Козацькі вожді України – Сушинський Богдан – Богдан Ружинський. Князь, гетьман українського козацтва
Поки українські козаки воювали з турками по землях молдаван та валахів, у південноукраїнських степах ситуація склалася надзвичайно тривожна. Скориставшись із того, що основні козацькі сили перебувають у поході, кримський хан повів свою орду на Україну і чимало люду побив, чимало полонив, багато сіл та містечок лягли руїнами чи пішли з димом.
Гетьман Свирговський загинув. Тепер потрібен був полководець, який би підхопив його булаву і розпочав війну проти татар і турків уже тут, на теренах України. Таким полководцем став Богдан Ружинський, який увійшов в історію ще як “Богданко”. А в “Історії русів” він виступає під іменем Федора Богдана. До речі, автор “Історії русів” жодного разу не називає прізвища – Ружинський. Одначе, співставляючи те, що мовиться в “Історії русів” про Федора Богдана, з тим, що розповідають інші автори про Богдана Ружинського, доходимо висновку, що все ж таки Федір Богдан і Богдан Ружинський – одна й та сама особа.
Походив він з того ж таки роду князів Гедиминовичів, що й князі Вишневецькі. З татарами він мав особисті порахунки. Під час одного з походів вони напали на волинський маєток Богдана Ружинського, пограбували його, матір убили, а дружину взяли в полон. Саме це погнало молодого князя Ружинського на Січ. Людиною він був освіченою, хороброю і рішучою, а таких у козацькому середовищі помічали одразу. За гетьмана Свирговського він уже став полковником. А коли той загинув, саме князь Ружинський очолив військо, що повернулося з Молдови, значно зміцнивши його городовими козаками за загонами запорожців. Діялося це, за одними відомостями, наприкінці 1575, за іншими – на початку 1576 року.
Щойно ставши гетьманом українського козацтва, князь Ружинський звернувся з листом до короля Стефана Баторія з проханням видати Універсал про визнання Війська Запорізького законним військом Речі Посполитої. Тобто, по суті, зрівняти це військо перед польськими законами з польською армією. І, як відомо, такий Універсал 1576 року з’явився. Територія, яку вважали зоною козацького контролю, визначив король Польщі, – від Бугу до Дону. Але таке визнання можна вважати формальним, оскільки цю територію українське козацтво завжди мало за українську й козацьку. Відтоді король вручав кожному новому гетьманові запорожців корогву, булаву і бунчук – символи влади й законності.
Цікаво, що гетьман Ружинський застосував власну тактику боротьби з татарами, до якої ординці так і не змогли пристосуватися.
Як поводилися гетьмани та кошові отамани до нього? Дізнавшись про черговий похід татар в Україну, вони або намагалися перестріти їх і розгромити в бою, хоч зробити це було нелегко, бо татари завжди йшли великими загонами, що чисельністю значно переважали козацькі сили; або ж вирушали слідом за ордою, щоб низкою нападів знесилити її. Існував ще один спосіб боротьби з грабіжниками – дочекатися їх повороту назад, виснажених боями з гарнізонами та переобтяжених здобиччю… Одначе й тоді не завжди вдавалося перемагати татар. До того ж, таке очікування ніколи не було до вподоби козакам: адже там, на Поділлі, на Київщині, Брацлавщині, терпіли кривду їхні земляки.
Проаналізувавши досвід попередників, князь Ружинський запропонував свою версію боротьби з кримчаками. Під час чергового нападу татар гетьман спокійно пропустив їх повз козацькі застави і спорядив невеликий загін услід, щоб не давати спокою грабіжникам і створити ілюзію гонитви. А сам з основними силами козаків пішов на перекопські улуси, вчинивши там жахливу різню та винищуючи всі загони ординців, які пробували заступити йому шлях до Криму.
Коли мурза, що вів військо в Україну, дізнався про це, йому не лишалося нічого іншого, як повернутися, щоб захистити власні поселення. Але козаки влаштували засідку біля Сиваша і розвіяли ординців по навколишніх степах…
Так само повівся гетьман і тоді, коли довідався, що татари подалися через козацькі землі на Московію. Він послав гінця з листом до Івана Грозного, щоб попередити про ворожий похід, а сам у цей час напав на Крим. Татарські гінці, що наздогнали орду, розповіли ханові про такі жахливі спустошення на кримських землях, що йому не лишалося нічого іншого, як повернути свої війська назад.
Така хитра та дійова тактика козаків примусила хана та його мурз замислитися над дилемою: як не припиняти нападів на землі України і Московії, але при цьому не допускати нападу козаків на свої власні землі? Адже татари не мали регулярної армії. Орда формувалася на час походу, повернувшись з якого вцілілі грабіжники розходилися по своїх улусах. А вирушати в далекі походи треба було великими силами…
За гетьманування Ружинського справа ще дужче ускладнилася: доводилося формувати дві орди – одну для походу, другу для того, щоб протистояти контрударам козаків. І тоді хан вирішив: годі! Треба якнайшвидше винищити козаків і зруйнувати Січ! Можливо, він і вдався б до такого заходу, та не спала козацька розвідка. Навесні 1575 року, саме коли хан збирав сили, щоб ударити на козаків, гетьман Ружинський, поєднавши реєстровиків, городових козаків та запорожців, вирушив у великий похід на Крим.
По суті, Богдан Ружинський розпочав справжню війну з Кримом і Туреччиною. І робив це не свавільно, як його попередники, а з дозволу короля Стефана Баторія. Тож цілком можна припустити, що король допоміг йому артилерією, набоями і провіантом. Знову ж таки, під час цієї українсько-татарської війни – я б назвав події, що розгорталися тієї весни в Криму, саме так – Б. Ружинський постає перед нами як талановитий військовий стратег і тактик. Ще до виступу своїх головних сил він сформував дві козацькі ескадри, на які посадив близько п’яти тисяч піхотинців-десантників – з тих, що вже мали досвід морських походів, і наказав одній ескадрі блокувати Козлов (Євпаторію)” другій – Керч. Завдання: до підходу гетьмана з військом не пускати в ці порти турецьких кораблів з підмогою, а коли козацьке військо наблизиться, висадити в Козлові й Керчі десанти і вдарити по ворогах з тилу.
Погляньмо на карту й уявімо собі відстані, що пролягали між Січчю і цими містами. Стане зрозуміло, наскільки небезпечним і, водночас, далекоглядним був план гетьмана.
* * *
“Історія народу така ж свята й праведна” як Святе Писання. Зіткана з трагедій і мужності багатьох поколінь, вона не підлягає ні сумнівам, ні оскарженню. Ті належить осягати тільки з вірою і сприймати тільки з поклонінням”.
Богдан Сушинський
Досить вдало вмотивовував гетьман Богдан Ружинський свій похід у Крим і з погляду польсько-татарських та українсько-татарських відносин.
Рейд козацького війська під командування Івана Свирговського по Молдові, хоч і мав на собі знак особливої хоробрості й мужності запорожців та їхнього лицарства, закінчився для них – принаймні для більшості – трагічно. Але він дав ще й інші наслідки. Втрати, що їх Туреччина зазнала в Молдові, викликали в Стамбулі страшенне роздратування. Султан Амурат зрозумів, що в даному разі йдеться вже не про поразку чи перемогу в якомусь бою, а про престиж самої імперії. Тому він не обмежився традиційними погрозами на адресу польського короля та прокльонами на непокірні голови козаків. Отож трагізм молдавського походу гетьмана Свирговського можна завважити ще й у тому, що султан вирішив помститися Польщі. Жорстоко. Руками кримських татар. Хроніст Мартін Бєльський твердить, що в жовтні 1575 року орда чисельністю понад 11 тисяч шабель вдерлася в Україну, як смерч, пограбувала й попалила все, що тільки могла, захопила близько 50 тисяч бранців і погнала їх до Криму.
Ці події й дали змогу князеві Ружинському виправдати – і свій похід, і навіть його жорстокість. Наздогнавши орду, він – перед українським народом, польським королем і цілим світом – не тільки визволив більшу частину бранців, а й бурею накрив ханські володіння. Сучасники засвідчують, що в боях у Криму козаки не знали жалю. Вдираючись до міст і поселень, вони винищували не тільки татарських вояків, а й мирне населення. Траплялися навіть випадки знущання з жертв. Звичайно, це недобре, що козаки вдавалися до такого. Зрозуміло, що власну жорстокість не можна виправдовувати жорстокістю ворога. Але хоч-не-хоч треба визнати: батьки, матері, дружини, сестри й діти тих, хто чинив у Криму кривавий суд над ординцями, зазнавали ще більшої наруги від останніх. Ясна річ, це, повторюю, не виправдовує ні татар, ні українців. Але що вдієш? Так воно було.
Ружинський добре розумів, що татари – лише знаряддя в руках турків. Ось чому вдалий похід на Крим не задовольнив його. Він посадив своє військо на чайки і могутньою бойовою ескадрою вирушив через Чорне море до берегів Малої Азії.
Та, перш ніж говорити про наслідки цього рейду, поговорімо про козацький флот. Оскільки в усій історичній і художній літературі чайки, як тип суден, відносять не до кораблів, а до човнів, то в нашого сучасника, який має конкретне уявлення про сьогоденні човни і сьогоденні кораблі, виникає питання: що ж це за човни такі були, на яких ціле військо перепливало через усе море, і на яких козаки ставали до бою з військовими кораблями турків?
За фрагментарними описами, що трапляються по різних виданнях, можна скласти таку характеристику чайок. Кіль, тобто основу днищ цих суден, козаки робили зі стовбурів верби або липи, належним чином видовбуючи та обтісуючи їх. Далі корпус формувався з грубих дошок. їх дуже ретельно припасовували одну до одної, а щілини між ними забивали клоччям. Борти цих суден, довжина яких сягала 20, а ширина 4 метрів, просмолювали, а потім обшивали тугими оберемками сухого очерету, іноді ще Й липовою корою. Це робилося для того, щоб підвищити плавучість човнів. Ніяких надбудов та захистків од негоди козаки на чайках не робили. Зате ставили по два стерна – на носі та кормі і посередині щоглу. Було також по 10 весел з кожного борту. Щодо екіпажу, то він, залежно від розміру судна, становив від 50 до 70 чоловік. Озброєння – 6 легких гармат, рушниці, луки, пістолети, списи.
За наших часів були спроби реконструювати чайки за рештками, видобутими з Дніпра. І багатьох дослідників охопив подив: козацькі бойові човни багато в чому схожі на човни вікінгів. Вони, по суті, ідентичні. Тому логічніше називати чайки не човнами, а малими бойовими кораблями, на яких мореплавці досить упевнено могли виходити у відкрите море, долати великі відстані і ставати до бою з ескадрами, що складалися з кораблів, значно більших за своїми розмірами.
У розвідці історика Михайла Драгоманова(1841-1895) “Про українських козаків, татар та турків” знаходимо такий виклад народних переказів про морські походи козаків: “Запорожці пускалися на море найбільше восени. У кожну чайку сідало чоловік 50-70 з усяким припасом. Коли вони, бувало, стрінуть турецьку галеру або корабель, то вони робили так: спускали щоглу і заїздили, щоб сонце заходило їм за спину. Через те, що чайки невисоко стояли над водою, їх не видно було на морі. За одну годину до заходу сонця підходили вони на милю до турецького корабля, щоб не згубити його з очей, а опівночі нападали на бусурманів і потопляли корабель разом із людьми. Удень козаки на чайках не могли нічого вдіяти туркам, бо турки гарматами розбивали і топили їх чайки”.
Ну, останнє твердження – щодо неможливості нападати вдень – не зовсім вірне. Маємо свідчення того, що подеколи козаки нападали на турків і вдень. Оточивши ворога кількома чайками, влучити в які з корабельної гармати було не так уже й просто, козаки зі своїх гармат завдавали неабиякої шкоди супротивникові і навіть топили або палили його. Але в цілому тактику бою Драгоманов описує досить вірогідно.
У названій розвідці мовиться також про те, що, за переказами, під час нападу козаків на Стамбул у 1694 році, в бою брало участь 150 десятивесельних чайок. їхні екіпажі зуміли спустошити передмістя турецької столиці і вийти в море, незважаючи на те, що їм протистояло близько 500 великих і малих кораблів Туреччини. М. Драгоманов не називає командора козацької флотилії. Але нам відоме ім’я Богдана Микошинського. З літа 1594 року він став гетьманом на Січі.
А перед тим довго, ще з часів гетьмана Григорія Лободи, справляв службу кошового отамана. Очевидно, саме він і командував козацькою флотилією біля ворожих берегів…
Та повернімося до нашої розповіді. У деяких не лише польських, а й українських джерелах можна зауважити наголос на жорстокості, з якою козаки нападали на турецькі міста чи татарські улуси. Ми про це вже говорили. Воно й справді без жорстокості не обходилось. Але, перш ніж засуджувати її, звернімося до свідчень про те, як поводилися з полоненими турки й татари. Коли під час нападу на Україну татари захоплювали бранців, то гнали їх у Крим нагаями. При цьому чоловіків, як правило, таврували розпеченим залізом. У Криму ослаблених невільників віддавали підліткам-татарчукам, щоб вони могли вправлятися на них, як треба рубати голови та стріляти в людей з лука. Міцніших чоловіків вихолощували й використовували як рабів у самому Криму чи в Туреччині. Або на галерах – за веслярів. Дівчат продавали в гареми або тримали за служанок для найчорнішої і найважчої роботи.
Козаки добре знали про долю тих, хто на лихо собі потрапляв до лабет рабовласників. Сама думка про можливість полону викликала в українських селах і містечках жах. А кожен з гетьманів чи кошових отаманів вважав за найвищу честь і доблесть піти походом у Крим чи Туреччину та визволити полонених.
Цю благородну мету ставив собі й гетьман Богдан Ружинський, опоряджуючи козацький флот, що мав вирушити до турецьких берегів. Першим портом, до якого влетіли чайки, став Трапезунд. Усі кораблі, що намагалися чинити їм опір, пішли на дно або мусили ставати до абордажного бою, і залога їхня гинула. Гарнізон міста козаки теж винищили. А потім штурмом здобули фортецю і визволили всіх полонених.
До речі, вирушаючи в морські походи, козаки не могли важити на підкріплення з Січі. Єдиним їхнім резервом ставали бранці, що їх вдавалося відбити у ворогів. І ці недавні раби та галерники, серед яких траплялися й козаки, негайно бралися до зброї, і пощади від них уже не було нікому.
Те саме сталося й на підступах до Синопа. Потопивши кораблі та перебивши гарнізон, козаки, як свідчать історичні джерела, мало не дощенту зруйнували місто, і майже до ноги вирубали його мешканців. І їх можна зрозуміти: Синоп, як і Трапезунд, був одним з найбільших центрів торгівлі невільниками, що надходили сюди через Кафу (сьогодні це Феодосія) з України, Польщі і Московії. А неабияка частина мешканців міста була саме рабовласниками та работоргівлями.
Напевне, в Стамбулі вважали, що козаки обмежаться нападами на названі міста та узбережжя між ними. Тож були страшенно вражені, коли одного ранку побачили козацький флот під стінами своєї столиці. Самої стамбульської фортеці козаки не штурмували: не мали для цього сил. Але їхній десант збройно пройшов передмістями, і турецький уряд, та й сам султан, заціпеніли од жаху.
Цей похід теж виявився вдалим. Втрати козаків були незначними, а здобич великою. Проте ще більшим і значущим став резонанс – не лише в Польщі, а й у всій Європі. Бо хто ще, крім козаків, наважувався в ті часи потикатись до всемогутньої Порти?
Отже, маємо всі підстави говорити про князя Богдана Ружинського як про талановитого флотоводця. І про те, що за його гетьманування козацький флот став вирішальною силою на Чорному морі.
Польський історик Ожельський писав, що навесні 1575 року, після нападу кримської орди на Україну (це сталося напередодні походу князя Ружинського на Крим), сенатори від українських земель прибули на засідання польського сейму в жалобних шатах. А по всіх цих землях жалоба була суцільною. Татари, як уже мовилося, захопили в полон тисячі бранців. І сила люду полягло від їхніх стріл і шабель…
Тепер же, після нападу козаків під командуванням князя Ружинського на Крим і Туреччину, у цих країнах теж з’явилися підстави для жалоби. Натомість дух українців зміцнів. Вони відчули, що козаки здатні боронити свою Батьківщину. Що Україна має полководця й армію, які можуть дати відсіч навіть такому ворогові, як Османська імперія.
Сам гетьман Ружинський вважав, що настав час закріпити вихід України до Чорного моря. Що цьому заважало? Передусім – фортеця Аслам-город, яка, стоячи поблизу гирла Дніпра, перекривала шлях козацьким ескадрам, що формувались у Січі. До того ж, заволодівши Аслам-городом, можна було перетворити його згодом на власний, дуже вигідний і потрібний порт. Не встигли козаки відпочити після походу на Стамбул, як невгамовний гетьман уже повів їх на цю турецьку фортецю.
Тут може виникнути ще одне запитання. Відомо, що польські королі завжди побоювалися будь-яких виступів українських козаків. Щойно українське воїнство рушало в похід проти татар чи турків, як у Варшаві або Кракові – залежно від того, де на той час перебувала резиденція короля – здіймалася паніка: як це так?! Напад козаків може викликати гнів кримського хана! А на допомогу йому прийде султані А це призведе до війни між Польщею і Туреччиною!
Чому ж гетьман Богдан Ружинський дозволяв собі походи і на Крим, і на Туреччину, не побоюючись гніву польського короля? Бо такою була внутрішньополітична ситуація в самій Речі Посполитій. Після смерті короля Сигізмунда Августа, що сталася 1572 року, в Варшаві не змогли коронувати нового короля-поляка. Чому? Та тому, що Сигізмунд Август (Сигізмунд II) не мав прямого спадкоємця. Таке в будь-якому королівстві сприймалося за національну трагедію, оскільки завжди призводило до тривалої боротьби за трон. Щоб не допустити такого й у Польщі, сейм ухвалив неординарне рішення: надалі королів обирати на засіданні сейму, а не ставити за династичним правом.
Одначе обрати короля теж виявилося нелегко. Претендентів безліч, за кожним – впливові династії, а трон один. Тому “висвятити” нового короля поляки спромоглися аж 1576 року, запросивши на трон семирадського князя – угорця Стефана Баторія, що був чоловіком сестри Сигізмунда Августа, принцеси Анни. А хто ж правив країною у проміжку між смертю Сигізмунда та обранням Баторія, тобто впродовж майже чотирьох років? На певний час вакантний трон припав французькому принцові Генріху Анжуйському. Але Генріх не до вподоби був польським аристократам. Не розуміючи, що реально діється в цій країні, не знаючи психології поляків, француз досить швидко нажив собі багато і дуже впливових ворогів. До того ж ситуація в самій Франції складалася таким чином, що вимальовувалась перспектива посісти трон у Парижі. Одне слово, польські історики й досі твердять, що 1574 року Генріх Анжуйський “утік із Польщі” . Ну, втік то втік. Кому як поведеться, королям теж іноді жилось несолодко. Але самим полякам знадобилося цілих два роки – з 1574 по 1576 – щоб спромогтися на запросини Стефана Баторія: “їді к нам княжіті”.
Цей період польського імперського безкоролів’я й використовував – та ще й, як бачимо, досить активно – гетьман Богдан Ружинський. Аслам-город надалі не повинен був стояти перепоною на шляху українських флотилій. Козаки мали право на вільний доступ до моря. Гетьман повів їх на штурм. Козаки здобули могутню фортецю. І, як засвідчують хроністи, вщент зруйнували. Одначе під час штурму, коли висаджували в повітря частину стіни, козацькі сапери помилилися. А сапери всіх часів, як відомо, помиляються тільки раз. їхня помилка коштувала життя гетьманові, який брав особисту участь у закладанні фугасу…
Деякі дослідники звертають увагу на те, що козаки не забували подвигів свого гетьмана. За часів Самійла Зборовського запорожці навіть поривалися знову напасти на фортецю, яку турки собі повернули й відбудували. Зборовському ледве вдалося втримати їх від цього нерозважного на той час учинку, оскільки військо не було готове до штурму. Та думка про помсту за смерть свого гетьмана не полишала козаків.
Загибель гетьмана Богдана Ружинського – того оспіваного в піснях та звеличеного в легендах гетьмана Богданка – можна вважати трагічною втратою не лише козацтва, а й усього українського народу. Маючи такого мудрого, талановитого й енергійного вождя, українське козацтво могло б удатися до спроби створити українську державу задовго до Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Ми ж, нащадки козацької слави, маємо зробити все залежне від нас, щоб звитяга князя Ружинського стала надбанням сучасних оборонців нашої Вітчизни. Щоб його ім’я гордо сяяло на борту крейсера чи ескадреного міноносця. Аби прийдешні покоління могли покласти квіти до його пам’ятника…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)