Культурологія – Шейко В. М. – Інституціонально-функціональний підхід
(Розроблений Ф. де Соссюром, Р. Бортом, Ч. Пірсом, Ю. Лотманом, Б. Успенським та ін.,)
Семіотика – наукова дисципліна, що вивчає знаки й знакові системи. Для вивчення культури становлять інтерес різні напрями семіотики – лінгвістичний (Ф. де Соссюр), соціально-психологічний, теоретико-діяльнісний. Семіотика базується на тому, що культура будує свою структуру через функцію свідомості. Ця функція реалізується в мові і може бути сама досліджена як мова. Різним формам культури властиві власні мови. Є мова політики, моди, навіть кулінарії.
Культура – це текст, у якому взаємодіють різні семантичні системи як результат зближення або протиставлення. Культура – надскладна система й неспадкоємна пам’ять людства. Світ є сукупністю первинних моделюючих систем (мова) і вторинних (мистецтво, релігія й ін.).
Інституціонально-функціональний підхід
(Розроблений Б. Малиновським, А. Редкліф-Браун, Т. Парсоном та ін.)
Згідно з цим підходом, культура і її явища пояснюються на основі структурно-функціональних уявлень. Інакше кажучи, культура – це сукупність її,’ систем, структур і їх функцій. Ще Г. Спенсер пропонував розглядати людське суспільство як єдине ціле, а його елементи – як функціональні частини цього цілого. Сучасний функціоналізм висуває як центральне поняття культурології поняття “система”. Наприклад, культурантропологи Б. Малиновський і А. Редкліф-Браун пропонували розглядати культуру як цілісну систему, кожен елемент якої (наприклад, релігія, ритуали, мода, політика, символи) виконує свою функцію. Фактично відмовляючись від принципів історизму й еволюціонізму, прихильники функціоналізму стали розглядати культури як самостійні структури та функціональні організми.
Функцією культури є здатність того чи іншого культурного утворення відповідати специфічній потребі.
“Одиниці” людської організації – інститути культури. У такому разі культура – інтеграл, складений із частково інтегрованих, частково скоординованих інститутів. Вона інтегрована певними принципами, такими як: спільність крові, розмноження, спільне існування, пов’язане з кооперацією, спеціалізація в діяльності, використання влади в політичній організації. Таким чином, уся культура складається з інститутів і їх функцій.
Феноменологічний підхід
Засновником феноменології вважається німецький філософ Едмунд Гуссерль (1859-1938). Феноменологія стала одним з найбільш поширених напрямів сучасної західної філософії XX ст. Маючи власний предмет дослідження, феноменологія не уникає також і рефлекси щодо культурологічної проблематики, походження культури, побутування культурних явищ (феноменів). Коротко позицію Гуссерля можна сформулювати так: назад, до самих предметів. Це, на його думку, означає, що предмети самі по собі розкривають свій зміст без відсилання до природних або створених людиною зв’язків з іншими предметами. Смисловий зв’язок реалізується у потоці феноменів, що не містять у собі різниці між буттям і явищем. Для культурології феноменологічний напрям цікавий тим, що розкриває буття певних явищ культури. Феноменологія осягає сутність явища в ейдосі (грец. – образ), виявляє інтерес до форми як творчого начала реальності. Феномен, за Гуссерлем, – це ідеальна сутність, яка має безпосередню достовірність, і пізнати її можливо тільки інтуїтивно.
Культурні феномени, таким чином, виступають як іманентні, апріорні структури свідомості людського існування, які знаходять своє відображення у просторі символу, культу, міфу, імені. Символ як умовне позначення предмета надає можливість побачити причетність людського буття до Абсолютного й виокремити саму граничність трансцендентної й іманентної сфер реальності, тобто місце їх зустрічі як особливої сфери. Символ – двоєрідність того, “що символізує” (феномену), і того, що “символізується”, (ноумена, ідеї). У просторі символу між ідеєю й річчю виникає не просто значеннєва, а реальна тотожність.
І, нарешті, культура – процес, що охоплює діяльність індивіда як істоти символічної: явища культури за допомогою символів утілюються відразу й у речовині та ідеї. Сутність культури при цьому – знаходження, опис і типологізація символів.
Теологічний підхід
(Розроблений П. Флоренським та іншими представниками релігійної філософи кінця XIX-XX ст.)
Згідно з теологічним підходом, релігійний культ є вихідною точкою культури. Культ – це першоакт життя, який визначає й спрямовує сукупність як практичних, так і теоретичних дій людини. Ця єдність закладена в літургійній діяльності, де відбувається становлення сакральних цінностей, функцією яких є безпосереднє єднання ідей (ноуменів) і речей (феноменів). За допомогою культу в просторі культури відбувається зустріч трансцендентного й іманентного. Генезис культури, згідно з теологічним підходом, такий: культ – міф – світська філософія, наука й література.
Культ є не тільки началом, але й ядром культури, що визначає увесь її зміст. За допомогою культу реалізується онтологічна єдність культури й зосереджуються метафізичні принципи її буття в кожний конкретний момент її існування. Культурні явища є не що інше, як “застиглість” культової дії, відшарування від останньої.