Культурологія: українська та зарубіжна культура – Закович М. М. – V. Ренесанс

1. Народження гуманізму.

2. Нова концепція людської особистості і нова модель освіти.

3. Мистецтво європейського ренесансу.

4. Північне Відродження.

5. Криза гуманістичних ідеалів.

1. Народження гуманізму

Відродження поділяється па три етапи: друга половина XIII – XIV ст. – проторенесанс (персдвідродження) і треченто; XV ст. раннє Відродження, або кватрочепто; кінець XV – перша третина XVI ст. – Високий Ренесанс, або чинквеченто; XVI ст. – – пізній Ренесанс. Сам термін “Відродження” (фр. “ренесанс”, італ. “рипа-шименто”) введено в ужиток у XVI ст. живописцем та істориком мистецтва Джорджо Вазарі. У XVIII ст. Вольтер та інші просвітителі протиставляли середнім вікам з їх начебто культурною відсталістю й забобонами період піднесення – відродження науки та мистецтва у XIV-XVI ст. З їхньої легкої руки антиісторична схема: антична культура – середньовіччя (зупинка у культурному розвитку) відродження античної культури і культури взагалі (початок нової історії) – залишилася надовго. Визначні досягнення, здобуті протягом середніх віків, – розширення культурної сфери Європи, виникнення нового типу духовності, поява великих життєздатних націй, технічні успіхи і грандіозні художні ансамблі – були незаслужено забуті.

Але Відродження – це справді нова епоха. І усвідомлення того, що народилася нова епоха, у своїх визначних рисах протилежна епосі попередній, – одна з типових особливостей культури XIV і XVI ст.

Уже в XIII – па початку XIV ст. змінився погляд на реальність, виникли нові ідеї, які й привели до радикальних змін у всіх сферах ідеології та світогляду і які були неможливі в умовах античного або середньовічного суспільства. Вони – результат того, що в міру зростання міст і появи бюргерства утворюються засади мирського світорозуміння, якому тіспо в рамках теологічного аскетизму. Е. Гарсп, незаперечно, має рацію, коли говорить про “полемічну свідомість”, про “чітке пориванпя до бунту”, про “програму розриву зі старим світом з метою встановити інші форми освіти і спілкування”. Нові інтелектуальні інтереси, віра в свої сили несумісні з контролем над діяльністю людини та її способом мислення з боку церкви. Церковна регламентація життя, яка в середні віки здавалася природною, почала гнітити. “Божсствсппс знання” потроху витіснилось інтелектуальними інтересами, які поки що випадали з офіційної університетської програми (наприклад, складання віршів). Поступово завойовували право па існування Studia Humanitatius (науки про людину).

Виникло сучасне природознавство, котре йшло пліч-о-нліч з пробудженою повою філософією великих італійців, посилаючи своїх мучеників па багаття і”у в’язниці. Розвиток ремісництва і промисловості породили книгодрукування, ткацтво, годинникарство, млини, металургію, випикпеппя нових інструментів. Стала можливою експериментальна паука. Ці століття дали людству норох і вогнепальну зброю (гармати, бомбарди), домспний процес видобування заліза, залізниці, осушеппя боліт, будівельну справу, підзорну трубу, мікроскоп, оптику, дзеркала зі скла.

Географічні відкриття епохи – це кругосвітня подорож Магеллана, відкриття Америки Колумбом, розвиток метеорології, зоології, ботаніки, фізіології людини. Середньовічний теоцентризм витіснявся аптропоцентричним світобаченням: на місце геоцентричної системи Птоломея прийшла відкрита Коперником геліоцентрична. Всі церковні сили ополчилися проти “Коперникової єресі” (серед них і протестанти на чолі з Лютсром). Розвиток механіки та оптики, хімії й медицини (цій епосі належить відомий лікар і хімік Парацельс), зародження геології – все це теж Відродження.

Однак у ті самі часи – і процеси над відьмами, й захоплення магією, астрологія, містика, ворожба па картах. Усі лідери нової науки (І. Ньютон, II. Лаплас та іп.) займались астрологією, алхімією тощо. Оскільки бракувало матеріалістичних способів пояснення тих чи інших явищ, вдавалися до фантастичних. У наукознавстві є поняття “ефекту пастільпої лампи”: коли яскраве світло – локальне, то довкола згущується темрява і все здається більш таємничим. Але магія й астрологія, як це переконливо розкриває Е. Гарен, були своєрідною противагою теологічному баченню світу, його схематично-логічному сприйняттю. Будучи дуже поширеною і в епоху середньовіччя, магія тепер виходить з підпілля культури і, прибравши новий вигляд, висуває інше уявлення про світ, що грунтується па визнанні єдності реальності, не тільки гармонічно впорядкованої, а й сповненої імпульсів різноманітних життєвих енергій. Людина, її праця, здатна перетворити “земне місто”, уявлялись як невичерпна можливість, як уміння підпорядкувати собі всі природні сили. Людина-мудрець виступає у Джордано Бруно, Томазо Кампанелли, Френсіса Бекона, Готфріда Лейбніца та інших натурфілософів пізнього Відроджепня у ролі всемогутнього мага. У цьому розкривалося відчуття єдності буття і мислення, властиве ренесансному світорозумінню.

Ще на підступах до Ренесансу завирувала у глибинах національного життя Італії напружена політична боротьба. У тривожні ранні роки XIV ст. був написаний один з найвеличніших творів світової культури – – “Божественна комедія”. її автор Данте Аліг’єрі (1265 -1321 рр.) – останпій поет середньовіччя і разом з тим перший пост нового часу. За власпим визпаппям Дантс, поштовхом до пробудження у ньому поста була трепетна і благородна любов до дочки батькового друга – юної і прекрасної Беатріче. Два десятки сонетів, кілька канцон і балад, написані біля могили коханої, яка померла у 1290 р., містять філософське тлумачення пережитого і благородний образ коханої. Вірші тут чергуються з прозою – – це щоденник схвильованого серця й аналізуючого розуму.

“Божественна комедія” відображає життя душі та серця поста, всі його знання та страждання, все приватне та громадське життя, політичну боротьбу в Італії та культурні традиції. Фабула поеми була Дайте немовби задана алегорично-повчальною і релігійно-фантастичною традицією середньовічних розповідей про ходіння у загробний світ та видіння посмертної людської долі. Тонко розроблена система католицького вчення про потойбічне життя грішників та праведників, угодних Богові, з його скрупульозним описом посмертних кар, відплат і нагород, зумовила основні напрями поетичної оповіді Дантс й поділ його поеми на три частини: “Пекло”, “Чистилище” і “Рай”.

У грандіозному полотні “Пекла”, з його страхітливими мандрами по дев’яти колах покарання злочинців, проявилися неостиглий запал поста – політичного вигнанця, всі його уподобання, відобразились політичні проблеми Італії. У “Пеклі” Дантс “оселив” владолюбців, скнар, жорстокосердих державців, егоїстів, брехунів, байдужих. Його патетична пристрасть, яка живилась атмосферою флорентійських міжусобиць, вилилася в обурені рядки: “Италия, раба, скорбей очаг, в великой буре судно без кормила, не госпожа народов, а кабак!” (“Чистилище”). Глибоке співчуття виявляє пост до фатального кохання Паоло і Франчески да Ріміні, які летять у вогняному пекельному вихорі. “Рай”, до Данте після ходінь по колах пекла й устунах чистилища підноситься у супроводі коханої Беатрічс до споглядання небесних сфер, – це християнська алегорія “золотого віку” людського існування, утопічного царства добра, справедливості й гармонії.

Як людину вже ренесансної епохи Дантс захоплює невтомний мандрівник Улісс-Одісссй, який закликає своїх супутників віддатися осягненню новизни. Співчутливі рядки присвячує поет незламним борцям, духові шукань.

Поряд з Данте завжди називають ім’я іншого великого італійського поста – Франческо Петрарки (1304-1374 pp.). Дайте передбачив деякі ідеї епохи Відродження, але першим гуманістом Італії був Петрарка. Він пертий в одному із своїх творів протиставив середньовічному “божественному знанню” вивчення людини.

Двадцять один рік оспівував Петрарка у своїх сонетах і канцонах Лауру, яка була одружена з іншим чоловіком. А коли вопа померла, оплакував її ще довгі роки.

Для плеяди блискучих письменників, філософів, публіцистів, художників Відродження характерні тверде переконання у невичерпних висотах людського духу, вимога, щоб людина все знала, все вміла, все могла. По суті, в цей час виникає тс розуміння світу, яке ставить людину в центр всесвіту. Чудово передав цей новоєвропейський антропоцентризм італійський гуманіст Піко делла Мірандола. У його трактаті “Про гідність людини” творець звертається до Адама з таким напученням: “Не даємо тобі, Адаме, ні певного місця, ні власного образу, пі особливого обов’язку, щоб і місце, і обличчя, і обов’язок ти мав за власним бажанням, згідно з твоєю волею і рішенням… Я ставлю тебе в центр світу, щоб звідти тобі зручніше було оглядати все, що є в світі. Я не зробив тебе ні небесним, ні земним, ні смертним, ні безсмертним, аби ти сам… створив собі той образ, який ти вважаєш за краще”.

Так уперше була виражена ідея самоцінності і самодіяльності людського життя. Ця ідея не була можлива ні в античну епоху з її уявленням про універсальне значення світового космосу, ні в середньовіччя, де особистість людини повністю підкорялася боясественній волі. Філософ Лорепцо Валла став на боротьбу за повне виправдання мирського життя у всіх його сферах, виступаючи проти будь-якого аскетизму. Його полеміка зі стоїками, його сатиричні виступи проти ченців, його трактат “Про насолоду” виходять з тези, що з рук Бога вийшла вся людина, її душа і тіло; ніщо в людині не належить дияволу. Найглибший зміст різкої, пристрасної полеміки філософа – у заклику до природи, яка живе і мріє в нас, яка божественна і проти якої грішать ті, хто калічить і душить її.

Людина у багатьох філософів Відродження набирає всесвітнього розмаху, вона є центром, стрижнем світу. У своїх пристрасних висловлюваннях вони майже перетворюють людину на Бога. Всі історики відзначали у людях Відродження формування нового складу розуму, розрив з усіма середньовічними догмами щодо релігії, авторитету, батьківщини, сім’ї.

Міркування про людину – загальне русло тодішньої літератури. Найчастіше людській “нікчемності” середньовіччя протиставляється Ноmо sapiens та Homo faber (Людина розумна і Людина діяльна) у всьому її “благородстві”. Віра у природу людини, особливо в її творчі сили грунтувалася на тому, що з усіх живих істот тільки людина здатна доповнити існуюче іншою реальністю, створеною нею самою, її руками, її працею і талантом, реальністю мистецтва, культури, громадських інститутів і цінностей. То був по суті гімн епосі з її творцями, її успіхами, її правителями.

Однак Це не був хор голосів, які звучали в унісон. У ньому ми чуємо найрізноманітніші сольпі партії, хоча всі вони про Людину. Італійський гуманіст Леон Баттіста Альберті (1404-1472 рр.) – архітектор, геометр, астролог, музикапт, але і філософ – так висловився про драму людства: “Людина людині вовк”. І ще: “Людина пе задовольняється поневоленням інших, але терзає і мучить сама себе.” В Альберті захват перед “іскрою Божою” в людині тьмяніє в променях співчуття людським мукам, у скорботі про несталість людського буття (“Все живе смертне!”). Його творчість не зводиться до звичайних схем. У трактаті “Про сім’ю” людина – Це “щасливий смертний бог”, який розкриває земні таємниці і “створений для пізнання й захоплення красою та багатством небес…”, який “пізнає і діє з допомогою розуму і доброчесності”. В іншому творі Альберті – “Тсодженіо” – людина є вираженням розпаду, розколу і бунту: “Чи є тварина лютіша?” Зруйнувавши (хоч і попередньо віддавши йому належне) дорогий для гуманістів образ, Альберті передбачив, до чого призведе тріумф людського розуму, передбачив, якою буде доля світу, позбавленого цінностей. Щось подібне пророкував і Леонардо да Вінчі, змалювавши картину пануючої на землі смерті: коли суха і безплідна її поверхня перетвориться на попіл, Це буде кінцем земної природи.

Але в основному ренесансному світовідчуттю властиве життєствердження і прагнення поновити у правах людський розум та унікальність індивідуальних можливостей творення добра. Ніколо Макіавсллі (1469-1527 рр.) – – політичний мислитель і письменник – у трактаті “Государ” міркує про індивідуума, ладного діяти з раціоналістичною доцільністю, цілком поклавшись тільки на себе, тобто чинити так, як він вважає за потрібне, згідно з вільним внутрішнім рішенням, обов’язковим тільки для цього “Я”. Згодом реалістичне тлумачення механізмів влади у Макіавсллі ставилось йому за вину як виправдання цинізму засобів заради досягнення жаданої мети (“макіавеллізм”). Однак глибинна ідея Макіавсллі про відповідальність діючого за власним вибором індивідуума – це глибоке передчуття проблем народжуваного буржуазного світу, здатного ігнорувати найвищі моральні цінності.

Піко делла Мірандола твердив: саме тому, що людина має нічим не обмежену свободу, вона творець свого власного образу і здатна піднятися на один щабель з самим божеством; вона ж владна і впасти, тобто спуститися до рівня нерозумних тварин. Але Піко вірив: “… якщо з допомогою моралі пристрасті будуть напружені до відповідних розумних меж, так, щоб вони погоджувалися між собою у непорушній гармонії, якщо з допомогою діалектики ми будемо розвивати розум, то… тоді… станемо тим, хто нас створив”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Культурологія: українська та зарубіжна культура – Закович М. М. – V. Ренесанс