Козацькі вожді України – Сушинський Богдан – Станіслав Морозенко, полковник реєстрового козацтва, полковник корсунський, командир корпусу визвольної армії
Цей козацький лицар відзначався якоюсь нечуваною хоробрістю й особливою шляхетністю, що її помітили й поцінували не тільки козаки, а й весь український народ, і навіть вороги:
Ой, Морозе, Морозенку! Ти славний козаче!
За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче.
Не так тая Україна, як гордеє військо…
А ще, як стверджують легенди та деякі сучасники, Станіслав Морозенко набув слави надзвичайно жорстокого у ставленні до ворогів. Одначе ми не торкатимемось зараз цього питання, оскільки важко сказати, що в твердженнях про особливу жорстокість, до якої нібито вдавався полковник Морозенко, розправляючись із ворогами, відповідає дійсності, а що – лише легенди, навіяні страхом його ворогів.
Справжнє прізвище полковника – Мрозовицький. Відомо, що він походив з польського, або, як зазначається в деяких українських джерелах, галицько-подільського (інші пишуть – галицько-волинського) шляхетського роду, що здавна сидів у містечку Теребовлі поблизу Тернополя. Оскільки ніяких особистих спогадів полковника Морозенка-Мрозовицького до нас не дійшло, важко сказати, до якої кар’єри готував себе юний шляхтич, коли з батькового благословення ставав студентом Краківського університету. Та оскільки незабаром він подався по науку до Італїї, до одного з найпрестижніших на той час університетів – Падуанського, можемо припустити,~що батько його, теребовлянський підстароста, був людиною заможною і грошей на навчання сина не шкодував.
Західноєвропейську освіту в Варшаві завжди цінували, тому Мрозовицький, хоч за походженням не належав до великопанської шляхти, незабаром опинився при дворі короля Владислава IV. Щоправда, високих щаблів він там не досяг. Можливо, тому й не досяг, що становище “покойового шляхтича” його не приваблювало. Вирішивши здобувати славу на полі бою, Станіслав Мрозовицький міг би податися в елітні крилаті гусари, що були окрасою польського війська, або в артилеристи, якими тоді пишалася будь-яка армія. Він же подався в козаки. В реєстрові, ясна річ. Чи не дали тут про себе знати якісь “козацькі гени “, що закоренилися в ньому ще з дитинства і ранньої юності, перейдених в Україні?
Може скластися враження, що полковником С. Морозенко став уже в війську Б. Хмельницького. Але це не так. Ще 1638 року, за десять літ до повстання, польський уряд затвердив його в чині полковника реєстрового козацтва. Тобто вже тоді полковник показав себе здібним офіцером, який згодом, можливо, став би й гетьманом реєстру. Я кажу це до того, що коли почалося повстання, Морозенкові, мабуть, нелегко було зробити вибір і пристати до загонів Хмельницького. Адже скільки повстань розпочиналося перед цим, і проте всі вони мали один кінець: розгром та криваві розправи з повстанцями.
До Хмельницького С. Морозенко перейшов не сам, а мало не з цілим своїм полком, тож у час битви під Жовтими Водами – першій великій битві повстанців – він уже виступав і як командир поповненого повстанцями полку цієї армії. На жаль, хроніки тих часів не донесли до нас подробиць щодо участі полковника Морозенка в цій та Корсунській битвах. Але відомо, що після поразки польського війська під Жовтими Водами, де загинув син польського головнокомандувача С. Потоцький, його батько, М. Потоцький спалив Корсунь і вимордував більшу частину жителів. Хмельницький об’єднав тих воїнів-корсунців, що вже були в його армії, а також утікачів із поруйнованого міста в Корсунський полк, що разом з Чигиринським, став елітним полком Визвольної армії, і командиром його призначив Станіслава Морозенка, якого – після здобуття Корсуня – призначили ще й полковником корсунським” тобто найвищим урядовцем адміністративного округу. А ще відомо, що в бій під Корсунем полк Морозенка пішов першим і вкрив себе славою найхоробрішого і найстійкішого.
Після цієї битви Хмельницький створює кілька козацьких загонів (в Історії русів” вони мають назву корпусів) і розсилає їх до різних регіонів України, щоб активізувати там повстанський рух і разом з тим захистити населення від польських військ. Морозенко обертався на півночі Поділля та на Волині, взаємодіючи при цьому з корпусом Максима Кривоноса, іншими полковниками та дрібнішими загонами місцевих ватажків. “Заворушилися люди по всій Україні, – підсумовує цей період боротьби історик Микола Аркас. – У Галичині теж повстало замучене поспільство і різало жидів, шляхту і ксьондзів. Але там скоро загасили ту пожежу, бо у Галичині стояло багато війська польського і не було (у повстанців – Б. С.) путящого ватажка. На Поділлі орудували Ганджа та Морозенко. …Не шанували козаки нікого і нічого. Довго терпіли вони муки, а тепер вони вилилися у криваве море і затопили всю Україну, від Прип’яті до Дністра”.
Дослідники Визвольної війни свідчать, що наприкінці літа 1648 року, коли Хмельницький почав збивати свої розрізнені загони в одне ціле, полковник Морозенко знову повернувся до ставки гетьмана. І вже під час Пілявецької битви, що сталась у вересні того ж таки року, Корсунський полк Морозенка відзначився, стримуючи натиск поляків у центрі повстанського фронту. Відтоді саме ім’я його почало навіювати жах на польських солдатів та польську адміністрацію, а полковник Морозенко став легендою українського народу, його улюбленцем. Про нього складають пісні, бандуристи співають про нього в думах, а Хмельницький, з огляду на талант і досвід цього полководця, призначає його в битві під Збаражем (нині – Тернопільської обл.) командувачем усієї своєї кінноти. Битва була вдалою для козаків. Українська кіннота під проводом Морозенка діяла блискуче, засвідчуючи безсумнівний полководницький талант цього повстанця. Саме вчасні і рішучі дії Морозенка та його полків не дозволили польським військам об’єднати під Збаражем свої сили.
“Захоплене спішеним, – писав П. Меріме, – у найбільшому безладді, ополчення Львова та Перемишля було винищене до ноги, перш ніж встигло вишикуватися в лінію”.
А загинув командувач кінноти Визвольної армії так, як і мав загинути легендарний воїн. У критичний момент, коли, потіснивши Гадяцький полк Кіндрата Бурляя (його тяжко поранило в цьому бою), поляки от-от могли розчленувати українське військо, Станіслав Морозенко взяв свій останній резерв і кинувся з ним до місця прориву. За таких обставин зламати перебіг битви можна було тільки прикладом великої особистої мужності. І такий приклад своїм воякам командир подав. Неперевершений фехтувальник, Станіслав Морозенко першим врубався в польський загін прориву і проклав дорогу іншим, Поляки подалися. Але самому йому, як свідчать сучасники, не пощастило: коня під ним убило, а вороги накинулися з усіх боків. Корсунці вирвали свого командира з цих лещат. Та на тілі його було вже стільки ран, що за кілька годин він помер.
Коли в ставці гетьмана довідались про загибель полковника Морозенка, у війську було оголошено траур, і зачерствілі в боях козаки не соромилися своїх сліз. Переказують, що над тілом одного з найзвитяжніших своїх лицарів плакав сам гетьман.