Козацькі вожді України – Сушинський Богдан – Іван Косий, гетьман запорізького козацтва
Під проводом гетьмана С. Кішки на Лівонську війну вирушало 6000 козаків. Поверталося близько 4000. Дорого заплативши за амбіції польської корони, вони, до того ж, опинились посеред досить ворожого польсько-литовського оточення. Івану Косому довелося приймати булаву в той час, коли козацький кіш стояв поблизу Могилева, в центрі Литовського князівства. І польсько-литовська адміністрація навколишніх міст та поселень разом з місцевими гарнізонами робила все можливе, щоб деморалізувати козацьке військо, яке, повернувшись на Січ, могло знову стати грізною силою, що завжди була небезпечною для Речі Посполитої.
Польські війська нападали на окремі козацькі загони. Намагались нищити козацькі обози. Заважали організації постою військ. Інакше кажучи, козаки, повертаючись з війни проти шведів, раптом побачили себе ніби на ворожій території, хоч насправді перебували на землях своєї держави. На що покладалися польські власті? Певно, на те, що козаки запанікують і почнуть безладно відходити в бік України. А тоді вже можна буде з ними розправитись. Проте поляки не взяли до уваги психології козаків, які ціле своє життя перебували, власне, у ворожому польсько-татарсько-турецькому оточенні, тож звикли виживати за будь-яких польових умов.
Перше, до чого вдався гетьман Іван Косий, – заспокоїв козацтво, примирив прибічників і супротивників попереднього гетьмана Куцковича і… наказав збудувати під Могилевом справжній бойовий козацький табір – з возами, траншеями та гарматними бастіонами. Поляки й литовці були вражені, не розуміючи, що діється. Формальне пояснення здавалося простим: польський уряд заборгував козакам платню за дев’ять місяців, обіцяв виплатити гроші саме в районі Могилева. Але сам Косий бачив, що хворого, напівроздягненого війська до України цілим він не доведе. Та й не хотів, щоб Україна побачила його таким.
Стояло літо. Козаки лікувалися, грілись на сонечку. А найбоєздатніші загони обкладали контрибуцією навколишні містечка і сам Могилів, здобуваючи по багатих маєтках те, що їм заборгував уряд. Навряд чи при цьому обходилося без кривд та сутичок з населенням… Але що вдієш? За будь-яких умов ми не маємо права змальовувати козацьку армію, як зграю розбишак, що, як пише Д. Яворницький та деякі інші дослідники, вчинили великі збитки містам і селам*. Передусім треба розібратися, як вони, козаки, опинилися в Білорусі, та з чиєї волі, і хто довів їх до такого становища.
А тим часом гетьман Іван Косий поводився так, як на його місці повівся б кожен із полководців світу. Передбачаючи, що вчорашні тимчасові союзники захочуть знищити його корпус, він налагодив розвідку, посилив роз’їзди, а головне, заходився укріплювати – валами та возами – свій табір. Завдяки цим заходам, він зумів відбити всі напади польсько-литовських загонів, дав змогу хворим підлікуватися, а всім більш-менш пристойно одягнутися і, твердо подбавши про дисципліну у полках, привів своє військо в Україну, а потім і на Січ – таким, яким воно пішло з берегів Дніпра: сильним і непереможеним. Цей гетьман зберіг для України майже 4 тисячі добірних воїнів, і за це ми й сьогодні повинні дякувати йому.
Роман Ружинський, князь, командувач польсько-українських військ.
Зі ще одним представником князівсько-козацького роду Ружинських – князем Романом, доля звела козаків під час польсько-російської війни за часів Лжедмитрія II. Іноді подив бере, коли бачиш, як деякі наші дослідники намагаються з висоти ХІХ-ХХ століть повчати козаків: чого ж бо ви, такі-сякі, пішли з військами Лжедмитрія Першого, а потім Лжепетра, а тоді ще й Лжедмитрія Другого, супроти єдинокровного нам російського царя-батюшки?! Ну, по-перше, це ми, з висот сьогоднішньої історичної науки, знаємо, що царевич Дмитрій, “син царя Івана Грозного”, насправді не царевич, а самозванець. А хто міг переконати в цьому запорізького козака? В той час, як за цим-таки Лжедмитрієм подалася значна частина московитського люду і все донське козацтво. Та навіть при дворі царя Бориса Годунова не могли до кінця збагнути, що це за постать! Звідки вона взялася? А зважмо, що частина російських бояр одразу припала”царевичеві* до ніг і пішла за ним. Понадто вся польська пропаганда створювала самозванцеві імідж “істинного царевича”. Його підтримували польський король Сигізмунд III, королевич Владислав (майбутній король Владислав IV), вся польська армія.
Крім того, дослідники забувають, що українське козацтво діяло тут не з власної ініціативи, а йшло в складі польської армії, армії тієї держави, територіальним елементом якої – подобається нам це чи ні – була на той час Україна.
Так ось, козаки виявилися втягнутими в цю грандіозну міждержавну авантюру ще 1605 року, коли близько 12 тисяч із них стали учасниками битви на річці Севі (поблизу села Добриничів, що біля міста Севська). Самозванець зазнав там поразки, але козаки воювали так, як їм і годилося. Історія донесла до нас факт, що саме козацька піхота, яка прикривала козацькі артилерійські редути, своєю мужністю врятувала Лжедмитрія від цілковитого розгрому. Заплативши своїм жителям, козаки затримали росіян і дали змогу польським військам “царевича” відійти в напрямку Рильська.
Можна було б докладніше говорити про ці події, але ми не маємо достеменних відомостей, хто саме з козацьких отаманів командував козаками. Найімовірніше, вони не мали свого спільного командування, а діяли окремими полками чи загонами під рукою Лжедмитрія та польських генералів.
Зате добре відомо, що під час походу Лжедмитрія II (1607-1610) понад 13 тисяч українських козаків (тут були не тільки запорожці, але й реєстрові, городові та надвірні козаки) воювали під проводом князя Романа Ружинського. Який, утім, обіймав загальне керівництво усіма польсько-українськими військами.
Перша битва між ними і московітськими військами князів Дмитра Шуйського і Василя Голіцина сталася поблизу Орла. Вона була запеклою і кривавою. Російські війська зазнали нищівної поразки і врятувалися тільки тому, що їх відступ прикрили германські найманці, які невдовзі перед битвою виказували нібито бажання перейти на бік Лжедмитрія. Рештки цього полку, на чолі з полковником Ламсдорфом, після розгрому, знову звернулися до “царевича” з проханням прийняти їх на службу. Та їм не повірили. Побоюючись зради, а також із помсти, князь Ружинський наказав козакам стати з найманцями до бою і вирубати їх. Що й було негайно виконано.
Коли Лжедмитрій II заклав свій табір поблизу Тушино під Москвою, козаки й тут становили чи не основну військову силу. До нас дійшли відомості про битву війська князя Романа Ружинського побіля села Батнівки. Тут козакам протистояла рать воєводи Андрія Ртищева. Бій тривав довго і був надзвичайно запеклим. І козаки не просто перемогли російське військо, а “витяли його, мов траву”* Самому Ртищеву пощастило врятуватися тільки дивом. З невеличким загоном особистої охорони він утік до містечка Устюжна. Об’єднаному загонові поляків, литовців і українців треба було негайно кинутися навздогін, але Роман Ружинський дещо згаяв час, захопившись дрібнішими сутичками з ворогом. Зрештою, Устюжна не становила для нього якоїсь особливої цінності. Після нетривалої облоги цієї фортеці і кількох досить млявих штурмів, князь відвів свої війська до тушинського табору.
Тут слід нагадати, що князь Ружинський був надзвичайно обмежений у своїх діях, адже “політику” цієї війни творив не він, а Лжедмитрій та польський король. У цей час до Тушинського табору позбігалося чимало російських дворян, які одверто виступали проти царя Василя Шуйського. Після тривалого перегруповування цієї войовничої опозиції, її представники поїхали під Смоленськ, де була ставка короля Сигізмунда Ш, і звернулися до нього з проханням дати згоду на царювання свого сина Владислава.
Маючи таку вагому підтримку російської опозиції, С. Жолкевський привів свої війська під Москву і з’єднався тут з військами князя Ружинського. Цар кинув проти них останній свій резерв – дружину під командуванням свого брата Дмитра. Одначе поляки й козаки князя Ружинського знову розгромили російське військо.