на 8),Черкаській (на 8), Одеській (на 7), Хмельницькій (на 7) областях та в м. Києві (на 17).

На підприємствах малого підприємництва було зайнято 1677,5 тис. осіб, що становить 5,9 % у розрахунку до кількості населення у працездатному віці (у минулому році – 5,5 %). У розрізі регіонів України цей показник коливається від 4,4 до 13,2 %. Найнижчий він в Тернопільській (4,4 %), Луганській (4,6 %), Сумській (4,6 %), Чернівецькій (4,8 %), Вінницькій (4,9 %) областях. Вищий за середній по Україні цей показник у м. Києві (13,2 %), Львівській (8,1 %), Харківській (6,3 %), Миколаївській (6,2 %), Івано-Франківській (6,1 %), Полтавській (6,0 %) областях (табл. 2.8).

Аналіз розвитку кооперативів в Україні свідчить про негативні тенденції щодо значного зменшення кількості діючих кооперативів. У 1996 році їх діяло 3179, що майже в 9 разів менше, ніж у 1991 році (27 486 кооперативів). Така сама тенденція спостерігається і в регіонах. Якщо проаналізувати темпи зниження в 1996 році щодо попереднього періоду, то лише у Вінницькій області спостерігається відносне зростання кількості діючих кооперативів (109 %), у всіх інших кількість кооперативів зменшилася. Найменше зниження спостерігалося в Автономній Республіці Крим (темпи зростання – 90 %), Закарпатській області (89 %), Чернівецькій (89 %), Черкаській (82 %) та Рівненській областях (81 %). Більш ніж на третину зменшилася кількість діючих кооперативів у Волинській (66%), Львівській (66 %), Миколаївській (64 %), Тернопільській (64 %), Одеській (60 %) областях та в м. Києві (65 %). А в Київській області їх кількість зменшилася удвічі (табл. 2.9).

Враховуючи важливість для України аграрного сектору економіки, доцільно проаналізувати тенденції розвитку Фермерських господарств. Найбільш високий темп їхнього приросту (699,8 %) був у 1992 році. У наступні роки він зменшувався: в 1993 р. – 188,9 %, у 1994 р. – 115,3 %, у 1995 р. – 108,7 %, у 1996 р. – 101,7 %, у 1997 р. – 101,6 %, у 1998 р. – 98,8 %, у 1999 р. – 101,2 % та у 2000 р. (станом на 1 жовтня) – 104,7 %. Така сама тенденція, але з трохи меншою інтенсивністю, спостерігається й у зміні площ сільськогосподарських угідь, що були надані фермерським господарствам (1992 р. – 736,3 %; 1993 р. – 191,0 %; 1994 р. – 125,3 %; 1995 р. – 112,4 %; 1996 р. – 106,2 %, у 1997 р. – 111,6 %, у 1998р. – 110,4 %, у 1999 р. – 113,3 %, у 2000 р. – 177,2 % (табл. 2.5). У 1991 році найбільшу кількість фермерських господарств було розташовано в Південно-Західному економічному регіоні – 48 % від їх загальної кількості. На Донецько-Придніпровський та Південний економічні регіони припадало відповідно ЗО та 22 %. Але в наступні роки у Донецько-Придніпровському та Південному економічних регіонах фермерські господарства розвивалися більш інтенсивно, тому в 1995 році на ці регіони припадало по 37 % від їхньої загальної кількості, а на Південно-Західний економічний регіон – 26 %. Така сама тенденція зберігається й нині.

Таблиця 2.8. Кількість малих підприємств, показники зайнятості та середньомісячна заробітна плата працівників на малих підприємствах за регіонами України за 1999 рік*

Регіон

Кількість

Підприємств,

Одиниць

Середня чисельність зайнятих**, тис. чол.

Рівень зайнятості на малих підприємствах у % до кількості населення у працездатному віці

Середньомісячна заробітна плата працівників*, грн.

Довідково: кількість підприємств – всього у 1998 p., одиниць

Всього

На 10 тис. чол. наявного населення

Україна

197 127

40

1677,5

5,9

130,16

173 404

Автономна Республіка Крим

8 887

42

65,7

5,3

108,21

6 895

Вінницька

4 823

27

47,1

4,9

105,32

5 179

Волинська

2 921

28

31,0

5,4

104,52

2 665

Дніпропетровська

13 703

37

114,8

5,4

123,66

12 374

Донецька

17 831

36

150,8

5,3

127,55

17 076

Житомирська

4 907

34

39,8

5,2

119,36

2 982

Закарпатська

5 774

45

39,4

5,3

105,49

4 995

Запорізька

7 409

37

66,2

5,7

159,32

6 419

Івано-Франківська

4 767

33

49,2

6,1

100,21

4 332

Київська

6 147

33

58,2

5,7

131,76

5 167

Кіровоградська

4 215

36

35,4

5,5

90,76

4 055

Луганська

8 952

34

69,7

4,6

105,22

8 403

Львівська

13 393

49

125,0

8,1

107,11

12 622

Миколаївська

6 507

50

46,4

6,2

112,15

5 518

Одеська

7 753

31

76,2

5,2

126,39

6 215

Полтавська

5 999

36

55,3

6,0

131,51

5 304

Рівненська

3 220

27

33,5

5,1

103,93

2 923

Сумська

2 968

22

34,2

4,6

124,51

2 794

Тернопільська

2 689

23

27,4

4,4

88,51

2 423

Харківська

13 328

45

108,5

6,3

123,29

12 541

Херсонська

5 474

44

35,9

5,1

115,69

3 903

Хмельницька

4 184

29

39,3

5,0

97,21

3 241

Черкаська

4 619

32

36,4

4,6

118,53

3 582

Чернівецька

2 747

29

25,2

4,8

103,07

2 445

Чернігівська

3 407

26

35,2

5,2

109,03

2 823

М. Київ

28 789

110

218,6

13,2

217,57

24 543

М. Севастополь

1 714

44

14,1

5,9

128,58

1 985

* За даними Держкомстату України. К* Включаючи штатних та позаштатних працівників.

Таблиця 2.9. Розвиток кооперативів*

Регіон, область

Кількість діючих кооперативів, одиниць

Темпи зростання, %

1993 р.

1994 р.

1995 р.

1996 р.

1994 р. до 1993 р.

1995 р. до 1994 р.

1996 р. до 1995 р.

Україна

9 777

5 972

4 418

3 179

0,61

0,74

0,72

Автономна Республіка Крим (вкл. м. Севастополь)

956

437

367

329

0,46

0,84

0,90

Вінницька

166

112

67

62

0,67

0,51

1,09

Волинська

172

115

79

52

0,67

0,69

0,66

Дніпропетровська

594

365

251

175

0,61

0,69

0,70

Донецька

1 140

839

568

403

0,74

0,68

0,71

Житомирська

257

165

110

81

0,64

0,67

0,74

Закарпатська

232

145

98

87

0,63

0,68

0,89

Запорізька

392

252

184

135

0,64

0,73

0,73

Івано-Франківська

329

244

188

141

0,74

0,77

0,75

Київська (без м. Києва)

270

254

224

113

0,94

0,88

0,50

Кіровоградська

170

86

57

44

0,51

0,66

0,77

Луганська

470

297

206

149

0,63

0,69

0,72

Львівська

600

285

206

136

0,48

0,72

0,66

Миколаївська

315

159

132

84

0,50

0,83

0,64

Одеська

563

366

240

143

0,65

0,66

0,60

Полтавська

207

139

94

71

0,67

0,68

0,76

Рівненська

261

154

113

92

0,59

0,73

0,81

Сумська

111

61

43

34

0,55

0,70

0,79

Тернопільська

205

107

77

49

0,52

0,72

0,64

Харківська

897

510

417

287

0,57

0,82

0,69

Херсонська

187

126

85

59

0,67

0,67

0,69

Хмельницька

193

92

63

50

0,48

0,68

0,79

Черкаська

146

93

74

61

0,64

0,80

0,82

Чернівецька

140

68

66

59

0,49

0,97

0,89

Чернігівська

192

117

74

51

0,61

0,63

0,69

М. Київ

612

384

402

260

0,63

1,05

0,65

* Розраховано за даними Держкомстату України.

На 1 жовтня 2000 року в розрахунку на одне фермерське господарство припадало в середньому по Україні 55 га сільськогосподарських угідь. У розрізі регіонів цей показник має також значні відмінності. Найбільш високий він у Рівненській області (111 га), а найнижчий у Закарпатській області (8 га). Вищий від середнього по Україні він у Луганській (109 га), Кіровоградській (106 га), Дніпропетровській (94 га), Харківській (90 га), Житомирській (77 га), Запорізькій (75 га), Хмельницькій (63 га), Чернігівській та Донецькій (57 га) областях. Нижчий від середнього по Україні він в Автономній Республіці Крим (27 га) та в Чернівецькій (10 га), Волинській (21 га), Одеській (30 га), Миколаївській (31 га), Тернопільській (32 га), Івано-Франківській (35 га), Львівській (43 га), Херсонській (46 га) та Черкаській (46 га) областях (див. табл. 2.10).

Така розбіжність цього показника пояснюється, з одного боку, особливостями ведення сільського господарства в різних економічних регіонах, а з іншого – різним ставленням до розвитку фермерства з боку регіональних та місцевих органів державної влади, що, у свою чергу, підтверджує відсутність чіткої державної політики розвитку фермерських господарств.

Зворотною реакцією з боку населення на різні підходи регіональних та місцевих органів влади до розвитку фермерства є кількість поданих заяв про бажання стати фермером. Так, у 1995 році найбільшу кількість їх зафіксовано в Одеській (418), Донецькій (218), Закарпатській (252), Дніпропетровській (234), Миколаївській (226), Запорізькій (214), Київській (137), Кіровоградській (163) та Херсонській (130) областях. Найменшу кількість заяв подано в Чернігівській (7), Житомирській (17), Хмельницькій (19), Вінницькій (22), Тернопільській (26), Чернівецькій (26), Рівненській (33), Львівській (38) та Черкаській (43) областях.

Однією з причин труднощів та структурних викривлень у недержавному секторі є те, що немає системи територіального управління й територіальної політики щодо розвитку підприємницької діяльності.

Аналіз свідчить, що розвиток малого підприємництва залежить від багатьох чинників, серед яких найважливішу роль відіграють регіональні (територіальні) умови. До них слід віднести: економічний потенціал, наявність ресурсів, господарську структуру, підготовку кадрів, ставлення місцевих органів влади та населення до підприємництва, стан ринкової інфраструктури, інформаційне забезпечення, традиції та психологію населення даного регіону тощо. Ці та інші фактори слід враховувати при розробці та впровадженні системи регіонального управління, здійсненні ефективної територіальної політики щодо розвитку малого підприємництва, що сприятиме формуванню підприємницьких структур та подоланню економічної кризи.

Таблиця 2.10. Кількість селянських (фермерських) господарств в Україні (станом на 1 жовтня 2000 р.)*

Регіон, область

Кількість зареєстрованих господарств

Площа землі

Припадає на одне

Довідково: було на 01.01.2000

В користуванні, га

Господарство, га

Кількість господарств

Площа сільгоспугідь

Сільгоспугідь

В тому числі ріллі

Сільгоспугідь

В тому числі ріллі

Всього

На одне господарство

Україна

37 591

2 059 475

1 905 118

55

51

35 884

116 292

32

Автономна Республіка Крим

1 474

39 564

34 953

27


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Мале підприємництво: основи теорії і практики – Варналій З. С. – 2.2. Особливості регіональної структури малого підприємництва