Курс фінансів – Кудряшов В. П. – 16.3. Державний фінансовий апарат і його структура

Управління державними фінансами здійснює фінансовий апарат. Державний фінансовий апарат – це державні органи, що здійснюють управління державними фінансами. До його складу входять органи державного управління всіх рівнів, які вирішують питання мобілізації, розподілу та використання державних фінансових ресурсів. Кожен із суб’єктів державного управління виконує поставлені завдання, використовуючи певні способи й інструменти. А в поєднанні всі суб’єкти зобов’язані забезпечити досягнення стабільного, поступального розвитку фінансової системи в цілому.

До складу державного фінансового апарату України входять:

– Міністерство фінансів України;

– Державна податкова служба;

– Державне казначейство України;

– Головна контрольно-ревізійна служба;

– Рахункова палата Верховної Ради України;

– Фонд державного майна України;

– Антимонопольний комітет України;

– Митна служба України;

– Національний банк України;

– Правління державних цільових фондів;

– Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку України;

– інші суб’єкти.

Провідна роль в системі державного фінансового апарату належить Міністерству фінансів України. Воно безпосередньо або опосередковано пов’язане з усіма функціями, які виконує державний менеджмент. Щодо інших суб’єктів, то вони виконують певні, закріплені за ними, функції. Наприклад, Державна податкова служба зобов’язана: забезпечувати дотримання податкового законодавства, вести облік усіх платників податків та здійснювати контроль за виплатою податків, зборів, обов’язкових відрахувань, перевіряти правильність обчислення податків та своєчасність їх виплати, вести реєстр платників податків, надавати роз’яснення з питань оподаткування та ін.

Рахункова палата Верховної Ради України – це орган фінансового контролю за використанням бюджетних коштів. Аналогічні структури функціонують і в інших країнах. Вони мають назву Рахункової палати (Франція, Китай, Росія) або Вищої контрольної палати (Польща). Такі структури здійснюють перевірку розподілу та використання коштів державного і місцевого бюджетів. Основними задачами Рахункової палати є здійснення контролю за своєчасним виконанням видаткової частини Державного бюджету України, витрачанням державних коштів, включаючи ресурси загальнодержавних цільових фондів за обсягами, структурою та їх призначенням. На Рахункову палату покладено також проведення контролю за утворенням і погашенням державного внутрішнього боргу України. Для забезпечення виконання таких функцій підприємства, об’єднання та їх структурні підрозділи зобов’язані безоплатно надавати Рахунковій палаті всі необхідні їй матеріали щодо використання коштів Державного бюджету України. Зобов’язання з надання Рахунковій палаті необхідних відомостей покладено також і на Національний банк України, уповноважені банки та інші кредитні установи, що обслуговують використання бюджетних коштів.

Рахункова палата здійснює контроль за витрачанням бюджетних коштів головними розпорядниками, якими, зокрема, є Кабінет Міністрів України, Державне казначейство України та окремі міністерства і відомства. До обов’язків Рахункової палати належать тільки визначення та оприлюднення недоліків у витрачанні бюджетних коштів. Санкції на порушників ця установа накладати не уповноважена. У разі необхідності матеріали Рахункової палати передаються до прокуратури.

До складу Рахункової палати України входять департаменти:

– контролю витрат на судову владу, оборону, правоохоронну діяльність, безпеку держави;

– контролю з використання коштів цільових бюджетних та державних позабюджетних фондів;

– контролю витрат на державне управління;

– організації та проведення контролю за використанням коштів державного бюджету в регіонах;

– контролю за дотриманням законодавства з питань бюджету;

– контролю витрат на АПК та виробничу інфраструктуру;

– контролю витрат на соціальну сферу і науку;

– контролю витрат на промисловість і енергетику;

– контролю державного боргу і діяльності банківських установ;

– зведений департамент контролю і аналізу бюджетів України.

Фонд державного майна України (ФДМУ), який було створено в 1991 p., здійснює операції з підготовки і проведення продажу державного майна, організації приватизації державного і комунального майна, передачі в оренду майна державних підприємств і установ та ін. Фонд підзвітний Верховній Раді України. А з питань, пов’язаних з управлінням об’єктами державної власності, ФДМУ підконтрольний Кабінету Міністрів України. У складі Фонду державного майна створено Державний фонд приватизації. Він є позабюджетним цільовим державним фондом. Доходи цього фонду формуються за рахунок коштів, одержаних від приватизації державного майна. Переважна частка коштів позабюджетного фонду приватизації перераховується до Державного бюджету (90-93%). Залишок ресурсів використовується для забезпечення Програми приватизації.

Основними повноваженнями Фонду державного майна України у процесі приватизації є:

– проведення змін в організаційних формах державних підприємств шляхом перетворень їх на господарські товариства;

– передавання в оренду майна, що перебуває у загальнодержавній власності;

– здійснення продажу державного майна у процесі приватизації, включаючи майно ліквідованих підприємств та об’єктів незавершеного будівництва;

– створення комісій з проведення приватизації об’єктів державної власності;

– затвердження планів приватизації об’єктів;

– укладання угод щодо розробки планів приватизації об’єктів та оцінювання їх вартості;

– підготовка проектів програм приватизації;

– організація контролю за виконанням затверджених програм приватизації державного майна.

Цілі та завдання ФДМУ дещо змінювалися внаслідок зміни у процесі приватизації в Україні. На першому етапі (1992- 1995 pp.) приватизація майна державних підприємств проводилася в основному неконкурентними способами. Другий етап (до 1999 р.) – це період масової приватизації. Нині приватизаційні процеси перебувають на третьому етапі, визначальною рисою якого є проведення грошової приватизації. Вона стосується переважно великих об’єктів.

Нині основними функціями ФДМУ є:

– продаж державного майна за конкурсом, на тендерах та біржах;

– підготовка підприємств до приватизації;

– проведення аналізу попиту на об’єкти приватизації;

– вибір і застосування найдоцільніших способів приватизації об’єктів;

– проведення оцінювання вартості об’єктів приватизації;

– забезпечення формування статутних капіталів ВАТ, створених в процесі приватизації;

– проведення фінансової реструктуризації підприємств, що знаходяться в процесі приватизації;

– проведення реструктуризації підприємств;

– здійснення контролю за виконанням умов угод купівлі-продажу державного майна покупцями;

– забезпечення повернення пакетів акцій у власність держави в разі невиконання покупцями умов продажу об’єктів приватизації.

До складу фонду державного майна входять такі управління:

– Управління оцінки майна та фінансово-господарського аналізу;

– Управління приватизаційної підготовки підприємств та реструктуризації господарських товариств;

– Управління реформування власності;

– Управління реформування підприємств АПК;

– Управління розвитком фондового ринку;

– Управління підготовки і проведення конкурсів;

– Управління акціонерного продажу і фондових бірж;

– Управління інвестиційними зобов’язаннями.

До основних завдань державної контрольно-ревізійної служби належать здійснення контролю за використанням державних коштів і матеріальних цінностей. Вона виконує також аналіз дотримання вимог законодавства в проведенні обліку та звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах, бюджетних установах, підприємствах та організаціях, які одержують кошти з бюджетів усіх рівнів.

З метою проведення такої роботи створено Головне контрольно-ревізійне управління України. Це – центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує Кабінет Міністрів України через Міністра фінансів України. Головне контрольно-ревізійне управління України здійснює такі види діяльності:

– організовує проведення державного фінансового контролю у формі ревізій та перевірок суб’єктів фінансової діяльності щодо використання ними бюджетних коштів, позик та гарантованих кредитів, дотацій, субсидій, інших бюджетних асигнувань, ресурсів державних цільових фондів, державного та комунального майна;

– вживає заходів, спрямованих на усунення виявлених порушень законодавства (передає матеріали перевірок органам, що здійснюють контрольні функції);

– здійснює контроль за усуненням виявлених недоліків та порушень;

– оприлюднює факти виявлених порушень.

Органи державної контрольно-ревізійної служби проводять перевірки за дорученням Президента України, Кабінету Міністрів України та правоохоронних органів. До суб’єктів, що підлягають перевірці, належать бюджетні установи і організації, казенні підприємства, державні та недержавні фонди, підприємства й організації всіх форм власності, які використовують бюджетні кошти.

Управління діяльністю державних цільових фондів здійснюється правлінням фондів. Вони зобов’язані вирішувати питання з мобілізації та використання фінансових ресурсів фондів з метою досягнення цілей, що мають загальнодержавне значення. Так, управління Фондом соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, здійснюється правлінням та виконавчою дирекцією. До складу правління Фонду входить по 15 представників держави, застрахованих осіб та роботодавців. Виконавчим органом правління є виконавча дирекція. Повноваженнями правління Фонду є: розробка пропозицій щодо величини внесків на соціальне страхування і передавання їх до КМУ; визначення порядку надходження та обліку коштів Фонду; підготовка та затвердження річного бюджету Фонду; визначення порядку фінансування та умов надання путівок на санаторно-курортне лікування та ін.

Пенсійний фонд України (ПФУ) є самоврядною неприбутковою організацією, що має статус юридичної особи та діє на підставі статуту. Установчі документи Фонду затверджуються правлінням, до складу якого на основі паритетності входять по п’ять представників від держави, застрахованих осіб і роботодавців. З метою здійснення контролю за діяльністю ПФУ створюється Наглядова рада Пенсійного фонду. Виконавчим органом управління Фонду є Виконавча дирекція Пенсійного фонду. Вона складається з Центрального апарату і територіальних органів управління. До останніх належать Головні управління (в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі) та управління (в містах, районах у містах та районах). Головні управління та управління ПФУ є юридичними особами та мають самостійні кошториси. Структуру управління Пенсійним фондом України відображено на рис. 16.1.

Рис. 16.1. Структура управління Пенсійним фондом України

Центральний банк відіграє провідну роль у процесі проведення фінансової політики. Його основними функціями є:

– забезпечення стабільності грошової одиниці;

– проведення емісії національної валюти та організація його обігу;

– здійснення регулювання розвитком банківської системи;

– складання платіжного балансу країни;

– здійснення валютного регулювання;

– забезпечення накопичення і зберігання золотовалютних резервів;

– інші функції.

Грошово-кредитна політика центрального банку охоплює заходи, що здійснюються у сфері грошового обігу та кредитування. Метою такої політики є регулювання економічного зростання, стримування темпів інфляції, забезпечення стабільності грошової одиниці, повної зайнятості. У процесі проведення грошово-кредитної політики Центральним банком України використовуються такі засоби:

– регулювання норм обов’язкових резервів для комерційних банків та фінансово-кредитних установ;

– проведення процентної політики;

– рефінансування комерційних банків;

– управління золотовалютними резервами;

– операції з цінними паперами на відкритому ринку;

– регулювання імпорту та експорту капіталу.

Прикладом можуть бути операції центрального банку з валютними цінностями. Вони проводяться з використанням інструментів девізної та дисконтної політики. Девізна валютна політика регулює валютний курс шляхом купівлі та продажу іноземної валюти. Дисконтна валютна політика – це регулювання процентних ставок за кредит з метою забезпечення відповідності попиту і пропозиції на позиковий капітал.

Проведення валютної девізної політики передбачає регулювання валютних курсів шляхом запровадження валютних інтервенцій та застосування валютних обмежень. Валютна інтервенція – це купівля або продаж центральним банком іноземної валюти з метою здійснення впливу на динаміку курсу національної валюти. Валютні обмеження передбачають вживання заходів, спрямованих на обмеження обігу іноземної валюти в країні. До них, зокрема, належать: заборона вільної купівлі-продажу валюти, прийняття нормативів з обов’язкового продажу валютних надходжень для суб’єктів господарської діяльності, ліцензування валютних операцій та ін.

Регулювання валютних курсів центральним банком шляхом проведення валютних інтервенцій здійснюється таким чином. З метою підвищення або утримання курсу власної грошової одиниці центральний банк продає іноземну валюту. Для забезпечення зниження вартості своєї валюти центральний банк скуповує іноземну валюту з оплатою її національною грошовою масою. Продаж валютних коштів здійснюється за рахунок валютних резервів центрального банку. Купівля іноземної валюти проводиться за рахунок коштів, що маються у розпорядженні центрального банку. При цьому куплена валюта як правило, використовується з метою поповнення валютних резервів.

Наприклад, розглянемо операції НБУ з проведення торгів доларами США на Українській міжбанківській валютній біржі (цифри умовні). З метою проведення інтервенцій з купівлі доларів США було витрачено 81,0 млн грн (для закупівлі 15 млн дол. США за середньозваженим курсом 5,4 грн за 1 дол. США). Таким чином попереджували виникнення можливості ревальвації гривні. При цьому збільшувалися страхові валютні резерви НБУ. Разом з тим, в певні дні переважали інтервенції на продаж доларів США (і відповідно купівлі гривні). Такі заходи проводилися з метою попередження девальвації вітчизняної грошової одиниці. На них було витрачено 2,4 млн дол. США (12,96 млн грн). Таким чином по американському долару за місяць утворилося сальдо інтервенцій у 12,6 млн дол. США на купівлю. Стосовно гривні таке сальдо становило 68,04 млн на продаж.

При проведенні дисконтної політики центральний банк шляхом підвищення облікової ставки має за мету зменшити попит комерційних банків на кредити, що надаються центральним банком. Результатом є зменшення суми кредитів (або здійснюється кредитна рестрикція). Такі операції, як правило, спричинюють скорочення грошової маси в обігу, збереження валютних резервів, підтримку курсу національної валюти і стимулювання залучення іноземних капіталів. І, навпаки, зниження облікової ставки центрального банку приводить до зростання обсягів кредитування економіки (кредитна експансія), що зумовлює збільшення грошової маси в обігу, підвищення ділової активності та зменшення надходження іноземного капіталу. Але в умовах, коли кредитна експансія виходить з-під контролю, такі процеси починають супроводжуватися стрімким зростанням інфляції.

Регулювання валютного курсу центральним банком важливе не тільки для розвитку ділової активності в країні, а й для проведення міжнародних економічних операцій. Так, коли здійснюється девальвація національної валюти, створюються більш сприятливі фінансові передумови для збільшення експортних операцій суб’єктами господарювання. Ревальвація вітчизняної валюти стимулює збільшення імпортних операцій. Варто звернути увагу на те, що ці процеси (ревальвації та девальвації валюти) не приводять до миттєвих змін в динаміці імпорту й експорту. За розрахунками експертів у результаті ревальвації внутрішня ціна на імпортні товари знижується повільніше, ніж зростають ціни на експортні товари. Тому протягом певного періоду такі зміни не погіршують торговий баланс країни.

Одним із інструментів регулювання грошово-кредитної системи НБУ є встановлення процентних ставок за своїми операціями. З метою впливу на основні макроекономічні показники розвитку країни НБУ використовує такі процентні ставки, як облікова, ставка рефінансування під час проведення тендеру, ломбардна ставка (ставка “овернайт”) і ставки за розміщені депозитні сертифікати НБУ. Облікова ставка – це плата, яку встановлює центральний банк при наданні кредитів комерційним банкам та врахуванні цінних паперів до настання термінів їх оплати. За допомогою облікової ставки центральний банк визначає орієнтири для суб’єктів грошово-кредитного ринку щодо вартості залучених і розміщених грошових коштів. Ставка рефінансування відображає вартість кредитних ресурсів під час проведення тендерів з їх продажу. Ломбардна ставка використовується при наданні кредитів комерційним банкам для підтримки їх миттєвої ліквідності.

Величина облікової ставки має бути не менше, ніж на три процентних пункти вищою за рівень інфляції та залежить від потреби у грошових ресурсах, міграції капіталу, рівня інфляції, обсягу грошової маси в обігу, структури випущених платіжних засобів, процентних ставок за кредитами і депозитами комерційних банків та ін.

Характерним є те, що облікова ставка підвищується під час економічного зростання і залишається незмінною протягом періодів депресії та спаду.

Регулювання ринку цінних паперів в Україні покладено на Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦП ФР). Виконують такі функції також інші державні органи, з метою координації діяльності яких створено Координаційну раду, яку очолює Голова ДКЦП ФР. Суб’єктами державного регулювання ринку фінансових послуг є Національний банк України, ДКЦП ФР і Державна комісія з регулювання ринку фінансових послуг. З метою координації їх діяльності передбачено проведення систематичних оперативних нарад (не рідше одного разу на квартал).

До основних форм державного регулювання ринку цінних паперів належать:

– регулювання випуску та обігу цінних паперів, прав та обов’язків учасників фондового ринку;

– видавання дозволів (ліцензій) на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів та забезпечення контролю за такою діяльністю;

– реєстрація випуску цінних паперів та інформації про їх емісію;

– створення системи захисту прав інвесторів та контролю за дотриманням цих прав емітентами та професійними учасниками фондового ринку;

– встановлення правил і стандартів проведення операцій на ринку цінних паперів;

– контроль за ціноутворенням на фондовому ринку;

– інші форми.

ДКЦП ФР є державною структурою, підпорядкованою Президенту України і підзвітною Верховній Раді. До її складу входять центральний апарат і територіальні органи. Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку складається з Голови комісії та шести її членів. Голова і члени комісії призначаються Президентом України за погодженням з Верховною Радою України. При Комісії створена Консультаційно-експертна рада, яка розробляє рекомендації щодо проведення політики на ринку цінних паперів.

До складу управлінь Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку України входять:

– Управління фінансування та бухгалтерського обліку;

– Контрольно-правове управління;

– Управління ліцензування діяльності ринку цінних паперів;

– Управління пруденційного нагляду;

– Управління регулювання та розвитку ринку цінних паперів;

– Управління звітності учасників ринку цінних паперів;

– Управління розвитку законодавства та взаємодії з державними органами;

– Управління корпоративних фінансів;

– Юридичне управління.

Державну комісія з регулювання ринку фінансових послуг України (ДКРРФПУ) створено в 1992 р. Основними об’єктами її діяльності є:

– ринок страхових послуг;

– надання недержавних пенсійних послуг;

– операції небанківських кредитних установ (кредитні спілки, ломбарди та ін.);

– діяльність фінансових компаній (лізингових, факторингових, довірчих);

– інші об’єкти.

Метою державного регулювання ринків фінансових послуг в Україні є:

– проведення єдиної та ефективної державної політики у сфері фінансових послуг;

– захист інтересів споживачів фінансових послуг;

– створення умов для розвитку ринків фінансових послуг;

– забезпечення однакових можливостей для доступу до ринків фінансових послуг;

– запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринках фінансових послуг;

– контроль за прозорістю і відкритістю ринків фінансових послуг;

– сприяння інтеграції у європейський та світовий ринки фінансових послуг;

– інші цілі.

Для забезпечення державного регулювання ринку фінансових послуг використовують різні форми, наприклад:

– ведення державних реєстрів фінансових установ та ліцензування діяльності з надання фінансових послуг;

– нормативно-правове регулювання діяльності фінансових установ;

– нагляд за діяльністю фінансових установ;

– застосування засобів впливу на діяльність суб’єктів ринку фінансових послуг.

Державне казначейство України (ДКУ) створено в середині 1990-х pp. До цього операції з касового виконання державного бюджету виконували комерційні банки. Такий порядок виявив багато недоліків в управлінні державними коштами. До них, зокрема, можна віднести неповне та несвоєчасне перерахування коштів до державного бюджету, наявність неналежного контролю щодо використання державних видатків, затримання з виплати соціальних платежів (заробітна плата, пенсії та ін.), накопичення на поточних рахунках бюджетних установ залишків коштів та ін. Облік державних коштів у значній кількості банків стримував одержання оперативної інформації з метою прогнозування та управління доходами державного бюджету та державних цільових фондів.

З метою забезпечення ефективного управління коштами Державного бюджету та підвищення оперативності у фінансуванні видатків у межах наявних обсягів фінансових ресурсів Указом Президента України від 27 квітня 1995 р. засновано Державне казначейство України. Створення системи ДКУ як інструменту виконання бюджету відбувалося поетапно. У зв’язку з цим поступово здійснювався перерозподіл функцій управління державними коштами між банківською системою та органами державного управління. Так, в 1998 р. на казначейську систему виконання державного бюджету було переведено майже всі міністерства і відомства. Передавання обслуговування позабюджетних коштів бюджетних установ та організацій до ДКУ було здійснено в 1999 р. У 2000 р. проведено консолідацію коштів державного бюджету на рахунках Казначейства у Національному банку України. Починаючи з 2002 p., запроваджується казначейське обслуговування місцевих бюджетів.

Основними функціями ДКУ є:

– проведення операцій з державними коштами (касове обслуговування коштів Державного бюджету України, місцевих бюджетів та державних цільових фондів);

– контроль за проведенням касових операцій з бюджетними коштами розпорядниками;

– організація обліку і надання звітності з руху державних коштів;

– управління залишками державних коштів на казначейських рахунках ДКУ;

– виконання інших функцій (розробка і затвердження нормативних актів з питань формування та використання державних коштів; відкриття рахунків для розпорядників державних коштів та ін.).

Функції ДКУ відображені на рис. 16.2.

З метою оптимізації управління бюджетними коштами всі бюджетні рахунки консолідуються на Єдиному казначейському рахунку, відкритому в НБУ. Введено також кореспондентські рахунки, через які здійснюються усі платежі за державними коштами. Відкриття кореспондентського рахунку ДКУ в НБУ надало можливість Казначейству стати учасником системи електронних платежів НБУ. Для проведення операцій з відділеннями ДКУ створено Внутрішню платіжну систему Державного казначейства України. Запроваджено також План рахунків бухгалтерського обліку бюджетних установ.

До складу ДКУ входить Центральний апарат і територіальні управління. Останні охоплюють 27 казначейських управлінь обласного значення та 684 територіальних відділення. Державне Казначейство України та його територіальні органи є юридичними особами. Очолює роботу ДКУ Голова, якого призначає на посаду та звільняє з неї Президент України за поданням прем’єр-міністра.

(1 votes, average: 5,00 out of 5)