Культурологія: українська та зарубіжна культура – Закович М. М. – 4. Романська культура: літургія та карнавал
У 410 р. Рим був розгромлений вестготами. Вони захопили Піренейський півострів, більша частина якого невдовзі була завойована арабами. У 493 р. в Італії заснували своє королівство остготи, зробивши центром Равенну. У 555 р. остготське королівство було зруйноване Візантією. Після того як римські легіонери пішли з Британії, місцеве кельтське населення завоювали германські племена англів і саксів. Скандинавію заселили войовничі нормани, які в XI ст. вторглись і до Англії. На території Галлії в V ст. утворилася держава франків. У 800 р. король франків Карл Великий коронувався у
Римі – – виникла перша середньовічна імперія. З неї і на основі її виділилися “згодом Франція, Німеччина та Італія.
X ст. було тяжким для Європи. Із Скандинавії у Західну Європу рушили нормани, зі сходу – угорці, від Середземномор’я – араби. Культурне життя завмерло. Знаменно, що найнонулярнішою книгою стає Апокаліпсис – Одкровення євангеліста Іоанпа, яке пророкує загибель людства за його гріхи.
У кінці X ст. король Оттон І коронується у Римі, поклавши початок “Священній Римській імперії германської нації”. На її землях будується багато неприступних монастирів. Монастирі почали посилено будувати мости, шляхи, готелі, госпіталі.
У культовій архітектурі романського періоду дерево витіснив камінь. Камінь замінив дерево також і в фортечних мурах, що оточували замок феодала. Тип феодального замку склався саме в цю епоху: він стояв на підвищенні, на зручному для спостереження й оборони місці і був символом влади феодала над навколишніми землями.
Склався стиль романської архітектури. Суворість, простота гладких стін (різьблення лише на капітелях колопи) – в Оверпі, надмір зовнішнього декору – в Пуатьє, величні храми у Нормандії і Бургундії. Церкви, збудовані на дорозі до “святих місць”, були величезні за розмірами, розраховані на велику кількість пілігримів та місцевих парафіян.
XI-XIII ст. – час розквіту монументального мистецтва: як живопису, так і скульптури. Розписи вкривали стіни і склепіння храмів, скульптура була і в інтер’єрі, і назовні. Дискусії в галузі теології, виникнення єресей (проти однієї папа у 1210 р. оголосив навіть хрестовий похід) тощо – все це призвело до того, що мистецтво на вимогу церкви повинне було не тільки виховувати й наставляти, а й застрашувати. Звідси обов’язковий “Страшний суд”, аиокаліптичні видіння, ордалії, історія страждань і смерті Христа (“Страсті Христові”), житія святих – страдників за віру. Виникає застрашливе зображепня чорта. Боротьба за людську душу між ангелами і сатаною стає улюбленим мотивом романського мистецтва.
Розвивається книжкова мініатюра, що становить собою живу та яскраву розповідь (заголовна літера, ініціал розростались у цілу картину). Яскраві барви, оклад з металу, слонової кістки, коштовного каміння, емалі перетворювали середньовічний рукопис у коштовну річ. Книги переписували ченці в спеціальних майстернях – скрипторіях (особливо славилися скринторії французьких, англійських та ірландських монастирів). Окремої уваги заслуговує ка-ролінзька рукописна книга. У Каролінзькій імперії (кінець VIII – перша половина IX ст.) виникло кілька великих центрів виготовлення книг.
Романський період – Це нора найвищого розквіту середньовічної культури; світської літератури і поезії, театру, в якому ставлять і містерії, і світські фарси; музики, де на зміну унісону прийшло багатоголосся церковних хорових гімнів.
Середньовічний героїчний епос репрезентований такими літературними пам’ятками, як французька “Пісня про Роланда”, іспанська “Пісня про мого Сіда”, німецька “Пісня про Нібелунгів”, вірменська поема “Давид Сасунський” та іп. Німецький героїчний епос “Пісня про Нібелунгів”, складений очевидно між 1200-1210 рр. придворним шпільманом (так називали бродячих постів, акторів і музикантів), грунтується на подіях і легендах раннього середпьовіччя – епохи великого переселення народів, зокрема на легендах, пов’язаних із завоюванням Сиропи гунами на чолі з Лттилою (Єтцелем) у V ст. Невідомий талановитий поет виклав два цикли народних легенд, які існували ще з VI ст.: історію трагічного кохання нідерландського королевича Зігфріда і бургундської принцеси Бруп-гільди, а також історію загибелі королівства, заснованого у V ст. східногерманським племенем бургундів (нібелунгів), яке у 436 р. захопили гуни. Це монументальний твір, що включає 39 “авентюр” (пісень, частин) і має 9 тисяч рядків. Мова поеми, за словами Г. Гойно, – “Це кам’яна мова, рядки там подібні до заримованих плит. Л між ними подекуди пробиваються яспо-червоні квіточки, паче краплі крові, і звисають довгі стебла плюща, паче зелені сльози”. И. В. Гетс вважав, що “знайомство з цим твором засвідчує рівень культури нації… Його повинен прочитати кожний”.
Саме в період середпьовіччя остаточно складається образ лицаря (рицаря) як взірця, що уособлює ряд неодмінних – відповідно до цінностей епохи – достоїнств.
Зазвичай лицар мав походити з хорошого роду, але іноді у лицарі посвячували за виняткові воїнські подвиги. Згодом – і все частіше в міру розвитку міст – можна було купити цей привілей. Зростання ролі бюргерства змусило еліту виробляти кодекс, який можна було б протиставити намірам “третього сталу” підпіматися на все вищі щаблі у суспільстві. Тому в куртуазній літературі герой неодмінно вихвалявся чудовим генеалогічним деревом. Лицар мав бути вродливим, що звичайно підкреслювали його шати, рясно прикрашені золотом і коштовним камінням; пасували вбранню обладунок і упряж. У хроніста четвертого хрестового походу слово “благородно” означало те саме, що й “багато”, “розкішно”, “пречудово”.
Лицар мав бути сильним, адже інакше не зміг би носити обладунок вагою 60-80 кг. В одній з північних легенд її герой Бсовульф, який прибув здалеку, щоб визволити датчан від чудовиська, яке підкрадалося вночі і убивало славних лицарів, стає на герць проти нього і при цьому кидає всю свою зброю, аби показати силу, яка дасть йому змогу скрутити потворі м’язи голими руками. Лицар повинен невтомно дбати про славу, а слава вимагає все нових випробувань, і часом найнеймовірніших. Герой роману Кретьспа де Труа “Івсп, або Лицар Лева” повинен залишити відразу після вінчання дружину, оскільки змушений негайно вирушити на пошуки пригод і битв. Друзі пильно стежать за тим, щоб він не розпестився у неробстві і пам’ятав, чого вимагає від нього власна слава. “Якщо тут війна, я тут залишусь”, – говорить лицар в одній з балад Марії Французької. Лицар не може спокійно слухати про чужі успіхи (“заздрість гризе його серце”, як каже один з героїв балад); або ж “Він був дуже здивований, що й інші мають тут таку саму славу, коли він хотів бути першим у світі”.
Івєн, Лицар Лева, аби помститися за родича, вбиває чоловіка якоїсь дами. Жінка у відчаї рве па собі волосся і дряпає шкіру нігтями, але зрештою дозволяє розсудливій служниці переконати себе вийти заміж за вбивцю: “Хочете ви того чи не хочете, а сміливіший переможець”. Немає сенсу в добрих ділах, якщо вони нікому не відомі, гордість цілком виправдана, якщо вона тільки не перебільшена. Постійне честолюбне суперництво не виключає рівності всіх лицарів, що у легендах про короля Лртура символізує, як відомо, круглий стіл, за яким вони сидять.
Найстрашніше обвинувачення для лицаря – брак мужності. Щоб уникнути звинувачення у боягузтві, лицар ладен забути про успіх справи, якій служить: Роланд відмовився трубити у ріг, аби не подумали, ніби він з переляку просить допомоги, хоча Це призвело до загибелі його друга разом з бойовою дружиною.
Двобої лицарів із закритим обличчям є в куртуазних романах темою трагічних історій, в яких лицар, піднявши забрало переможеного, перекопується, що вбив близького родича або улюбленого друга. Звичай закривати обличчя забралом пояснюється, па думку Моптсск’є, тим, що дістати удар в обличчя вважалось особливо ганебним: вдарити в обличчя можна було тільки людину низького звання.
Коли ми сьогодні говоримо про лицарську поведінку, то звичайно маємо на увазі ставлення до ворога і ставлення до жінки.
Славу здобувала не стільки перемога, скільки поведінка в бою. Загибель ставала добрим завершенням біографії, оскільки лицарю було важко примиритися з роллю помічного старця. “Правила гри”, обов’язкові в бою, диктувалися повагою до ворога, “ігровим” ставленням до життя, гуманністю і наданням супротивнику рівпих шансів. Якщо супротивник упав з коня (а в обладунку він не міг піднятися в сідло без сторонньої допомоги), то той, хто вибив його з сідла, теж злізав з коня, щоб вирівняти шанси. “Я ніколи не вб’ю лицаря, який упав з коня! – проголошував Ланселот. – Воронь Боже зазнати такої ганьби!” Лицар не добиває людину похилого віку, “доозброює” супротивника (Ланселот, лицар без страху і докору, не міг пробачити собі того, що у запалі бою вбив двох неозброєних лицарів, а коли помітив це, було вже запізно. Він обіцяв податися па прощу пішки, в самій лише полотняній сорочці, аби замолити гріх). Він не вбиває противника зі спини.
“Воювати і любити!” – таке гасло лицаря, бути закоханим – його обов’язок. У піснях Марії Французької говориться про славного лицаря, який не звертав уваги на жінок. Це велике зло і провина перед природою, зауважує автор. Кохання повинно бути взаємно вірним, має долати серйозні труднощі і тривалу розлуку.
Звичайною темою куртуазного роману є випробування вірності. В одній з балад Марії Французької батько обіцяє віддати за лицаря доньку, якщо той без перепочинку віднесе її на руках на вершину високої гори. Дівчина, від щирого серця бажаючи коханому успіху, морить себе голодом і вдягає найлегшу сукню, аби допомогти йому. Історія, одначе, закінчується трагічно: лицар па фініші падає мертво.
Кохання неможливе без таємниць і потаємних зустрічей, без ревнощів та страху втратити кохану. Оскільки у шлюбі цього всього немас, то святість сім’ї для лицаря нічого не важить. Культ жінки досить умовний: “Слуга в коханні, пан у шлюбі” – так характеризує істинне становище лицаря один з дослідників. Рукоприкладство було справою звичною у сім’ях знаті. Подружня невірність, для чоловіків цілком прийнятна річ, у жінок каралася (в легендах епохи) спаленням на вогнищі. Щоправда, коли засуджену з розпущеними косами і в полотняній сорочці вели до місця покарання, в останню мить звичайно з’являвся лицар, ладний мечем довести будь-кому її безвинність, причому безвинність ця, всупереч будь-якій очевидності, виявлялася незаперечною.
Є ряд гіпотез відносно культу жінки у середньовіччя. У деяких цей культ сприймається серйозно, у когось – вважається інспірованим літературою (“Лапселот, або Лицар Возу” був написаний Крстьєном де Труа на замовлення Марії Шампанської, яка йому протегувала), у третіх він приписується мандрівним менестрелям і трубадурам. Головна тема поезії трубадурів (провансальських поетів в XII-ХНІ ст.) – оспівуванпя васального служіння дамі, проголошення права земного кохання (на противагу релігійному аскетизму). Менестрелі продовжували цю традицію. Хоч вони були і співаками, і музикантами, і потішниками, і декламаторами, а звичайно і поетами, мандруючи від замку до замку по Франції та Англії, вихваляли господиню, сподіваючись дістати службу при дворі (або принаймні гостинність і дарунки перед подальшою дорогою). Здебільшого вони походили з безземельних або малоземельних лицарів, які мріяли про якусь постійну придворну посаду. їхні пісні відзначались вишуканістю і відповідали уявленням про ідеальне кохання.
Емоційне життя середньовічного простолюдина тяжіло немовби до двох полюсів – християнської літургії (вона живила чуттєвий світ людини піднесеними, релігійними мотивами) і карнавальної, сміхової стихії.
Карнавальні, як узагалі всі обрядово-видовищні форми, організовані на підставі сміху, вважає М. М. Бахтін, начебто будували по той бік усього офіційного другий світ і друге життя. Це особливого гатунку двомірпість, без урахування якої пі культурну свідомість середньовіччя, ні навіть культуру Відродження не можпа вірно пізнати й оціпити. Знову ж, за М. М. Бахтіпим, цілий неосяжний світ сміхових форм та проявів протистояв офіційній і серйозній (за топом) культурі. Вопи були позацерковиі, поза релігійні і вельми різноманітні. Насамперед – Це свята карнавального типу па майданах: багатоденні, зі складними дійствами й походами на майданах і вулицях. Важливе в них те, що карнавал – не видовище, у ньому живуть усі, адже за своєю природою він всенародний. Поки карнавал триває, для жодної людини немає іншого життя, крім карнавального; від нього нікуди не подінешся, оскільки карнавал не знає меж. Протягом карнавалу живуть за законами карнавальної свободи (як в античному Римі під час сатурналій): Це тимчасовий вихід за межі звичайного життя, коли дозволено дуже багато з того, що звичайно заборонено або осуджується, коли відміняються всі ієрархічні відносини, привілеї, норми, панує особлива форма вільного фамільярного контакту між людьми, відокремленими у звичайному житті нездоланними бар’єрами цивільного, майнового, службового, сімейного і вікового стану, коли треба неухильно виконувати етикет і дотримуватися пристойності. Під час карнавалу можна пародіювати всі серйозні церемоніали: прославляння переможців на турнірах, церемонії посвячення у лицарі та ін.
Крім карнавалів у власному розумінні слова влаштовувалися також “свято дурнів” і “свято осла”. Навіть так звані “храмові свята” супроводжувалися ярмарками і різними урочистостями на майданах за участю велетнів, карликів, потвор, “учених” звірів. Блазні й дурні були незмінними учасниками громадянських і побутових церемоніалів та обрядів.
У сміховій латинській літературі є пародійні куплети буквально па всі моменти церковного культу та віровчення – навіть на молитви і проповіді, а також пародійні заповіти (“Заповіт свині”, “Заповіт осла”) й епітафії, пародійні постанови соборів, пародійні лицарські романси.
Карнавальний сміх звучить у фабліо (коротких оповіданнях тину анекдотів) і у своєрідній сміховій ліриці вагантів (мандрівних школярів, кліриків, іноді збіднілих городян і лицарів).
Постійне роздвоєння життя на релігійне й мирське найкраще ілюструється ситуацією із середньовічним театром, в якому ці два начала постійно змагаються. Серед джерел середньовічного театру також знаходимо літургію і карпапальпу стихію – Це балади і танцювальні ні сні трубадурів, вистави сільських жартівників і танцюристів, які поступово стають професіональними витівниками-гістріонами.
Щодо літургічпої (церковної) драми, то вже у IX ст. театралізується меса, виробляється ритуал читання в особах епізодів легенд про народжеппя Ісуса Христа, про його поховання і воскресіння. З часом літургічна драма від простих сценок переходить до складніших – з костюмами, режисерськими інструкціями. Усе Це роблять самі священики. Надалі драма відокремлюється від меси, переходить з латини на місцеву мову, в ній з’являються побутові деталі, цриродпі жести (“Похід пастухів”, “Похід пророків”).
Щоб не позбавитися послуг театру (не будучи в змозі підкорити його), церковці власті виводять літургічну драму з-під склепіння храму на паперть. Народжується папівлітургічпа драма (середина XII ст.). Але тепер уже міська юрба диктує їй свої смаки, змушуючи показувати вистави у дні ярмарків, а пс церковних свят, давати побутове тлумачення біблійним сюжетам. Особливо любила публіка сцени з бісами, наділяючи їх рисами середньовічного вільнодумця. У XIII ст. комедійний струмінь у театральному видовищі заглушався театром міраклю, який теж мав своєю темою яситтєві, але звернені до релігії події. Саме слово “міракль” перекладається з латинської як “чудо”. І справді, всі колізії у цьому жанрі завершувалися втручанням божественних сил – св. Миколи, Діви Марії тощо. Але і в ці сюжети проникали реальні біди й прикрощі людей через недосконалість життя (“Міракль про святого Миколу”, “Міракль про Роберта-диявола”).
(2 votes, average: 4,00 out of 5)