Мале підприємництво: основи теорії і практики – Варналій З. С. – 1.1. Підприємництво: ретроспектива та економічна інтерпретація

Глибоке й усебічне дослідження феномену підприємництва неможливе без застосування принципів і методів наукового дослідження, без розгляду виробничих відносин, формою вияву яких в умовах товарного виробництва є підприємницькі відносини. А оскільки виробничі відносини вивчаються економічною теорією, то й відносини підприємництва є об’єктом політико-економічного дослідження.

Економічна теорія – логічне відображення об’єктивно існуючої економічної дійсності. Спосіб і закономірності такого відображення визначаються природою об’єкта пізнання, його генезисом і структурою. У процесі наукового пізнання структура відносин підприємництва досліджується нами за допомогою логічного, а генезис – історичного методу.

Поняття “підприємництво” надзвичайно широке і містке. У ньому переплітається сукупність економічних, юридичних, політичних, історичних і психологічних відносин. Складалося воно протягом значного часу, змінюючись під впливом базисних і надбудовних інститутів, психології людей тощо.

Перші спроби систематичного теоретичного осмислення підприємництва почалися в ХУП ст. Уперше поняття “підприємець” (із фр. Entrepreneur) у науковий обіг увів англійський банкір-економіст Річард Кантільйон (1680-1734)3. Р. Кантільйон зробив систематичний аналіз підприємництва. Він розумів підприємництво як особливу економічну функцію і підкреслював елемент ризику, який завжди властивий підприємництву. Кантільйон визначав підприємця як людину, яка за певну ціну купує засоби виробництва, щоб виробити продукцію і продати її з метою одержання доходів, і яка, беручи на себе зобов’язання щодо витрат, не знає, за якими цінами може здійснитися реалізація. До підприємців він зараховував людей з нефіксованими прибутками (ремісників, купців, селян та ін.), тобто тих, хто зайнятий економічною діяльністю за умов нестабільності та непередбаченості цін. Тому головною рисою підприємця Кантільйон і вважав готовність до ризику. Він розглядав підприємця як фігуру, яка приймає рішення і задовольняє свої інтереси за умов невизначеності. Підприємець, за Кантільйоном, – це будь-який індивід, здатний до передбачення, який бажає брати на себе ризик, спрямований у майбутнє, чиї дії характеризуються сподіванням отримати дохід та готовністю до витрат4.

Вагомий внесок у дослідження підприємництва протягом ХУШ-XIX ст. зробили відомі західні економісти А. Сміт, Д. Рікардо, Ж.-Б. Сей, А. Маршалл та інші.

Адам Сміт перебував під сильним впливом Кантільйона і фізіократів. Він багато говорив про роботодавців, майстрів, купців і підприємців, але не приділяв ніякої уваги бізнесменам, які, таким чином, відігравали навдивовижу незначну роль у його аналізі економічних процесів. Більше того, складається враження, що він вважав ці процеси самоініціюючими і самопідтримуючими. Для Сміта була характерною схильність до переоцінки значення праці й недооцінки бізнесу, в рамках якого, тим часом, здійснювалася праця. Він намагався поставити знак рівності між власниками капіталів та бізнесменами й вірив, що за наявності капіталу, праці та сировини бізнес виникає спонтанно. А. Сміт розглядав підприємця як власника. Саме цим визначаються його дії в економічному житті, мотивація, поведінка, психологія. Мета підприємницької діяльності трактувалася А. Смітом як одержання підприємницького доходу*.

З точки зору Давіда Рікардо, виробничі процеси і комерційна активність більш автономні. Розгляд таких функцій, як координація, управління працею і корпорацією в цілому, безумовно, не властивий їхнім підходам.

Жан-Батіст Сей пов’язував підприємництво з організацією людей у межах виробничої одиниці. Він мав особистий досвід у сфері бізнесу, образно сприймав його, чого були позбавлені інші класики-економісти. Для Сея підприємець – це людина, яка організовує інших людей у рамках виробничої одиниці. Він ставив підприємця в центр процесу виробництва й теорії розподілу, що вплинуло на багатьох теоретиків-економістів.

Представник німецької класичної школи XIX ст. Й. фон Тюнен вважав підприємницький дохід винагородою не лише за підприємницький ризик, а й за підприємницьке мистецтво. В основі підприємницького доходу він вбачав діяльність підприємця як новатора. І як новатор-винахідник підприємець отримував нагороду за цю функцію з економічного ефекту від застосування ним певного винаходу. Об’єднавши в особі підприємця виконання функцій ризику й реалізації нововведень, Й. фон Тюнен подолав відому однобокість поглядів Р. Кантільйона (лише функцію ризику)6.

Погляди Й. фон Тюнена розвинув Ф. Найт. Він досконало дослідив такі категорії, як ризик і невизначеність, підкреслюючи різницю між ними. Ризик, за Ф. Найтом, являє собою об’єктивну вірогідність того, що те чи інше явище відбудеться і може бути визначене кількісно. Разом з тим, є невизначеність, яка означає, що дохід може бути отримано, однак вірогідність такої події неможливо виміряти і прорахувати7.

У дослідженнях Карла Маркса простежується посилення інтересу до організаційно-творчих компонентів підприємництва, як і до умов масової безпосередньо соціальної творчості взагалі.

Альфред Маршалл ототожнював підприємництво з менеджментом. У своїй фундаментальній праці “Принципи економіки” (1890 р.) А. Маршалл особливо наголосив на інноваційному компонентові та активній ролі самого підприємця в застосуванні нових машин і технологічних процесів.

У кінці XIX ст. чітко постала необхідність розрізнення між підприємцем і капіталістом. Нові методи корпоративного фінансування викликали до життя швидке зростання кількості компаній, де капіталісти вже не виступали як підприємці, а підприємці – як капіталісти. Спочатку переважаючим типом був власник-менеджер. Проте ставало дедалі очевиднішим, що між цими двома функціями немає автоматичного взаємозв’язку. Економісти намагалися якомога чіткіше провести межу між підприємцем і капіталістом, але направляли на певні теоретичні труднощі, оскільки капіталіст бере на себе відповідальність, ризикує, а підприємець ні.

Особливе місце в розробці теорії підприємництва посідають праці австро-американського економіста і соціолога Йозефа Шумпетера. Концепція підприємництва Й. Шумпетера грунтується на трьох головних засадах:

-по-перше, функція підприємництва полягає, головним чином, у революціонізації та реформуванні виробництва шляхом використання різноманітних можливостей для випуску нових або старих товарів новими методами, відкриття нових джерел сировини, ринків, реорганізації виробництва. Отже, змістом підприємництва є “здійснення нових комбінацій” факторів виробництва та обігу або різноманітні нововведення;

-по-друге, підприємництво є універсальною загальноекономічною функцією будь-якої економічної системи та поєднується з виконанням інших видів діяльності (управлінням, науковими розробками, маркетингом та ін.) і тому “розсіюється” серед багатьох спеціалістів. Статус власника не виступає у Й. Шумпетера визначальною властивістю підприємця;

-по-третє, підприємництво є функцією господарсько-політичного середовища, яке визначає його можливості, типи, мотивації.

У центр своєї теорії економічного розвитку Й. Шумпетер поставив підприємця, в якому втілені принципово нові підприємницькі риси, що стали рушієм економічного й науково-технічного прогресу в XX ст.

За Шумпетером, бути підприємцем – це “означає, робити не те, що роблять інші”, й “робити не так, як роблять інші”8. Підприємницьку функцію він ототожнював із функцією економічного лідерства і новаторства. Й. Шумпетер постійно підкреслював, що інновація є дітищем підприємництва, а підприємець – творцем інновацій9.

Сучасне виробництво Й. Шумпетер розглядав як певну комбінацію сил і засобів, а завдання підприємця вбачав у тому, щоб вчасно й правильно комбінувати їх. На його думку, квінтесенція підприємницької діяльності полягає в тому, щоб ефективно здійснювати п ять типів “нових комбінацій”:

1)виробництво нових благ та поліпшення якості наявних;

2)впровадження нових способів виробництва або комерційного використання наявних товарів;

3)відкриття й освоєння нових ринків збуту;

4) освоєння нових джерел отримання сировини або напівфабрикатів

5) проведення реорганізації в галузі та створення промислових організацій нового типу10.

Підприємець, за Шумпетером, – особлива людина. Він відрізняється від “простого хазяїна” поведінкою та мотивами господарської діяльності, інтелектом і кругозором, інтуїтивним чуттям і вольовими рисами. Підприємець – це той, хто “прокладає шлях”, “пливе проти течії”, а не “просто хазяїн”, який “іде готовою дорогою”, “пливе за течією”. “Нововведення завжди пов’язане з ризиком, більшість тих, хто продукує, не відважуються на нього”, – зазначав Й. Шумпетер” . Для того, щоб здійснювати постійний пошук нових способів підвищення якості, слід мати волю і здібності, виділяти визначальні моменти діяльності, бачити їх у реальному світлі; бути спроможним “плисти проти течії”, долаючи опір соціальних сил; здійснювати вплив на інших результатами успіху, духовною свободою, витратами сил і енергії12.

Й. Шумпетер зазначав важливу відмінність адаптивної поведінки, пов’язаної з управлінням наявними в розпорядженні ресурсами. Вчений висунув концепцію творчого руйнування, виділив статичну і динамічну ефективність. Його концепція статичної ефективності співзвучна тому, що багато хто називає адміністративною економікою. Під динамічною ефективністю Й. Шумпетер має на увазі будь-яку тенденцію до розвитку, яка лежить в основі процесу підприємницької діяльності. Сформулювавши концепцію підприємництва, він показав, що в економічному мисленні того часу було недостатньо новизни і мав пройти певний час, доки нові ідеї завоюють уми. Більше того, цей процес пов’язаний з особливими труднощами через відсутність чітких структур і загальновизнаної термінології.

Й. Шумпетер дотримувався думки, що підприємець залишається таким доти, доки він здійснює “нові комбінації”, і перестає бути таким, коли запроваджене ним “діло” починає функціонувати в рамках звичайного кругообігу1′ –

У своїй праці “Капіталізм, соціалізм і демократія”, яка вийшла через ЗО років після опублікування “Теорії економічного розвитку”, Й. Шумпетер знову підтвердив, що суть підприємництва полягає в тому, щоб впроваджувати нововведення, втілювати в життя інновації. Функція підприємця зводиться до того, підкреслює Шумпетер, щоб “… реформувати або революціонізувати спосіб виробництва за допомогою використання винаходів або, в широкому розумінні, через реалізацію невипробуваних технологічних можливостей для виробництва нових товарів або старих товарів новим способом за допомогою відкриття нових джерел постачання матеріали або нових ринків збуту, або через реорганізацію промисловості тощо””.

З ідеями Й. Шумпетера збігаються погляди Ф. фон Хайєка, але вони відзначаються більшою широтою. Вищою цінністю, за Хайєком, виступає особиста свобода, яка дає змогу людині продуктивніше розпоряджатися своїми здібностями та знанням, інформаційно-економічним потенціалом, а найкращим координатором процесів використання унікальних потенцій індивідів виступає ринок, насамперед ціновий механізм, роль якого, поряд з іншим, полягає у забезпеченні індивідів інформацією про перспективні чи несприятливі умови щодо попиту та пропозиції галузі, нові засоби задоволення їх. Носій підприємницької ініціативи виступає рушійною силою пошуку таких новацій, оскільки прагне до найбільш ефективного поєднання свого унікального “ноу-хау” з ринковою ситуацією і тим самим до досягнення першості в конкуренції та більшого доходу. Функція підприємництва “розсіяна” серед усіх індивідів, але в сучасних економічних системах виділяються особливі групи людей, “готових випробувати нові можливості”. Щодо поширених нарікань на те, що в різних країнах немає зовсім чи недостатньо “духу підприємництва”, то вони є наслідком не стільки природних властивостей їхнього населення, скільки обмежень ієрархічного порядку (звичаїв, інститутів тощо).

Представники неоавстрійської школи Л. Мізес, І. Кірцнер і Ф. Хайєк ініціювали нову хвилю досліджень теорії та практики підприємництва. На їхню думку, ринковий процес неможливо відділити від механізму конкуренції, в центрі якої – як процесу пошуку нового, що супроводжується невизначеністю результатів, – стоїть підприємець. Це не яка-небудь невизначена фігура, а скоріш, за визначенням Л. Мізеса, певна функція, яка відображає цілеспрямованість людини на знаходження та використання нових можливостей у виробництві, суспільстві й т. ін.18

До найбільш цікавих сучасних представників австрійського підходу до проблеми підприємництва, безумовно, слід віднести й американського дослідника І. Кірцнера. За його теорією, основна роль підприємця – досягти такого регулювання системи, здійснити таку її підготовку, яка забезпечила б рух ринків до стану рівноваги, тобто підприємець являє собою “…зрівноважуючу силу, а не навпаки”1*.

Велику роль у розробці теорії підприємництва відіграв німецький соціолог М. Вебер. У праці “Протестантська етика і дух капіталізму” (1905 р.) він створив “ідеальний тип” підприємця з “яскраво вираженими етичними рисами”.

Веберівський підприємець “нового типу” – цілковита протилежність безпринципним авантюрникам і спекулянтам періоду первісного нагромадження капіталу, що мали недобру славу “баронів-грабіжників”. Йому чужі розкіш і марнотратство. Йому притаманні стриманість і скромність, обачність і рішучість, уміння і наполегливість, відданість справі. Найвищий критерій визнання для нього – не багатство, а почуття добре виконаного обв’язку. Вебер розглядав раціонально поставлене підприємництво з подоланням багатьох труднощів і перешкод. Тому він наділяв нових підприємців надзвичайною силою характеру, здатною вберегти їх від економічного й морального краху. Підприємництво в цілому Вебер розглядав як спосіб життя, “… при якому людина існує для діла, а не діло для людини”.

Сучасник М. Вебера німецький економіст, соціолог та історик В. Зомбарт виділяв дві духовні засади, на яких грунтується капіталізм, – підприємницьку і міщанську. В його праці “Буржуа. Етюди з історії духовного розвитку сучасної економічної людини” підкреслюється, що вирішальною умовою реалізації підприємницького духу є поєднання жаги грошей з ділом. В інтерпретації Зомбарта “…бути доброю діловою людиною – це не лише утримувати своє господарство у зразковому стані. Важливо також володіти відповідною діловою етикою – “етикою в ділі” та “етикою для діла”17.

Теоретичні розробки Й. Шумпетера та Ф. Хайєка, німецьких соціологів М. Вебера та В. Зомбарта, а також представників неоавстрійської школи є основою сучасних західних концепцій підприємництва. Якщо узагальнити, то підприємництво там ототожнюється з виробництвом нових товарів і послуг, підвищенням їхньої якості, творчим пошуком “нових комбінацій”, запровадженням інновацій, нових технологій, вдосконаленням управлінського “ноу-хау” тощо.

Сучасні західні економісти пов’язують підприємництво насамперед з інноваціями, пошуком та використанням нових можливостей. Так, зокрема, Б. Дж. Долан та Д. Ліндсей під підприємництвом розуміють “… процес пошуку нових можливостей, використання нових технологій і нових сфер вкладання капіталу, подолання старих стереотипів та меж”18. Разом з тим, автори зазначають, що визначати підприємництво як четвертий вектор виробництва не зовсім правомірно. “На відміну від праці, капіталу та природних ресурсів, підприємництво невідчутне (непомітне) і невимірне…” Ми не можемо вести мову про ціну “одиниці підприємництва”, такої одиниці немає. Також, на відміну від людських ресурсів, які старіють, машин, які зношуються, та природних ресурсів, які можуть бути вичерпані, винаходи та відкриття підприємців не витрачаються в міру використання. Тому більш зручно вважати підприємництво процесом пошуку найкращого шляху поєднання трьох основних факторів виробництва, ніж вважати – його окремим четвертим самостійним фактором”19.

Кемпбелл Р. Макконнелл та Стенлі Л. Брю підприємницькі здібності визначають як “…здібності людини використовувати певне поєднання ресурсів для виробництва товару, приймати послідовні рішення, створювати нововведення та йти на ризик”20.

Засновник провідної японської корпорації з виробництва електроніки “Омрон Електроніко” Кадзума Татеїсі вважає, що сьогодні підприємцем може бути найбільш обдарована мужня людина, яка швидко реагує на запити клієнтів, іде на розумний ризик, прагне одержувати прибуток у міру створення нових товарів і максимального задоволення всіх побажань споживача, включно з якістю товару, його вартістю і способом доставки, орієнтується тільки на інтереси служіння суспільству21.

Зазначені концепції відбивають різні періоди в історії світової економіки та основні соціальні, економічні й політичні зміни. Вони (концепції) визначають широкий діапазон визначення підприємництва.

В Україні поширеним визначенням підприємництва є поняття, зазначене в Законі України “Про підприємництво”, а саме: “…підприємництво – це самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку”22. Так, у літературі знаходимо таке визначення: “…підприємництво – це самостійна, ініціативна, постійна, здійснювана на власний страх і ризик діяльність із виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг і торгівлі з метою одержання прибутку”23. Слід зазначити, що таке визначення і відповідне визначення суб’єктів підприємницької діяльності недосконалі.

Недосконалість визначення полягає в тому, що, по-перше, законом визначено суб’єктами підприємницької діяльності юридичні особи, засновані не тільки на приватній, а й на державній та колективній формах власності, що суперечить самому визначенню підприємництва як “…самостійної ініціативи, систематичної, на власний ризик діяльності… з метою одержання прибутку”. Адже ризикувати підприємець може лише приватним, а не державним чи колективним майном, оскільки спадкоємна безправність породжує не ризик, а лише безвідповідальність.

По-друге, у статті 2 Закону “Суб’єкти підприємницької діяльності” визначається, що суб’єктами підприємницької діяльності (підприємцями – підкреслено нами) можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. На нашу думку, юридичні особи можуть бути суб’єктами підприємницької діяльності, тобто – суб’єктами господарювання (незалежно фізичні чи юридичні особи), які здійснюють підприємницьку діяльність.

Але юридичні особи (зокрема підприємства) не можуть бути підприємцями, це пов’язано з особистим фактором виробництва.

Тому, на нашу думку, суб’єктами підприємницької діяльності можуть бути: громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності, а також юридичні особи будь-яких організаційних форм, засновані на приватній формі власності, відповідно до чинного законодавства України.

Треба також більш чітко розкрити поняття підприємницької діяльності й визначити ознаки майнових відносин, що підпадають під дію закону. Це дасть змогу насамперед, визначити, яка діяльність є підприємницькою, а яка, хоча й близька до неї, але не є такою. Наприклад, поширена сьогодні характеристика підприємництва як комерційної діяльності певною мірою відбиває його зміст, але її явно недостатньо. Подібний підхід веде на практиці до того, що гіпертрофованого розвитку набуває такий вид цієї діяльності, як посередництво, тоді як сфера виробництва практично залишається поза інтересами підприємців.

На підставі чинного законодавства й апробованого на практиці його застосування можна стверджувати, що підприємництвом є не будь-яка корисна для суспільства діяльність із виробництва продукції, надання послуг, а тільки та, що характеризується такими основними ознаками:

-економічною самостійністю та автономною волею її суб’єктів;

-ініціативністю;

-творчим новаторським характером, інноваційністю;

-систематичністю;

-здійснюється на власний ризик і під певну особисту майнову відповідальність;

-здійснюється з метою одержання надприбутку (підприємницького доходу)24.

Чітке визначення поняття підприємництва, підприємницьких відносин має важливе практичне значення, оскільки від цього багато в чому залежить правильність формування самого предмета дослідження.

Сутність підприємництва не можна зводити лише до особистого фактора. Підприємництво, окрім особистого компонента, має ще й економічну (матеріальну) основу, якою є процес отримання надприбутку завдяки інноваційній ініціативній ринковій діяльності.

Рушійними мотивами здійснення підприємницької діяльності є самоствердження і самозбагачення через отримання підприємницького доходу, без чого підприємництво не змогло б самовідтворюватися, задовольняти свої потреби. І, нарешті, підприємництво перетворюється у спосіб життя, стає внутрішнім спонукальним мотивом, “безумовним рефлексом”.

Так, професор Ю. В. Ніколенко стверджує, що “…підприємництво – це певна система життєдіяльності підприємств, основу якої складають демократичні форми їх економічної діяльності, забезпечення для них права ініціативи у виборі сфери, форм, методів господарювання, економічної, організаційної і технічної творчості та новаторства. У центрі даної системи стоїть підприємець – компетентний господарник, здатний забезпечити організацію господарства на основі найновіших досягнень економічної і технічної науки”26.

Підприємець, використовуючи у процесі виробництва нову техніку і технологію, організовуючи по-новому процеси праці й виробництва, одержує прибутковий “продукт вищої якості”. Надприбуток, який створюється в інноваційному, ринковому процесі виробництва, є підприємницьким доходом. Процес отримання такого надприбутку і становить глибинну економічну природу і сутність підприємництва, яке здійснюється (може здійснюватись) у різних організаційно-правових формах.

Таким чином, на нашу думку, підприємництво – це ініціативна, самостійна, інноваційна, систематична діяльність із виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг, яка здійснюється на власний ризик і під особисту майнову відповідальність з метою отримання підприємницького доходу28.

Якщо мати на увазі підприємця як суб’єкта процесу відтворення, то поняття “підприємець” має довгу історію розвитку. Спочатку посередництво було основною сферою підприємницької діяльності. Воно здійснювалося, головним чином, у сфері обігу. Потім ця сфера діяльності почала охоплювати всі моменти відтворення, серед них і виробництво. Підприємець із простого посередника перетворився в активного безпосереднього учасника всіх етапів відтворення. Тому в наш час особистий фактор процесу виробництва вже не можна зводити лише до робітника, до найманої робочої сили. Підприємець – це суб’єкт і фактор виробництва, його рушійна виробнича сила.

Специфіка й основна функція підприємництва полягає у здатності особливим способом поєднувати, організовувати фактори виробництва: землю, капітал, працю. Цим підприємництво визначається як особливий фактор виробництва порівняно з іншими. Функції підприємця полягають у поєднанні, комбінуванні факторів виробництва. Змістом підприємництва, як зазначав Й. Шумпетер, є “здійснення нових комбінацій” факторів виробництва та обігу або різні нововведення. Ця здатність визначається особистими рисами підприємця, його здібностями.

За даними п’ятирічного проекту виявлення “профілю підприємця”, організованого американською фірмою “Мак-Бер енд Компані”, налічується 21 найважливіша риса “оптимального типу підприємця”. Найважливіші серед них: пошук можливостей та ініціативність; готовність до ризику; орієнтація на ефективність та якість; відповідальність і здатність жертвувати в інтересах справи; цілеспрямованість; систематичне планування та спостереження; прагнення до інформованості; здатність переконувати, встановлювати й підтримувати зв’язки тощо27.

Деякі риси є результатом навчання та досвіду, а інші – продуктом розвитку природних даних людини. Але, з огляду на такий великий спектр особистих рис підприємця, дуже важко сформувати матеріальну базу для виявлення економічної суті підприємця як суб’єкта господарювання, який є специфічною рушійною продуктивною силою, особливим специфічним фактором процесу відтворення.

Економічну суть підприємця як фактора і суб’єкта виробництва можна визначити економічною категорією “підприємець” у такому формулюванні: “Підприємець – це такий суб’єктивний (особистий) фактор відтворення, який полягає у здатності по особливому поєднувати інші фактори виробництва, організувати процес відтворювання в цілому або будь-який його момент на ініціативній, інноваційній, ринковій основі під повну економічну відповідальність, яка дає можливість отримувати додатковий прибуток у процесі її реалізації”28.

Щоб виконувати підприємницькі функції на основі такого визначення, підприємець мусить мати відповідні психологічні риси, а саме вміти приймати нестандартні інноваційні рішення; об’єднати людей для досягнення єдиної мети, яку він бачить краще від інших, вірить у неї й знає, як її досягти; оцінити ринкову ситуацію з погляду отримання додаткового доходу; а також бути готовим до постійного господарського ризику й відповідати за свої дії тощо.

Ці риси, притаманні підприємцю, вирізняють його як особистість, яка має певний тип мислення, відмінний від усталеного, звичного.

Підприємець реалізується в підприємництві. Використовуючи у процесі виробництва нову техніку й технологію, організовуючи по-новому процеси праці й виробництва, підприємець отримує прибутковий продукт вищої якості. Надприбуток, який створюється в інноваційному, ринковому процесі виробництва, є підприємницьким доходом. Процес отримання такого надприбутку й становить глибинну економічну природу і сутність підприємництва.

Але підприємницький дохід не можна отримати без зусиль. З цією метою підприємець по-особливому організовує і управляє процесами виробництва, розподілу та обміну. Відповідно, третім компонентом підприємництва є організаційно-управлінський, який реалізується через стратегічне, поточне та ситуаційне планування; стимулювання; оперативне управління; маркетинг тощо. Усі елементи організаційно-управлінського механізму підприємництва грунтуються на інноваційній, ризиковій основі.

Як бачимо, підприємництво має три основні компоненти: особисту основу, економічну основу, організаційно-управлінську основу. Всі вони перебувають в органічному взаємозв’язку, виявляються в єдиному процесі відтворювання підприємницького типу.

Таким чином, Підприємництво як економічна категорія – це певний тип господарювання, в якому головним суб’єктом є підприємець, який раціонально комбінує (об’єднує) фактори виробництва, на інноваційній основі та на власний ризик організовує й управляє виробництвом з метою отримання підприємницького доходу.



Мале підприємництво: основи теорії і практики – Варналій З. С. – 1.1. Підприємництво: ретроспектива та економічна інтерпретація