Логіка – Карамишева Н. В. – Семіотична концепція мови
Мова для філософів XX ст. виявляється реальністю, що приховує таємниці буття, як для філософів XVII-XIX ст. – мислення.
А. Лосєв
Термін “мова” залежно від контексту його використання набув таких смислів:
1. Мова – знакова система, що є універсальним засобом встановлення взаємовідношень людини з довкіллям у процесі її життєдіяльності. Людина засвоює мову, а потім використовує її у різних видах діяльності з певною метою.
2. Мова система особливих знаків і символів, якою дається інтерпретація в певному прагматичному контексті її використання.
3. Мова – числення, тобто побудова формальної моделі засобами мови. Вона отримала назву формалізованої, логістичної мови (див. 4).
Функції мови – пізнавальна, інформаційна (передання інформації, знання від людини до людини, від покоління до покоління), комунікативна (спілкування в комунікативному акті), репрезентативна (репрезентація людиною власних хвилювань, настрою, відчуттів, думок та ін.), евристична (за допомогою однієї мови створюються нові мови, нові знаково-символічні системи, нові системи знання) і под.
Сучасна мова поділяється на природну (розмовну, національну) і штучну (формалізовану).
Природна (національна, розмовна) мова – знакова система, яка виникла історично і відображає, опредмечує, репрезентує сферу відчуттів, бажань, настроїв, намірів людей, а також їхні образи та думки. Функції природної мови – комунікативна, пізнавальна, інформаційна, репрезентативна та ін. До мов, що виконують згадані функції, належать вербальна (лат. ver-halts) і невербальна (мова жестів і под.).
Штучна (формалізована) мова – логічно сконструйована мова, особлива система знаків, заснована з метою кодування певної інформації, здійснення математичних і логічних операцій над штучно створеними символами та ін. Особливості штучних мов – точність їх побудови за чітко визначеними правилами; однозначність їх розуміння. До штучних мов належать кодові системи, знаки дорожнього руху, наукова мова (мова математики, математичної логіки і под.), мова програмування тощо.
Залежно від сфери пізнавальної та практичної діяльності людей розрізняють такі різновиди мов: буденна (повсякденна); мова засобів масової інформації; ділова; наукова; філософська; юридична та ін.
Мова є об’єктом дослідження філософії і таких наук, як мовознавство (лінгвістика), семіотика, логіка, психолінгвістика, теорія штучного інтелекту, кожна з котрих розробляє свою концепцію мови.
Філософія та конкретні науки вивчають мову в структурному відношенні: “об’єктивна реальність – мислення – мова”; взаємозв’язок мислення і мови. У XX ст. мова як об’єкт дослідження набула самостійного значення і стала вивчатися в її імманентному існуванні та функціонуванні як особлива система знаків. Відповідно до нового напряму досліджень, мову почали розглядати: як вияв думок; як зображення знання; як синтаксичну систему, де існує взаємозв’язок між графічними знаками, тощо.
Семіотична концепція мови
Семіотика (грец. semeiotike – вчення про знаки) – наука про знаки та мову як знакову систему; гуманітарна дисципліна, що досліджує всі факти культури (мова, наука, філософія, мистецтво, театр, кіно, література і под.) як феномени, котрі мають знаковий вираз. Ідеї семіотичного аналізу мови розглядали в своїх творах філософи (Арістотель, Т. Гоббс, Д. Локк, Г. Ляйбніц) і лінгвісти (А. Гумбольдт, Ф. де Соссюр, Е. Бенвеніст, О. Потебня), але як особлива наука (система знання про знаки) сформувалася на початку XX ст. Засновники семіотики – американські філософи і лінгвісти Ч. Пірс (1830-1914 pp.) і Ч. Морріс (1901-1979 pp.).
Семіотика досліджує знаки і мову як знакову систему в трьох аспектах – семантичному, синтаксичному, прагматичному.
Семантика (грец. semantikos – означальний) – складова частина семіотики, теорія, яка вивчає смисл і значення мовних виразів, аналізує мову як знакову систему за функціями означення та позначення. Основні семантичні категорії – висловлювання, ім’я, термін, смисл, значення, денотат, референція, дескрипція (зміст цих категорій буде визначено в 2.4).
Синтаксис (грец. syntaxis – зв’язок, побудова) – складова частина семіотики, яка вивчає правила поєднання й розміщення мовних знаків у певній знаковій системі, абстрагуючись від функцій означення та позначення, які досліджує семантика.
Прагматика (грец. pragma – дія, справа) – складова частина семіотики, що вивчає способи використання знаків і мови як знакової системи в конкретних практичних ситуаціях.
Основний об’єкт дослідження семіотики – знак.
Знак (лат. nota – знак, мітка, карб) – об’єкт (предмет, образ), який репрезентує інший об’єкт, властивості об’єкта, зв’язки між об’єктами, дії, події, ситуації, стан справ тощо у процесі практичної та пізнавальної діяльності людей. Він містить певну інформацію про об’єкт, який репрезентує. Наприклад, відбитки пальців на місті злочину – знак, що повідомляє: на місці злочину була людина, яку можна потім ідентифікувати зі суб’єктом злочину.
Кожен знак має своє означення і позначає певний об’єкт (означувана та позначувана функції знака). Означення знака становить його смисл, а позначення – його предметне значення (див. 2.4).
Види знаків:
1. Залежно від того, елементом якої системи є певні знаки, їх поділяють на мовні й позамовні. Мовний знак – літера, символ (одиниця природної або формалізованої мови як знакової системи), що має графічне зображення. Сукупність мовних знаків створюють алфавіт певної мови. Позамовний знак є елементом у позамовній системі. Наприклад, зміна ареалу проживання декотрих диких тварин – знак порушення екосистеми на Землі.
2. За способом зв’язку з позначуваним об’єктом знаки поділяють на знаки-копії, знаки-індекси, знаки-ознаки, знаки-символи.
Знак-копія означає схожість між знаком і позначуваним предметом. Приклади знаків-копій: відображення людини у дзеркалі (образ людини у дзеркалі – знак аутентичності людини та його дзеркального відображення); фотографія; копії документів; відбитки пальців на певному предметі.
Знак-індекс (лат. index – покажчик) – у математиці й логіці – символ (числовий або літерний показник), який приписують до інших символів, щоби відрізнити їх один від одного. Наприклад, Av А2, Ал, xv х2> хп, де 1, 2, п – знаки-індекси.
Знак-ознака (прикмета, симптом, покажчик) – це знак відношення між предметом та його властивостями, між предметами. Приклади: дим – знак вогню; висока температура у людини – – знак хвороби; розбитий автомобіль на дорозі – знак транспортної аварії.
Знак-символ – такий знак, який не має схожості з позначуваним предметом, а виражає конкретно дещо загальне, абстрактне (поняття, ідею, гіпотезу, теорію, якість, властивість, абстрактну сутність певного предмета). Наприклад, герб, прапор, гімн становлять знаки-символи певної держави (символізують ідею державності).
Процес функціонування знаків позначається терміном “семіозис” – (грец. зета – знак). Він означає інтерпретацію знаків і позначає сам процес інтерпретації знака у відношенні “предмет – знак – інтерпретація”, внаслідок чого виникає феномен народження смислу та значення знаку. Семіотична концепція мови як знакової системи покладена в основу сучасних логіко-семантичних і прагматичних концепцій мови.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)