Кредитування і контроль – Вовк В. Я. – 5.3. Методи управління кредитним ризиком на рівні кредитного портфеля
Управління кредитним ризиком на рівні кредитного портфеля здійснюється з метою підтримання загального рівня ризику кредитного портфеля у встановлених допустимих межах і забезпечення запланованого рівня дохідності кредитної діяльності банку.
Основні методи управління кредитним ризиком нарівні кредитного портфеля наведено на рис. 5.3.
Рис. 5.3. Класифікація методів управління кредитним ризиком на рівні кредитного портфеля
Метод диверсифікації кредитного портфеля полягає в розміщенні кредитних ресурсів серед широкого кола позичальників, які відрізняються один від одного як за певними характеристиками (статус, форма власності, обсяг валового доходу, розмір капіталу та ін.), так і за умовами діяльності (галузь економіки, географічний регіон). Виокремлюють три види диверсифікації: галузеву, географічну та портфельну.
Галузева диверсифікація передбачає розміщення кредитних ресурсів серед клієнтів, які здійснюють діяльність у різних галузях економіки. Вибір пріоритетних галузей для кредитування повинен грунтуватися на результатах статистичних досліджень, що дає змогу знизити загальний рівень ризику кредитного портфеля банку. Найкращий результат досягається у випадку кредитування позичальників, які здійснюють свою діяльність у галузях із протилежними фазами коливань ділового циклу. В цьому випадку результати їх діяльності різною мірою залежать від загального стану економіки. Так, якщо одна галузь перебуває на стадії економічного зростання, то інша переживає стадію спаду, а з часом їх позиції змінюються на протилежні. За таких обставин підвищення ризику за однією групою позичальників компенсується зниженням ризиковості за іншою групою, що допомагає стабілізувати доходи банку і суттєво знизити ризик.
Географічна диверсифікація полягає в розміщенні кредитних ресурсів між позичальниками, які здійснюють свою діяльність у різних регіонах, географічних територіях, країнах із різними економічними умовами. Використовувати географічну диверсифікацію для зниження кредитного ризику мають змогу лише великі банки, з розгалуженою мережею філій як у країні, так і за кордоном. У цьому випадку підвищення ризиків в одних регіонах компенсується їх зниженням в інших. Метод географічної диверсифікації допомагає нівелювати вплив кліматичних і погодних умов, політичних та економічних потрясінь, які впливають на кредитоспроможність позичальників, що здійснюють свою діяльність у різних регіонах.
Банки, що не мають розгалуженої мережі філій, метод географічної диверсифікації використовують здебільшого у процесі формування портфеля цінних паперів, що дає змогу знизити загальний кредитний ризик банку.
Портфельна диверсифікація означає розміщення кредитних ресурсів між різними категоріями позичальників, які класифікуються за статусом, за розміром капіталу, обсягами валового доходу тощо. В цьому випадку для зниження кредитного ризику банк надає кредити фізичним особам, підприємствам малого та середнього бізнесу, великим компаніям, урядовим і громадським організаціям тощо, діяльність яких супроводжується різним рівнем ризику. Так, кредитування малого та середнього бізнесу часто пов’язане з високими ризиками для банку. В цьому випадку банк може диктувати власні умови кредитної угоди, наприклад, вимагати додаткових гарантій за кредитом або встановлювати підвищену відсоткову ставку, чим забезпечується більша дохідність мікрокредитів. І, навпаки, при кредитуванні великих фінансово стійких підприємств кредитний ризик оцінюється як низький, але й дохідність у цьому випадку буде нижчою. Іноді банк для підвищення свого рейтингу може надати кредит відомій у світі компанії за ставкою, яка не принесе йому прибутку, але компенсацією в цьому випадку буде зростання його популярності серед інших клієнтів.
Якщо банки в гонитві за прибутками ігнорують метод портфельної диверсифікації або використовують його неповною мірою, це призводить до підвищення ризиковості їх кредитних портфелів. Наприклад, портфелі, сформовані за рахунок кредитів, наданих підприємствам малого та середнього бізнесу, а також споживчих кредитів характеризуються вищим рівнем дохідності, але й вищим рівнем ризиковості, що може призвести до значних збитків банку у випадку настання кредитного ризику. Використання портфельної диверсифікації допомагає банкам збалансувати ризик і дохідність кредитного портфеля.
Але, зважаючи на певні переваги методу диверсифікації, його слід застосовувати дуже обережно, спираючись перш за все на результати статистичного аналізу і прогнозування, враховуючи можливості банку і рівень менеджменту. Надмірна диверсифікація кредитного портфеля може призвести не до зменшення, а навпаки, до зростання кредитного ризику, адже навіть великий банк не завжди має достатню кількість висококваліфікованих фахівців, котрі володіють глибокими знаннями в багатьох галузях економіки, знають специфіку різних географічних територій та мають практичний досвід роботи з різними категоріями позичальників.
Концентрація є поняттям, протилежним за економічним змістом диверсифікації кредитного портфеля, і передбачає зосередження кредитних ресурсів у певних галузях економіки або кредитування певних категорій клієнтів, які характеризуються однаковими особистісними характеристиками (наприклад, юридичним статусом, обсягом валового доходу тощо) або географічним розміщенням. У цьому випадку банк віддає перевагу кредитуванню галузей економіки або певних груп позичальників, які характеризуються підвищеною дохідністю. Як правило, банки концентрують свої кредитні ресурси у таких галузях економіки, як паливно-енергетичний комплекс, оптова та роздрібна торгівля, інвестування нерухомості тощо. Останнім часом банки також віддають перевагу кредитуванню фізичних осіб. Концентрацію, як і диверсифікацію, поділяють на галузеву, географічну і портфельну.
Оскільки кожний банк працює в конкретному сегменті ринку і спеціалізується на обслуговуванні певних груп клієнтів, у структурі кредитних портфелів банків спостерігаються диспропорції у розміщенні кредитних ресурсів, визначені можливостями банків, їх кредитною політикою та ситуацією на кредитному ринку. Водночас, надмірна концентрація кредитного портфеля значно підвищує рівень кредитного ризику, і за цих обставин виникає необхідність визначення верхньої (допустимої) межі концентрації. Як доводить зарубіжний досвід, саме надмірна концентрація кредитного портфеля стала причиною зниження фінансової стійкості та банкрутства ряду банків протягом 70-80-х років минулого століття.
Таким чином, одним із завдань керівництва банку е визначення оптимального рівня диверсифікації та концентрації кредитного портфеля з урахуванням кредитної стратегії, можливостей банку і конкретної економічної та політичної ситуації в країні або регіоні.
Встановлення лімітів – це метод управління кредитним ризиком, який полягає у встановленні максимально допустимих розмірів наданих кредитів або кредитного портфеля в цілому. Ліміт встановлюється як максимально допустимий розмір кредиту, наданий одному позичальнику чи групі позичальників, і виражається як в абсолютних граничних величинах (сума кредиту в грошовому вираженні), так і у відносних показниках (коефіцієнти, індекси, нормативи). За базу під час розрахунку відносних показників може братися розмір капіталу банку, розмір кредитного портфеля, валюта балансу та інші показники. Наприклад, ліміт може бути встановлений як максимально допустимий розмір кредиту, виданий одному позичальнику в грошовому вираженні, або як максимально допустиме відношення суми кредитів, наданих у певну галузь економіки до загальної суми кредитного портфеля.
Встановлення лімітів кредитування дає банкам можливість знизити втрати від надмірної концентрації кредитного портфеля у певних галузях або за певними групами позичальників, а також диверсифікувати кредитні ресурси і забезпечити сталі прибутки. Як правило, ліміти встановлюються за видами кредитів, категоріями позичальників або групами взаємопов’язаних позичальників, за кредитами в окремі галузі, географічні території, за найбільш ризиковими напрямами кредитування, наприклад, максимальна сума довгострокових кредитів, кредитів, наданих в іноземній валюті, кредитів, наданих фізичним особам, тощо.
Крім того, банк встановлює ліміти для визначення повноважень кредитних працівників різних рангів щодо прийняття рішення про видачу кредиту. Наприклад, встановлюються ліміти, в межах яких рішення про видачу кредиту може приймати працівник або начальник кредитного відділу. У разі перевищення суми кредиту, що надається, розміру встановленого ліміту рішення про видачу приймається кредитним комітетом цього структурного підрозділу банку або підрозділу, що стоїть вище (наприклад, філії, департаменту, головного банку). Тобто лімітування дає змогу обмежити кредитний ризик у межах встановленого ліміту кредитного портфеля для банку, відділення, філії, департаменту тощо.
Обмеження щодо кредитного ризику можуть визначатися банком самостійно згідно з обраною кредитною політикою та з урахуванням конкретної ситуації або органами банківського нагляду з метою забезпечення інтересів вкладників і кредиторів банку, а також надійності банківської системи в цілому.
В Україні з метою обмеження кредитного ризику банків Національним банком України встановлено такі обов’язкові економічні нормативи.
1. Норматив максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента (Н7) встановлюється з метою обмеження кредитного ризику, що виникає внаслідок невиконання окремими контрагентами своїх зобов’язань:
Де Зс – сукупна заборгованість за строковими депозитами, кредитами, факторингом і фінансовим лізингом, векселями, борговими цінними паперами, акціями, дебіторською заборгованістю, простроченими/сумнівними нарахованими доходами, 100% суми позабалансових зобов’язань, виданих щодо контрагента (або групи пов’язаних контрагентів).
РК1 – регулятивний капітал банку, не відкоригований на основні засоби банку.
Нормативне значення Н7 не повинне перевищувати 25%.
2. Норматив великих кредитних ризиків (Н8) встановлюється з метою обмеження концентрації кредитного ризику за окремим контрагентом або групою пов’язаних контрагентів:
Де Зс – сукупна заборгованість за строковими депозитами, кредитами, факторингом і фінансовим лізингом, векселями, борговими цінними паперами, акціями, дебіторською заборгованістю” простроченими/сумнівними нарахованими доходами, 100 % суми позабалансових зобов’язань, що враховуються в комерційному банку за “великими” кредитами за одним контрагентом (або групою пов’язаних контрагентів).
Кредитний ризик, який банк взяв на одного контрагента або групу пов’язаних контрагентів, вважається великим, якщо сума всіх вимог банку до цього контрагента або групи пов’язаних контрагентів і всіх позабалансових зобов’язань, наданих банком щодо цього контрагента або групи пов’язаних контрагентів, становить 10 % і більше регулятивного капіталу банку.
Нормативне значення Н8 не повинне перевищувати 8-кратний розмір регулятивного капіталу банку.
3. Норматив максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру (Н9), встановлюється для обмеження ризику, який виникає під час здійснення операцій з інсайдерами, що може призвести до прямого чи непрямого впливу на діяльність банку. Цей вплив зумовлює те, що банк проводить операції з інсайдерами на умовах, не вигідних для банку, що призводить до значних проблем, оскільки в таких випадках платоспроможність контрагента не завжди визначається достатньо об’єктивно.
Де Зш – сукупна заборгованість за строковими депозитами, кредитами, факторингом і фінансовим лізингом, векселями, борговими цінними паперами, акціями, дебіторською заборгованістю, простроченими/сумнівними нарахованими доходами, 100 % суми позабалансових зобов’язань щодо одного інсайдера; СТ – статутний капітал банку.
Нормативне значення Н9 не повинне перевищувати 5 %.
4. Норматив максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам (Н10), встановлюється для обмеження сукупної суми всіх ризиків щодо інсайдерів. Надмірний обсяг сукупної суми всіх ризиків щодо інсайдерів призводить до концентрації ризиків і загрожує збереженню регулятивного капіталу банку:
Де СЗЫ – сукупна заборгованість за строковими депозитами, кредитами, факторингом і фінансовим лізингом, векселями, борговими цінними паперами, акціями, дебіторською заборгованістю, простроченими/сумнівними нарахованими доходами, 100 % суми позабалансових зобов’язань щодо всіх інсайдерів.
Нормативне значення Н10 не повинне перевищувати 30 %.
Резервування як метод управління кредитним ризиком полягає у формуванні спеціальних резервів під кредитні ризики, які використовуються банком для відшкодування втрат у разі неповернення кредиту або відсотків за кредитом. Цей метод базується на одному з принципів міжнародних стандартів бухгалтерського обліку та звітності – принципі обачливості, відповідно до якого банки мають оцінювати якість своїх кредитних портфелів на звітну дату з погляду можливих втрат за кредитними операціями. Для покриття цих втрат банк формує спеціальний резерв під стандартну та нестандартну заборгованість за кредитом у сумі класифікованих за ступенем ризику кредитних операцій банку.
Формування резерву є одним із методів зниження кредитного ризику на рівні банку, який виконує функцію захисту інтересів вкладників, кредиторів та акціонерів. Одночасно формування резервів за кредитними операціями дає змогу підвищити надійність і стабільність банківської системи в цілому.
Джерелами формування спеціального резерву під нестандартну заборгованість за кредитами є витрати банку (клас 7 Плану рахунків). За умови, якщо такий резерв не сформовано, то втрати за кредитними операціями відшкодовуються за рахунок чистого прибутку банку. Резерви під стандартну заборгованість за кредитними операціями формуються за рахунок чистого прибутку банку. Отже, високі кредитні ризики можуть призвести до повної втрати капіталу банку і, як наслідок, його банкрутства. Створення спеціального резерву під кредитні ризики дає змогу нівелювати їх негативний вплив на розмір власного капіталу і є одним із способів самострахування банку.
Резерви під кредитні ризики обліковуються на контрактивних рахунках банку – контрарних рахунках, які використовуються для регулювання показників активних рахунків. Операції на цих рахунках відображаються за методами відображення операцій на пасивних рахунках. Залишки коштів, відображені на контрактивних рахунках, зменшують суму активів на відповідну суму. Порядок розрахунку та використання резерву для покриття можливих втрат від кредитних операцій розглянуто у темі 12.
Сек’юритизація кредитів (від англ. securities – цінні папери) – спосіб трансформування боргових зобов’язань банку у ліквідні інструменти ринку капіталів у формі цінних паперів. Сек’юритизація кредитів є однією з форм продажу банками своїх кредитних вкладень. її суть полягає в тому, що банк емітує під частину дохідних активів цінні папери і реалізує їх на відкритому ринку. Для проведення сек’юритизації банк має створити значні якісні активи, ідентичні за характером, строками і дохідністю (наприклад, іпотечні кредити, автокредити або мікрокредити), що об’єднуються у пул, під який банк здійснює емісію цінних паперів, подібних до звичайних облігацій, що гарантують виплату відсотків з певною періодичністю (наприклад, щоквартально чи щомісячно). Інвестор, який придбав такі цінні папери, одержує право на частину пулу і відповідно на отримання доходів, джерелом яких є відсотки й суми платежів із погашення основного боргу за кредитом. У такий спосіб банк повертає кошти, витрачені на придбання неліквідних активів. За допомогою сек’юритизації банки поліпшують ліквідність, підвищують якість кредитного портфеля, знижують кредитний і відсотковий ризики, пов’язані з цими активами, а водночас продовжують обслуговувати сек’юритизовані позики, інкасувати відсотки і платежі за основним боргом, одержуючи відсоткові доходи.
Але можливості вітчизняних банків щодо використання сек’юритизації кредитів обмежені у зв’язку з певними проблемами, що зумовлені:
– недосконалістю нормативно-законодавчої бази (деякі аспекти сек’юритизації взагалі не регулюються законодавчими актами);
– незначною кількістю інвесторів, готових розміщувати кошти в цінні папери, емітовані під пул дохідних активів;
– незначною кількістю банків, здатних сформувати значний портфель якісних, а саме однорідних кредитів;
– великим ризиком сек’юритизації та ін. Сутність страхування як методу управління кредитним ризиком полягає у визнанні ризику неплатежу чи неплатоспроможності позичальників, який виникає у процесі кредитування. У цьому випадку банк вдається до послуг страхової компанії, якій він передає ризик неповернення кредиту.
Страхування кредитного ризику можливе за двома варіантами:
1) кредитор (страхувальник) страхує сукупну заборгованість за кредитами (кредитний портфель) до моменту її погашення всіма позичальниками;
2) кредитор страхує заборгованість окремого позичальника або групи позичальників.
Істотним недоліком другого варіанта є можливість селекції ризиків, тобто передачі банком для страхування лише великих ризиків з великою ймовірністю настання, а тому страховики приймають їх дуже неохоче.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)