Країнознавство – Мальська М. П. – 1.3. Наукові принципи країнознавства
Як уже було зазначено, наука – це знання про предмет, методи та еволюцію уявлень про нього. Необхідно зазначити, що науки розрізняються не тільки за предметом, але й інколи за методом. Зростає кількість наукових дисциплін, таких як картографія, статистика, що працюють над розробкою методів досліджень.
Слово “метод” з грецької означає “шлях до чого-небудь”, тобто це спосіб досягнення. Це спосіб вивчення предмету науки.
Якщо охопити всі методи, техніку і процедурні особливості роботи географа, то кількість таких прийомів, які б не зустрічалися в інших науках, не є великою. Проте існує специфіка в методі географії. Більшість географів таким специфічним методом вважає хорологічний (просторовий), тоді як в істориків провідний метод – хронологічний (часовий). Це різні способи опису об’єктів дослідження, хоча, можна об’єднати підходи, тому що хорологічні умови є обов’язковими, але недостатніми для визначення явища, що розглядається.
Хорологічний метод об’єднує всі географічні науки. Отже, усі географи схильні вважати хорологію наукотворчим фактором.
Хорологічний принцип отримав широке поширення на початку XX ст., в основному завдяки праці німецького географа А. Геттера “Географія, її історія, сутність і методи”, виданій в Німеччині в 1927р.
Хорологічний принцип тісно пов’язаний з принципом комплексності країнознавчого дослідження. Комплексність означає всебічне вивчення конкретної території. Одна з особливостей підходу до вивчення предмету країнознавства полягає в тому, що для його пізнання необхідно охопити, досліджувати всі його сторони, усі взаємозв’язки.
Сьогодні проблема комплексності, пошуку взаємодій є надзвичайно актуальною, вона належить до розряду вічних проблем та на кожному етапі розвитку науки вирішується індивідуально.
Крім всебічності аналізу в країнознавстві необхідне застосування генетичного методу-аналізу, який розкриває особливості формування явищ і процесів.
В науці це є основним методом пояснення і прогнозування. Баранський підкреслював на особливому впливі історичного минулого території. Відома така філософська проблема, як співвідношення логічного й історичного. Без генетичного (історичного) підходу не можна перейти від функції опису до функції пояснення, а обмежуватися лише наявністю фактів у науці є недостатньо.
Характеризуючи географічний метод дослідження, Е. Б. Алаєв говорив про “триєдиний” підхід: територіальність, комплексність і конкретність. [Алаев, 1983]. Він також запропонував доповнити “конкретність дослідження” ще однією якістю – глобальністю, тобто обов’язковим поєднанням локальних, регіональних, національних, континентальних, зональних та інших проблем зі світовими (глобальними). На початку XXI ст. процес глобалізації соціально-економічних і політичних процесів набув особливого розмаху.
Одним з основних принципів країнознавства є екологічний принцип. Географічне мислення враховує взаємозв’язок соціально-економічних об’єктів з географічним середовищем.
На сьогодні екологічний імператив є очевидним. Вирішувати потрібно не тільки проблему раціонального використання природних ресурсів, але й проблеми оптимізації середовища перебування людини, естетизації простору країни.
В країнознавстві дуже важливо вміти виявляти взаємозв’язки природного середовища з особливостями господарства, розселення, способу життя.
Одним з провідних принципів, покладених у метод країнознавства є гуманістичний, котрий акцентує увагу на розвитку людини як мети, досліджуючи такі сфери людської діяльності як соціальну, політичну та культурну. Сьогодні значна увага приділяється гуманістичному принципу, про що свідчить поява нових напрямків – географії послуг, рекреаційної географії, культурної географії, а також вивчення умов і способу життя населення в рамках країнознавства.
Виникнення, існування та взаємодія країн на політичній карті світу і окремих їхніх частин є наслідком дії (впливу, реалізації) як об’єктивних (незалежних від волі людини) законів і закономірностей, так і суб’єктивної волі людських спільнот.
У суспільних науках закономірності не є абсолютно детермінованими і незмінними в просторі і часі. Вони є об’єктивними відношеннями, які не залежать від волі людей, але їх реалізація в суспільстві можлива лише в процесі людської діяльності в тій чи іншій сфері життя певної країни або міждержавних відносин. У цьому головна відмінність суспільних законів від законів природи. Пізнання й ефективне практичне застосування суспільних закономірностей дає змогу якнайкраще функціонувати країні на політичній карті світу, регіонально взаємодіяти з іншими державами. Тому ті країни, де уряди здійснюють оптимальну внутрішню і зовнішню політику, що грунтується на пізнанні закономірностей внутрішньої і зовнішньої організації держави як системного організму, процвітають. У протилежному випадку країна, яка має всі об’єктивні умови для успішного розвитку, але має непрофесійне або злочинне керівництво, перебуває в перманентній соціально-економічній кризі.
Сформульовано кілька закономірностей розвитку держав.
Закономірність неминучого розпаду імперій. За цією закономірністю будь-яка багатонаціональна імперія неминуче приречена на розпад. За цією закономірністю імперія на початку свого існування зростає поступово. З часом територіальна експансія стає все стрімкішою. Згодом темпи загарбання нових територій, народів і країн уповільнюються. На цій стадії імперія досягає стану “насичення” і втрачає стабільність. Після гострої кризи імперія починає розпадатися, але можливе її короткочасне відновлення. Врешті-решт імперія остаточно і назавжди розпадається з утворенням нових країн.
Прикладом даної закономірності є розпад великих багатонаціональних імперій: Римської, Османської, Британської, Радянського Союзу тощо.
Закономірність зростання кількості країн на політичній карті світу полягає в поступовому збільшенні кількості незалежних держав. Ця закономірність теж має фактологічне підтвердження в просторі і часі. У XIX ст. у світі було близько 50 країн. З часом їх кількість зросла до 100, 150, сьогодні ця цифра сягає двохсот. Кількість країн на політичній карті світу буде зростати і в майбутньому.
Закономірність створення національних держав виявляється в бажанні будь-якої нації створити незалежну державу. З цією метою нація мобілізує всі наявні в неї ресурси, аж до ведення перманентних воєн. Наприклад, бездержавні курди, будучи доволі численним народом, продовжують боротьбу за створення власної національної держави. Ця боротьба, то стихаючи, то знову наростаючи, триває вже не одне століття.
Так як на сучасній політичній карті налічується близько 200 країн, а всього на нашій планеті понад 5000 народів, можна передбачити у XXI ст. загострення національно-визвольної боротьби. Це пов’язано насамперед з тим, що без створення власної держави жодна нація не може повністю самореалізуватися.
Закономірність геополітичного маятника історії. За цією закономірністю, яку ще можна назвати закономірністю історичної справедливості, через значний час починається відродження знищених, захоплених, сплюндрованих національних держав і створення ними цивілізацій та культур. Звичайно, це не стосується багатонаціональних імперій, а саме національних утворень, які існували в минулому.
Як маятник, який рухаючись в одному напрямку, досягає певної точки і починає свій рух в протилежному напрямку, так і плин історії неминуче карає загарбників, призводячи до поступової деградації їхніх держав.
Проте принципи в країнознавстві, розроблені людьми на основі пізнання закономірностей виникнення, функціонування держав на міжнародній арені та їхньої взаємодії, є мінливими в часі та просторі, і відображають сучасний рівень розвитку людства. Здебільшого ці принципи на сучасному етапі суперечать один одному. У зв’язку з цим виникають так звані подвійні стандарти. Одне і те саме явище чи процес у різних країнах і регіонах, різними політичними силами і міжнародними організаціями оцінюються не лише по-різному, а й часто з протилежних позицій.
У XXI ст. очевидну перевагу у соціально-економічному розвитку мають не великі за площею і кількістю населення країни, а малі й середні, бо великою країною об’єктивно набагато важче ефективно управляти, ніж малою. За показниками ВВП на душу населення нині попереду малі і навіть карликові країни [Масляк, 2008, с. 299].
(2 votes, average: 4,00 out of 5)