Конституційне право України – Совгиря О. В. – 8. Принципи і порядок проведення референдумів. Відповідальність за порушення порядку проведення референдумів
З точки зору порядку проведення референдум можна розглядати як референдний (референдарний) процес, що охоплює такі процедури:
– призначення (проголошення) референдуму;
– підготовка і проведення референдуму;
– голосування і визначення підсумків референдуму;
– опублікування і введення у дію законів та інших рішень, прийнятих на референдумі.
Усі стадії референдного процесу підпорядковані принципам, властивим виборчому процесові, які передбачені ст. 71 Конституції України. Зміст цих принципів було розглянуто нами вище.
У всеукраїнському та місцевому референдумах мають право брати участь громадяни України, які на день проведення референдуму досягли вісімнадцяти років і постійно проживають відповідно на території України або міста, району в місті, селища, села. Не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними.
Згідно з ч. 7 ст. 41 Закону України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” проект закону, рішення вважається ухваленим громадянами, якщо за нього було подано більшість голосів громадян від числа тих, хто взяв участь у референдумі. Відповідно до ч. 8 ст. 41 зазначеного Закону референдум вважається таким, що не відбувся, якщо в ньому взяло участь менше половини громадян, внесених до списків для голосування. Але визнання референдуму таким, що не відбувся, не є умовою для призначення повторного референдуму (на відміну від повторних місцевих виборів та виборів Президента).
Статтею 44 Закону України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” встановлено, що закони, інші рішення, прийняті референдумом, обнародуються у встановленому законодавством порядку опублікування правових актів Верховної Ради України і вводяться в дію з моменту їх опублікування, якщо у самому законі, рішенні не визначено інший термін. Датою прийняття закону чи рішення вважається день проведення референдуму.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 16.04.2008 р. № 6-рп/2008 положення ч. 2 ст. 94 Конституції України необхідно розуміти так, що процедура підписання і оприлюднення законів, встановлена нею, не застосовується до законів, прийнятих референдумом, тобто Президент України не підписує такі закони та не має права вето щодо них.
Згідно зі ст. 45 Закону України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” зміна або скасування законів, інших рішень, прийнятих референдумом, проводиться також референдумом. Зміну або скасування законів, інших рішень, прийнятих референдумом, може здійснити також відповідно Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцева рада більшістю не менш як дві третини від загальної кількості народних депутатів (або відповідно депутатів) з обов’язковим затвердженням на референдумі, який повинен бути проведений протягом шести місяців після внесення зміни або скасування.
У теорії конституційного права порушується неврегульоване у законодавстві України питання стосовно того, чи має закон, ухвалений на факультативному референдумі, більшу юридичну силу, ніж закон, прийнятий парламентом? За логікою очевидно, що у випадку розходження між законом, прийнятим парламентом, та законом, затвердженим на референдумі, за умови, що обидва не протирічать Конституції, пріоритет слід надати другому закону.
Щодо відповідальності за порушення порядку проведення референдумів, то прийняття рішень про проведення референдумів з питань, що не належать до відання Республіки Крим або до відання органів місцевого і регіонального самоврядування, тягне за собою відповідальність, передбачену законодавством.
Особи, які перешкоджають шляхом насильства, обману, погроз або іншим шляхом вільному здійсненню громадянином України права брати участь у референдумі, вести до голосування агітацію, а також члени комісій з референдуму, посадові особи, які вчинили підлог документів референдуму, завідомо неправильний підрахунок голосів, порушили таємницю голосування або допустили інші порушення Закону України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми”, несуть установлену законодавством України відповідальність. Зокрема, таку відповідальність передбачено Розділом V (статтями 157-160) Кримінального кодексу України та Главою 15-А Особливої частини Розділу II Кодексу України про адміністративні правопорушення (статті 2127-21220).
Відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України на спори щодо правовідносин, пов’язаних з процесом референдуму, поширюється юрисдикція адміністративних судів.
У зв’язку із спільністю принципів, стадій та інших основних засад різних видів виборів, а також процесу референдуму висловлюються пропозиції прийняти єдиний Виборчий кодекс з метою уніфікації законодавства у цій сфері.
Виборчі (електоральні) кодекси діють із середини 1960-х рр. у Франції. Вони є частиною законодавства Алжиру, Тунісу та інших країн, що раніше були французькими колоніями. Виборчі кодекси були прийняті у багатьох пострадянських країнах: Молдові (1997), Вірменії та Киргизстані (1999), Білорусі (2000 р.), Грузії (2001 р.), Азербайджані (2003 р.). Зазначені кодекси діють також у понад 15 суб’єктах Російської Федерації (місті Москва, Тюменській, Псковській, Свердловській, Тверській областях та в ін.).
Слід зазначити, що виборче законодавство країн-членів ЄС загалом залишається некодифікованим. Здебільшого це пояснюється особливостями правової системи, законодавчого процесу і нормотворчої техніки, постійним ускладненням суспільних відносин, які потребують правового регулювання; в Окремих країнах – також загальною нестабільністю правової системи (більшість нових країн-членів ЄС). Проте в тих державах, де кодифікація виборчого законодавства з певних причин не відбулася, принципових розбіжностей у регулюванні підготовки як загальнодержавних, так і місцевих виборів немає – правове регулювання є уніфікованим, і його особливості зумовлюються виключно специфікою відповідних виборів.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)