Людина і світ – Юрій М. Ф. – БУТТЯ ЛЮДИНИ
У філософії є такі поняття, за допомогою яких намагаються охопити якнайбільше явищ, сторін реального світу. Ця безліч настільки різноманітна, різнорідна, що найчастіше в понятті вдається узагальнити лише одну рису, властивість предметів, її утворюючих. Такі гранично загальні поняття називають категоріями. До їхнього числа відноситься поняття “буття”. Ним позначають усе, ” маюче місце бути”, все існуюче у світі.
Цю категорію використовували давньогрецькі філософи. Одні з них (Парменид) писали про буття як безупинне, цільне, неподільне. Інші характеризували його як мінливе. “Не можна двічі ввійти в ту саму ріку” ,- стверджував Геракліт.
Проблема буття людини також здавна цікавила філософів. У найдавніших філософських системах Китаю, Індії, Греції людина мислилася як частина Космосу, усеосяжного світу. І сама людина сприймалася як своєрідний “мікрокосмос”. Природа розумілася як живий організм, а людина – як сполучення різних елементів чи “стихій” космосу. Одному з давньокитайських мудреців належать слова: “Між Небом і Землею людина найдорожча за все”. При цьому світ створений не заради людини, тому людина має право диктувати свою волю природі. Вона покликана наслідувати природності, принаймні, “упорядковувати”, переборювати збої, що відбуваються у світі час від часу, але вона відповідальна за свої діяння на вищому, космічному рівні.
Древньоіндійська філософія висунула ідею переселення душ і зробила дуже умовною і рухливою межу між живими істотами. Суть цієї ідеї полягає в тому, що душа людини після її смерті не гине, а знаходить собі інше пристановище. В що саме вона втілиться, залежить від поведінки людини в теперішньому житті: за уявний гріх – у представника нижчої касти, за словесний – у тварину, за гріховний учинок – у неживий предмет.
Людині і тільки людині приписувалося прагнення і здатність звільнятися від зумовленості через моральну шляхетність, розкріпачення душі, що дасть можливість досягти величі.
Антична філософія збагатила науку розумінням відмінностей між законами природи і людського світу. Було виділене протиріччя: “незмінні закони природи – мінливі людські встановлення”.
Людина як духовно-тілесна істота була головним змістом усієї давньогрецької культури, особливо в часи її розквіту. Філософ Геракліт стверджував: “З мавп найпрекрасніша потворна, якщо порівняти її з людським родом. З людей наймудріший, у порівнянні з Богом, видасться мавпою і за мудрістю, і за красою, і за всім іншим. А самі грецькі боги постають величними і разом з тим людяними”.
Грецька філософія, що проголосила тезу про людину як про міру всього існуючого, орієнтувалася на її розум, закликала до самопізнання. Вислів “Пізнай самого себе”, висічений при вході в храм Аполлона в Дельфах, з’явився одним з дороговказних у розвитку наук про людину.
Середньовічна християнська філософія протиставляла “справжнє”, божественне і ” неістинне” створене буття, розрізняючи при цьому сутність і існування, зміст і символ.
Своєрідність християнського біблійного уявлення про людину як про “образ і подобу Бога”, внутрішньо роздвоєної внаслідок гріхопадіння, сполучалося з вченням про поєднання божественної і людської сутності в особистості Христа. Таке поєднання відкривало можливість внутрішнього прилучення кожної людини до божественної благодаті, подолання гріховності і смертності тіла через безсмертя душі.
Епоха Відродження дала науці уявлення про безмежність творчих можливостей людини. Ідея філософа Пікоделла Міран доли полягала в тому, що людина займає особливе становище у світобудові, оскільки причетна до всього земного і небесного від нижчого до найвищого. У поєднанні з волею вибору призначення людини дає їй творчу здатність самовизначення. Людина-творець уподібнюється Богу. У цей період філософи захоплювалися людиною, проголошували гімни її розуму, творчому початку.
Філософи ХУІІ-ХУІІІ ст. розглядали буття як реальність, що протистоїть людині, як суще, котре людина освоює в діяльності. Для європейської філософії цього часу буття найчастіше обмежується природою, світом природних тіл, а духовний світ статусом буття не володіє.
Поряд з цією натуралістичною лінією в новоєвропейській філософії формується прямо протилежний спосіб тлумачення буття: справжньою реальністю є саме думка. Цей підхід представлений у вихідній тезі Р. Декарта: “Мислю, отже, існую”. Надалі ця ідея одержала розвиток у німецькій ідеалістичній філософії. Так, філософ І. Фіхте стверджував, що справжнім буттям є вільна, чиста діяльність абсолютного “Я”, матеріальне буття – продукт усвідомлення і самосвідомості “Я”. Такі погляди, що відривалися категорію буття від зовнішнього світу, незабаром були піддані справедливій критиці.
І. Кант питання “Що таке людина?” формулює як основне питання філософії, а саму людину розглядає як істоту, що належить двом різним світам природній необхідності і моральній свободі. У німецькій філософії ХУІІІ-ХІХ ст. провідним було уявлення про людину як творця духовного життя, культури, носія всезагального ідеального початку – духу чи розуму.
Великий був інтерес до проблеми людини і наприкінці XIX – XX ст. Пошук сутнісних властивостей людини сконцентрував увагу вчених на таких проявах, як почуття, воля, потяг. Тоді ж у науці почали розрізняти поняття “індивідуальність” і “особистість”. Індивідуальність стала розумітися насамперед як своєрідність, неповторність психічного життя людини, а особистість – це її індивідуальні прояви на тлі соціальних відносин.
У XX ст. проблема буття людини стала предметом особливого філософського дослідження. У вченні німецького філософа XX ст. М. Хайдеггера буття – “просіка”, що відкриває таємницю сущого, робить його зрозумілим. У цій функції розкриття таємниці і полягає, згідно з Хайдеггером, “зміст буття”.
Французький філософ і письменник Ж.-П. Сартр розмежовує буття матеріальне і людське. Перше є для нього щось відстале, що опирається людській волі і дії. Основна характеристика людського буття, на думку Сартра, вільний вибір можливостей.
Отже, буття людини – специфічний спосіб її унікального, неповторного існування. Це поняття трактується у світовій філософії по-різному. Однак при всіх відмінностях воно оцінюється як особлива реальність, збагнення якої дозволяє людині краще зрозуміти саму себе.
Російський філософ М. О. Бердяев писав: “Проблема людини є основна проблема філософії. Ще греки зрозуміли, що людина може почати філософствувати тільки із себе. Розгадка буття людини для людини схована в людині. У пізнанні буття людини є зовсім особлива реальність, що не стоїть в ряді інших реальностей. Людина не є дробова частина світу, у ній закладена цілісна загадка і розгадка світу”.