Логопсихологія – Конопляста С. Ю. – 2.3. Концептуальні основи логопсихології
Методологічна основа логопсихології – дослідження видатних психологів і логопедів Г. Я. Трошина, Л. С. Виготського, О. В. Запорожця, O. P. Лурії, Р. Є. Левіної та ін. про тісний взаємозв’язок мовлення з іншими складовими психічного розвитку і провідну роль мовлення в опосередкуванні психічних процесів. Доведено, що різноманітні форми поведінки людини, мовлення, психічні функції не дані дитині від народження, а формуються під впливом цілеспрямованого навчання і виховання, умов її життя у суспільстві. Відповідно субстратом психічних якостей людини є не тільки вроджені нервові механізми, а й ті функціональні системи, що формуються за життя людини. Логопсихологія як галузь спеціальної психології спирається на загально-психологічну теорію, яку розробили О. М. Леонтьєв, С. Л. Рубінштейн, П. Я. Гальперін, O. P. Лурія та ін.
Не менш важливою складовою фундаменту логопсихології є концепція психічного розвитку Л. С. Виготського, Д. Б. Бльконіна, Л. І. Божович, В. В. Давидова та ін.
Теоретичні джерела логопсихології також грунтуються на дослідженнях Л. С. Виготського, в яких розкривається складна структура аномального розвитку дитини, згідно з якою “… дефект будь-якого аналізатора або інтелектуальний дефект не зумовлює ізольованого виключення якоїсь однієї функції, а призводить до низки відхилень…”.
Так, первинний дефект, недорозвинення або пошкодження різних ланок мовленнєвої системи за умови браку спеціальних корекційних заходів обов’язково спричинює вторинні і навіть третинні відхилення: недорозвинення усіх структурних компонентів мовлення, обмеженість сенсорних, часових, просторових уявлень; недорозвинення мнестичних процесів; недостатня цілеспрямованість і сконцентрованість уваги; зниження рівня узагальнень; недостатнє вміння планувати власну діяльність, будувати умовиводи, встановлювати при-чинно-наслідкові зв’язки тощо. Дані про особливості психічного розвитку, а також недостатній рівень розвитку комунікативних навичок зазначені лише частково. Мовленнєві порушення безперечно призводять до стійкого порушення соціальних зв’язків і адаптивних можливостей.
Під поняттям структури мовленнєвого дефекту розуміють стійку сукупність мовленнєвих і не мовленнєвих симптомів, характерних для конкретного порушення мовлення. У структурі мовленнєвого дефекту вирізняють первинне, провідне порушення (ядро) і вторинні дефекти, що перебувають у причинно-наслідкових зв’язках із первинним у зв’язку з системною організацією психіки. Різноманітна структура мовленнєвого дефекту відображається у певному співвідношенні первинних і вторинних симптомів та визначає специфіку цілеспрямованого корекційного впливу.
Розрізняють загальні й специфічні закономірності психічного розвитку дітей з порушеннями мовлення.
1. Загальні закономірності характерні як для дітей, які розвиваються нормально, так і для дітей з порушеннями в розвитку. Сутність цих закономірностей полягає в поетапності розвитку, нерівномірності психічного розвитку, наявності сензитивних періодів, взаємозумовленості біологічного і соціального, ієрархічності формування психічних функцій, систематичності в розвитку особистості.
2. До специфічних закономірностей розвитку в умовах дизонтогеиезу, що властиві для груп дітей з мовленнєвими розладами, належать:
– порушення приймання, переробки, збереження і використання інформації;
– порушення мовленнєвого опосередкування;
– більш подовжені терміни формування уявлень і понять про навколишній світ;
– ризик виникнення станів соціально-психологічної дезадаптації;
– специфічність формування психологічної системи (суб’єктивна невдоволеність, порушення самооцінки, неадаптивність до фрустрацій, зменшення резистентності до стресу, недостатня соціальна адаптація тощо);
– залежність компенсаторних можливостей від часу впливу та якості корекційної роботи.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)