Культурологія – Безвершук Ж. О. – 6.2. Візантія – будівництво християнського світу
Візантійська культура – блискуча і своєрідна, найрозвиненіша в Європі з IV до Х-ХІ ст. – існувала до середини XV ст. Виникненню Візантії як держави передували поділ Римської імперії на Західну та Східну, відокремлення східних провінцій у самостійну державу і падіння Західної Римської імперії. Візантія вважалася наступницею Риму, а візантійці називали себе римлянами – “ромеями”. До складу Візантії у періоді найвищого розквіту входили значна частина Балканського півострова, Мала Азія, Сирія, Палестина, Єгипет, частина Месопотамії, Західна Вірменія і Грузія, Херсонес, острови Кіпр і Крит. Офіційною мовою цієї країни у IV-VI ст. була латинська, пізніше – грецька. Візантія мала великі багатолюдні міста: столицю Константинополь (засновану імператором Костянтином у 326 р. на місці колишньої грецької колонії Візантія, звідси й назва держави), Александрію, Антіохію та ін. Вона мала високі врожаї, розвинуті ремесла і торгівлю, досить успішно відбивала набіги варварів. Імператорі Юстиніан (VI ст.) тимчасово відвоював у варварів деякі захоплені ними області колишньої Західної Римської імперії та, створивши складний державний апарат, тримав під контролем життя країни. Пишний двір, грандіозне будівництво, багата казна – такою була Візантія у VI ст.
Саме у Візантії заклалися принципи і художня мова середньовічного мистецтва, ідеологічно обгрунтовані Отцями Церкви: художня творчість мала право на існування тільки за умови, що вона передаватиме духовне життя світу і людини; архітектура й образотворче мистецтво мали давати уявлення про образ світу, про новий християнський ідеал людини, бути наставником для неї, вчити праведності, застерігати від гріховних помислів і вчинків. Ці принципи, що поєднували сувору церковну регламентацію із силою духовної виразності образів, значно впливали на мистецтво сусідніх з Візантією країн. У той час в архітектурі формувався своєрідний візантійський стиль – художній стиль, який виражав світорозуміння, що встановилося в процесі богословсько-моральних шукань перших століть християнської ери та впорядкування і канонізації християнських догматів. Це естетика передусім культових споруд, особливостями яких є хрестовокупольні храми, позначені парадністю, пишністю та урочистістю; руйнування побутових уявлень про простір (ширяючий купол, двоярусні аркади), ажурне різьблення, мозаїки як прикраси. Переважали золотавий та смарагдовий кольори. Візантійське образотворче мистецтво увібрало і нові духовні цінності, і певні світські потреби. У ньому не було зображення Бога-отця, чіткішим виявом Бога вважався Христос-Пантократор (Уседержитель), у чому не можна не побачити впливу образу візантійського імператора, який очолював не лише державу, а й церкву.
Візантійське мистецтво витворило багато символів, які доповнили символи ранньохристиянські: Божа матір із Віфлеємською зорею на чолі; золотаве тло ікон, мозаїк і фресок, що означало вічний, трансцендентний світ. Досить багато символів було закладено в орнаменти: коло означало Всесвіт, хрест – християнство, трикутник – святу трійцю, виноград – віру, пава – християнську общину тощо. Певний сенс вкладався у пропорції: менш важливе було меншим за розмірами, хоча насправді таких відмінностей у розмірах не було. Візантійський митець нехтував людською красою, відтворюючи красу духовну: обличчя на іконах, мозаїках, фресках нікого не нагадують, величезні очі, що дивляться не тільки на нас, а й поза нас, маленькі вуста – символ мовчання; тіла – безплотні, аскетичні. Вершина стилю – храм Святої Софії (V ст.) та церква Святого Віталія у Равенні (VI ст.) зі складними естетичними ефектами інтер’єру, які іноді вражають. Свята Софія – грандіозна купольна базиліка зі складною системою півкуполів, які підтримують зведений на парусах (трикутних сферичних склепіннях) головний купол (діаметр – 31,4 м). Внутрішній простір храму втілює ідею “храм – земне Небо”. Купол і стіни у верхній половині прикрашені мозаїками у певному порядку. Оскільки домінанта храму – купол, то на його стелі зображений Христос-Пантократор (Вседержитель) – образ суворого і справедливого Бога-судді, який взагалі характерний для візантійських церков. Чим вищою у небесній ієрархії е особа зображуваного, тим ближча вона до Бога (архангели, ангеля, апостоли, святі та інші мають свої місця). Нижня половина стіни і колони оздоблені мармуром. Крізь кільце вікон під куполом проникає світло, що, відбиваючись від мозаїк, разом зі світлом свічок утворює так званий мерехтливий живопис. Вражаючий естетичний ефект доповнювався театральністю церковного церемоніалу, властивим йому синтезом мистецтв – співу, живопису, архітектури інтер’єру, ошатним одягом священників, красою коштовного церковного начиння.
Під час служби у храмі обов’язково був присутній імператор зі своїм почтом. Храм приголомшував мирянина несподіваністю вражень, здавався таємничим дивом, сповненим одухотвореності, експресії, містики, Саме тут остаточно сформувався візантійський стиль
З IX ст. почали переважати храми так званого хрестовокупольного типу. Споруджувалися також укріплення, палаци.
Візантійський живопис – ікони, мозаїки, фрески – колиска нової художньої мови мистецтва, в основі якої лежав символ, що звільняв від зображення конкретного, це ніби вікно у світ духовних ідей та сутностей. Силуети, ритм ліній, кольорові тони надають особливої експресивності і монументальному мистецтву мозаїки (в церкві Святого Віталія у Равенні (VI ст.), Успіння в Нікеї (VII ст.), Святої Софії в Константинополі (V ст.), фрескам монастиря Хора в Константинополі (XIV ст.), іконопису (ікона “Володимирська богоматір” та ін.) і книжній мініатюрі (“Свиток Ісуса Навина” (VII ст.), “Хлудовська псалтир” (IX ст.), “Паризька псалтир” (X ст.) та ін.). Скульптура представлена в основному різьбленням по каменю та слоновій кістці. Розвиненим було декоративно-прикладне мистецтво: емалі, тканини, ювелірні вироби тощо.
Візантійська література була насамперед духовною. Вибудовування основ церковної ідеологій відобразилося у творах Отців Церкви, “Християнській топографії” Косми Індикоплевста (VI ст.), гімнографії Романа Солодкоспівця (V – VI ст.), “Джерелі знання” Іоанна Дамаскіна (VIII ст.), статуті Феодора Студіта (VIII – IX ст.), чернецьких хроніках Феофана Сповідника (VIII-IX ст.). Водночас була і світська література: поезія, історіографія, усна творчість, казки, богатирський та тваринний епоси. Костянтин VII Порфірогенет започаткував складання візантійських енциклопедій (X ст.), Свида створив Лексикон, Сімеон Метафраст склав “Зведення житій”. У період Палеологівського відродження (між 1261 і 1453 рр.) почала руйнуватися схематичність релігійного образу, особисті людські прагнення і мотиви, хвилювання і пристрасть потрапили до художньої творчості. Музику Візантії, її неоднорідний, багатоликий характер визначило складне в етнічному плані населення. У світській музиці пишного, колоритно-орнаментального стилю, яка звеличувала візантійський дворовий деспотизм, найбільшого розвитку набули вітальні вигуки-славослів’я (евфемії) та застільно-величальні, пісні, що співалися, хором часто у супроводі органа і труб. Культова музика була представлена молитовним читанням, співом (речитуванням), псалмодіями. Значного поширення набули гімни, а також кондаки (складні композиції з гімнів). Найвідомішим автором гімнів був Іоанн Дамаскін (VIII ст.) До IX ст. візантійська музика відігравала вагому роль в Європі, потім занепала. Наступ турків, які на початку XIV ст. захопили майже всю Малу Азію, далі й інші візантійські землі, а в 1453 р. і Константинополь, остаточно знищив Візантію,
Візантія була центром православ’я. Саме у візантійському варіанті прийшло християнство у Русь і значно вплинуло на формування культури Київської Русі.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)