Логопсихологія – Конопляста С. Ю. – Розділ 3. ІСТОРІЯ ВИВЧЕННЯ І СУЧАСНИЙ СТАН ПРОБЛЕМИ ПОРУШЕНЬ МОВЛЕННЄВОГО РОЗВИТКУ У ДІТЕЙ
3.1. З історії питання
На сьогодні найменш вивченими у психологічному аспекті залишаються види психічного дизонтогенезу, за яких вибірково ушкодженим е формування мовних і мовленнєвих функцій (P. O. Бєлова-Давід (1969, 1972); Є. Ф. Соботович (1985); Л. І. Переслєні (1989);Т. О. Фотєкова (1993, 2004) та ін.). Брак знань у цій сфері відчувається доволі гостро, оскільки серед різних форм психічного дизонтогенезу порушення мовленнєвого розвитку займають перше місце за частотою (О. М. Корнєв), та їх поширеність неухильно збільшується протягом останніх десятиріч.
Традиційно порушення мовлення вважаються прерогативою логопеда (тобто педагога), сферою інтересів спеціальної педагогіки. Це пов’язано з тим, що головну роль у наданні корекційної допомоги відіграє логопед. Однак поза увагою логопеда, який не володіє достатньою психологічною та патопсихологічною підготовкою, можуть залишитися різноманітні психологічні й патопсихологічні симптоми і синдроми, що досить часто трапляються у дітей з недорозвиненням мовленнєвої сфери. Ще менше в логопедії відомі психологічні особливості дітей-логопатів з ускладненими формами порушень. За даними О. М. Корнєва, у дітей з ускладненими формами первинного недорозвинення мовлення формуються доволі складні порушення психічного розвитку, що у свою чергу потребують втручання фахівців споріднених профілів.
Як свідчить практика, обізнаність психолога з питаннями мовленнєвої патології є вкрай низькою, що, звичайно, ускладнює психокорекційну роботу з цією категорією дітей. Тому вважаємо за потрібне з’ясувати деякі питання логопедичного спрямування з метою поглиблення знань із логопедії в спеціалістів-логопсихологів.
Як уже зазначалося, предметом вивчення логопсихології як науки є психічний розвиток осіб з первинно зумовленими вадами мовлення. Детальніше розглянемо історичні моменти дослідження саме первинного недорозвинення мовлення.
Історія вивчення первинного недорозвинення мовлення починається з того часу, коли згадують так звану слухонімоту, або конституціональну затримку мовлення (А. Куссмауль, 1879; Р. Коен, 1888), тобто ідіопатичний брак мовлення (Alalia idiopatika). Обидва автори вперше охарактеризували стан первинного недорозвинення мовлення, який не пов’язували із впливом недорозвинення слуху, інтелеку та інших факторів, тобто як такий, що має самостійне походження.
Незважаючи на те, що є величезна кількість робіт із цієї проблематики, нині немає загальноприйнятого визначення первинного недорозвинення мовлення, трапляються суперечні уявлення про його сутність і механізми, до сьогодні спостерігається певна плутанина у термінології. Одне й те саме порушення мовлення визначається в англомовній літературі за останні десятиліття по-різному: “Developmental aphasia” – афазія розвитку та “Kongenital aphasia” – уроджена афазія (Chase R., 1972); “Speech disorders” – розлад мовлення (MorleyM., 1972); “Developmental speech disorder” – розлад мовленнєвого розвитку (Ingram Т., 1972); “Language disabiliti” та “Language disorders” – мовленнєве порушення (Bloom L. &; Lahey M., 1979); “Communicative disorder” – порушення комунікації (Bradford, 1978) тощо. Термін “Specifik language impairment – SLI” – специфічне порушення (погіршення) мови (Fey М., Leonard L., 1983) майже повністю витіснив у спеціальній англо-американській літературі всі зазначені вище назви.
У логопедичній літературі радянських часів первинне тотальне недорозвинення мовлення позначається поняттями “моторна алалія”, “сенсорна алалія”, “експресивна алалія” (Ковшиков В., 1985); “загальне недоорозвинення мовлення”, “затримка мовленнєвого розвитку” (Лєвіна Р. Є., 1968). У наведеному перелікові термінів подано дві категоріальні системи визначення мовленнєвих розладів у дітей і два магістральні напрями вивчення проблеми: психолого-педагогічний і клінічний (який у логопедії ще називається клініко-педагогічним).
Спочатку вивчення мовленнєвої патології в дітей здійснювалося переважно з клінічних позицій. До появи нових лінгвістичних досліджень дитячого мовлення в логопедії орієнтувалися на дані, отримані клініцистами (М. Є. Хватцев (1959); М. Зеєман (1962); С. С. Ля-підевський (1969). Лише з кінця 60-х років XX ст. представники психолого-педагогічного напряму (В. К. Орфінська (1962); Р. Є. Лєвіна, С. М. Шаховська, Л. Ф. Спірова, A. B. Ястребова (1968); Е. Ф. Соботович (1985); В. А. Ковшиков (1985) та ін.) створюють власну термінологію, систематику, теоретичні моделі механізмів мовленнєвих порушень. Останні три десятиліття цей напрям досліджень є пріоритетним і найпліднішим. На думку О. М. Корнєва, клінічний напрям досліджень проблем, пов’язаних із недорозвиненням мовлення у дітей, останні два десятиліття перебуває на етапі певного застою. Поповнити дефіцит експериментальних даних і нових теоретичних розробок з цього питання можна шляхом створення самостійного наукового напряму – логопатологія дитячого віку, орієнтованого на вивчення станів недорозвинення мовлення з позицій таких наукових дисциплін, як нейропсихологія, психологія, психопатологія, невропатологія та ін. Перший крок у створенні логопатології дитячого віку було зроблено в Ленінграді в 1991 р. Там за активної участі О. М. Корнєва створили Ленінградську асоціацію логопатологів. Пізніше її перейменували в Асоціацію логопатологів Санкт-Петербурга.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)