Кримінальне право України – Вереша Р. В. – § 1. Кримінальне право країн романо-германської правової сім’ї

§ 1. Кримінальне право країн романо-германської правової сім’ї

Огляд кримінального законодавства щодо питань, які відносять до його загальної частини, почнемо з визначення злочину, оскільки воно є центральним поняттям будь-якої правової системи. Що стосується країн романо-германської правової сім’ї, то в одних із них визначення злочину міститься у кримінальному законі, в інших воно відсутнє і для з’ясування його змісту слід звертатися до доктринальних джерел.

У випадках наявності законодавчого визначення поняття злочину кримінальний закон містить так зване формальне визначення, коли головною ознакою, яка відрізняє злочин від інших правопорушень, є заборона вчинення відповідних діянь під загрозою кримінального покарання.

Наприклад, згідно з § 12 (1) КК ФРН злочинами є протиправні діяння, за які передбачене у якості мінімального покарання позбавлення волі на строк не менше одного року або більш суворе покарання. До речі, аналогічна ситуація має місце і тоді, коли законодавче визначення поняття злочину в праві країни, що належить до даної правової сім’ї, відсутнє. Так, більшість французьких юристів вважають, що злочин – це діяння, яке порушує кримінальний закон або таке, що передбачено та карається кримінальним законом.

Необхідною ознакою злочину, окрім його забороненості та кримінальної карності, за законодавством цих країн визнається винність (вина). Проте, як правило, у законодавстві відсутнє загальне визначення вини (наприклад, у законодавстві Франції). Що стосується доктринальних джерел, то вони будуються на підставі поняття про загальну (або мінімальну) вину.

Загальна вина – це той мінімум психологічної ознаки, без якого взагалі не може бути злочину, що знаходить вияв у простому вольовому моменті, за яким будь-яке діяння осудної особи (при відсутності форс-мажорних обставин або непереборної сили) є вольовий акт, бо у самому діянні як такому міститься не тільки матеріальний, а й психологічний його елемент.

Поняття вини як ознаки злочину відсутнє й у чинному КК ФРН, хоча він і містить ряд норм, присвячених вині та її формам. Наприклад, у § 15 цього кодексу зазначено, що карається тільки умисна дія, якщо закон прямо не передбачає покарання за необережну дію. У наступному параграфі зазначається: по-перше, якщо хтось при вчиненні діяння не знає про обставину, яка стосується передбаченого законом складу злочину, той діє ненавмисно; по-друге, той, хто при вчиненні діяння помилково сприймає обставини, які могли б створити склад злочину, передбаченого більш м’яким законом, може бути покараним за умисне вчинення діяння саме за більш м’яким законом.

У праві даної сім’ї вина існує у формі умислу та необережності. За умисної форми вини винна особа не тільки усвідомлює протизаконний характер свого діяння (Франція), а й бажає його здійснити і досягти його шкідливих наслідків. За кримінальним законодавством ФРН протиправність не включається до змісту умислу, проте необхідними його ознаками є відповідність вчинюваних дій передбаченому законом складу злочину та бажання їх вчинити або припущення щодо можливості їх вчинення, коли особа примирюється з настанням відповідного становища.

Доктрина французького кримінального права передбачає різні ступені умислу: навмисний (передумисний, тобто коли формується протягом більш-менш тривалого часу) і спеціальний, який вимагає здійснення діяння з визначеною метою. Ненавмисна вина за французьким законодавством має місце тоді, коли поведінка виконавця є усвідомленою та бажаною, проте останній не намагається досягти ніякого шкідливого наслідку. Інколи у юридичній доктрині Франції висловлюється побажання ввести проміжну між умислом та необережністю форму вини – невибачливу необережність, коли особа усвідомлено йде на ризик, небезпечний для іншої людини, сподіваючись при цьому, що вона нікому не заподіє шкоди.

Дві форми вини існують і у кримінальному законодавстві ФРН – умисел та необережність. Умисел може бути прямим і непрямим (побічним). Прямий умисел має два різновиди: перший, коли особа усвідомлює своє діяння та його наслідки та бажає як його вчинити, так і досягти передбачуваних наслідків; у другому випадку вважається, що той, хто знає або точно передбачає наслідок, все ж діє, не має права посилатись, що він не бажав передбачуваного наслідку.

Необережність за даним законодавством має місце тоді, коли особа не передбачає, що її діяння відповідає складу злочину, хоча могла це передбачати, а тому й усвідомлювати протиправність своєї поведінки. В теорії права Німеччини розрізняють два види необережності: неусвідомлювана (особа взагалі не передбачає можливості настання злочинного наслідку) та усвідомлювана (особа припускає можливість настання злочинного наслідку, проте вважає, що цього не станеться).

Завдяки пануючій в іноземному кримінальному праві презумпції, за якою більшість людей здатна усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, головна увага у ньому приділяється пошуку тих підстав, що виключають або зменшують осудність. На відміну від попередніх інститутів, поняття неосудності у даній правовій сім’ї здебільшого міститься у кримінальному законі.

За французьким кримінальним законодавством для визнання особи осудною необхідні медичний (відсутність психічного чи нервово-психічного розладу) та психологічний (наявність здатності усвідомлювати або контролювати свої дії) критерії. За § 20 КК ФРН, без вини діє той, хто, вчинюючи діяння, внаслідок хворобливого психічного розладу, глибокого розладу свідомості, недоумства або іншого тяжкого психічного відхилення, нездатний усвідомлювати протиправність діяння чи діяти з усвідомленням його протиправності.

Щодо зменшеної осудності, то, наприклад, за КК Франції вона обумовлена наявністю того ж, що й у випадку неосудності, медичного критерію та дещо зміненого психічного – зниження здатності усвідомлювати або контролювати свої дії.

Загальновизнаним є правило, за яким кримінальне право іноземних держав карає злочинну діяльність, починаючи з посягання (замаху) на злочин, хоча окремі винятки з цього правила все ж існують. Замах на злочин в теорії французького кримінального права визначається як початок виконання злочинного діяння за відсутністю добровільної відмови від його виконання.

Зрозуміло, ще перехід від некараємого (за загальним правилом) готування до злочину до початку його вчинення важко встановити, внаслідок чого у доктрині з цього приводу висловлені різні рекомендації. Більш чітко відповідне положення відтворено у § 22 КК ФРН, де зазначено: на кримінально-каране діяння робить замах той, хто, маючи уявлення про діяння, безпосередньо починає здійснювати склад злочину.

У кримінальному праві даної правової сім’ї розрізняються поняття співучасті та спів виконання. Під співучастю слід розуміти діяльність осіб, які безпосередньо не беруть участь у вчиненні злочину, проте провокують або полегшують здійснення злочину виконавцем, хоча сама по собі ця діяльність ознак злочинного діяння не містить. При цьому за французькими законами розрізняються співучасть у вигляді підбурювання, керівництва виконавцями, надання засобів, допомоги та сприяння вчиненню злочину. Що стосується ФРН, то за її законодавством розрізняються лише вчинення злочину (у формі одноособового виконання, співвиконання та опосередкованого виконання) і підбурювання до скоєння злочину.

Нарешті, у кримінальному законодавстві держав даної правової сім’ї відсутні як загальне визначення, так і вказівки щодо сутності та цілей покарання. У французькій доктрині панують дві головні тенденції з даного приводу. За однією з них покарання – це форма реагування суспільства на злочин, яка має на меті відплату та залякування, згідно з іншою – головними цілями покарання є виправлення та ресоціалізація злочинця.

Що стосується системи покарань та їх видів, то вони в межах розглядуваної правової сім’ї відзначаються значним розмаїттям, тому це питання вимагає самостійного розгляду. Як приклад наведемо, що як у французькому, так і в німецькому кримінальному праві існує покарання на довічне позбавлення волі. Разом з тим передбачено і позбавлення волі на певний строк, максимальний термін якого за КК Франції становить 30 років, а за КК ФРН – 15 років.



Кримінальне право України – Вереша Р. В. – § 1. Кримінальне право країн романо-германської правової сім’ї