Конституційне право України – Шаптала Н. К. – Розділ 2. Конституція України та її розвиток
2.1. Поняття, предмет і структура конституції
Конституція – це основа всього законодавства держави. Сьогодні у світі є понад 200 державних і 300 федеральних конституцій.
Конституція (від лат. – устрій, установлення, упорядкування) – це нормативно-правовий акт найвищої юридичної сили, який приймається й змінюється в особливому порядку, є юридичною базою для прийняття іншого законодавства України, регулює суспільні відносини, які визначають організацію державної влади, а також взаємовідносини держави із суспільством, людиною і громадянином.
Уперше термін “конституція” був застосований для позначення правових актів, які приймалися в Стародавньому Римі в період республіки (V -1 століттях до н. е.). У давньоримському праві конституції регламентували широку сферу суспільних відносин. Правові акти, які найменувалися конституціями, містили норми конкретного спрямування: спадкового, цивільного, сімейного, кримінального права тощо. У Римській державі приймалися конституції чотирьох видів: декрети, рескрипти, мандати та едикти:
O декрети-рішення імператорів у конкретних судових справах;
* рескрипти – письмові відповіді на запити, що надійшли імператору з різних питань;
* мандати – інструкції чиновникам з адміністративних і судових питань;
– едикти – постанови імператора, які були обов’язковими для всього населення Римської імперії.
“Те, що імператор постановив письмово і за підписом або визначив через едикт, як відомо, є законом. Це і є те, що ми, зазвичай, називаємо конституціями”2. Наприклад, Конституція імператора Каракали про дарування прав римського громадянства всьому вільному населенню Римської імперії (212 р.).
Починаючи з IV століття н. е. правові акти імператорів Римської імперії відіграли провідну роль у сфері регулювання приватноправових відносин і розглядалися як leges generales (основний закон). У XVI – XVII століттях цей термін був науково обгрунтований у працях таких європейських філософів, як Ф. Дюплессі-Монре, А. Сміта та інших.
Римське право не виробило єдиного зразка конституції, оскільки конституціями у Римській державі називалися практично всі правові акти, які приймалися імператорами. Проте ми маємо завдячувати римському праву за появу терміна “конституція” і за вироблення теоретичного підгрунтя існування такого правового акта, який має найвищу юридичну силу порівняно з іншими правовими актами, прийнятими в державі.
Із занепадом Римської держави термін “конституція” вийшов з ужитку і відродився у XVIII сторіччі, коли його почали використовувати для характеристики державного ладу Великобританії2. На думку В. Ф. Погорілка, термін “конституція” вживався й у період раннього Середньовіччя у канонічному (церковному) праві європейських країн для визначення найменування конкретних актів церкви. Наприклад, Павійська Конституція 1037 року Священної Римської імперії німецької нації, Конституція (Статут) ордену ченців. Сучасним змістом категорія “конституція” наповнилась завдяки науковим доробкам таких європейських філософів-мислителів, як Г. Гроцій, Д. Дідро, Х. Вольф, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локк, Г. Кельзен, Т. Пейн та інші. Ними конституція визначалася як основний нормативно-правовий акт держави, що має найвищу юридичну силу, і всі члени соціуму мають дотримуватися конституційно-правових норм.
Сучасні травники, на відміну від європейських мислителів XVI – XVIII століть, не ототожнюють поняття “конституція” та “основний закон”. Ці поняття співвідносяться між собою як зміст (конституція) і форма (основний закон). Зміст конституції визначає основні засади державного і суспільного ладу, народного суверенітету, форму держави, права і свободи людини та громадянина, які наповнюють конституційні принципи і норми, а основний закон – це зовнішня форма об’єктивізації (втілення) юридичного змісту у вигляді кодифікованого нормативно-правового акта, що має вищу юридичну силу і є правовою основою для прийняття інших нормативно-правових актів.
Відомий правник Є. В. Спекторський, відповідаючи на питання “що таке конституція?”, писав, що конституція – це сукупність юридичних обмежень для держави, що опосередковує перетворення держави в конституційну. Натомість О. Д. Градовський ще в 1895 році у своїй праці “Государственное право важнейших европейских государств” наголошував, що основною заслугою та водночас ознакою конституційних форм є самообмеження державної влади, внаслідок чого ця влада позбавляється абсолютизму, хоч би в яких руках вона знаходилася – народу чи монарха. Конституція – це хартія, яка обмежує владу в рамках держави і владу держави в рамках суспільства. Отже, конституція – це основний статут держави і нації, який забороняє узурпацію влади.
У сучасній вітчизняній науці конституційного права спостерігається досить різнобічне трактування терміна “конституція”. На думку вченого М. І. Козюбри, конституція – це система загальнообов’язкових норм, що мають, як правило, вищу юридичну силу і регулюють основи відносин між державою, з одного боку, людиною і суспільством – з іншого, а також визначають базові засади організації самої держави та її відносин зі світовим товариством.
Змістовно близьким є визначення терміна “конституція”, яке запропонував інший відомий вітчизняний правник О. Ф. Фрицький: конституція – це сукупність конституційно-правових норм і принципів, що регулюють суспільні відносини, які визначають організацію державної влади, її взаємовідносини з суспільством, людиною і громадянином.
Значно ширше тлумачить поняття “конституція” О. В. Оніщенко: Конституція України – це основне джерело конституційного права України, єдиний нормативно-правовий акт, який є Основним Законом України, має найвищу юридичну силу, є юридичною базою законодавства України, приймається й змінюється в особливому порядку, має специфічний зміст і структуру, а також пряму дію на всій території України.
Таким, що заслуговує на увагу, є визначення Конституції України, запропоноване Ю. М. Тодикою: це єдиний, наділений особливими юридичними властивостями, акт, за допомогою якого український народ виражає свою суверенну волю, затверджує основні принципи устрою суспільства і держави, визначає систему й структуру державної влади і місцевого самоврядування, механізми реалізації державно-владних повноважень, основи правового статусу особи, територіальний устрій держави3. У цілому конституцію можна розглядати як мікромодель суспільства, його юридичний каркас, на основі якого функціонує механізм державної влади і визначаються політико-правові умови формування громадянського суспільства.
Конституція України – це нормативно-правовий акт держави, який приймається народом або іншими уповноваженими суб’єктами, визначає межі здійснення державної влади, суспільний і державний устрій, порядок організації і діяльності органів державної влади, основи народовладдя, засади місцевого самоврядування, права та обов’язки людини і громадянина.
Конституція приймається з метою:
* визначення конституційної системи органів державної влади (законодавчої, виконавчої, судової), а також органів місцевого самоврядування;
* закріплення механізму системи стримувань і противаг у державі;
* визначення меж повноважень органів державної влади;
* встановлення та охорони прав і свобод людини та громадянина;
O закріплення певного співвідношення політичних сил у державі та суспільстві.
Ознаки Конституції України – це основні кваліфікуючі характеристики, які визначають її сутність і зміст, мету та призначення у суспільстві і державі.
1. Конституція України має найвищу юридичну силу. Вона є юридичним вираженням суверенної волі українського народу, який є єдиним джерелом влади в державі. Закони та інші нормативно-правові акти, що приймаються у державі, не можуть суперечити Конституції України, тому повинні відповідати їй.
2. Конституція України є кодифікованим нормативно-правовим актом найвищої юридичної сили.
3. Конституція України є юридичною основою законодавства України, оскільки закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і покликані конкретизувати конституційно-правові норми і принципи.
4. Конституція України є основним законом держави, оскільки регламентує найважливіші і найзагальніші відносини у державі та суспільстві. Якщо, наприклад, Кримінальний кодекс України регламентує правовідносини, які виникають між державою і фізичною особою, що скоїла правопорушення, то Конституція України регламентує відносини в політичній, економічній, культурній, соціальній, екологічній та інших сферах суспільного життя.
5. Конституція України є головним джерелом конституційного права, тому й визначає назву галузі права. Проте не менш значущими є й інші джерела конституційного права, зокрема Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року тощо.
6. Конституція України має постійний характер. Це означає, що строк її дії не визначений, тобто не обмежений у часі. Проте строк дії конституційно-правових норм Перехідних положень Конституції України розрахований загалом на 3 – 5 років після набуття нею чинності.
7. Конституції України властива пряма дія норм. Це означає, що звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
8. Конституція України є парламентською, оскільки прийнята спеціально уповноваженим суб’єктом – парламентом, тобто Верховною Радою України.
9. Конституція України має підвищену стабільність, яка забезпечується відповідною системою державно-правових гарантій. Конституція України має чіткий законодавчо визначений порядок прийняття і внесення до неї змін, регламентований розділом XIII. Гарантом Конституції України є глава Української держави. Функціональна діяльність Конституційного Суду України спрямована на забезпечення гарантій Основного Закону України.
Предмет Конституції України – це ті суспільні відносини, які нею регулюються та охороняються. Предмет Конституції України загалом збігається з предметом конституційного права. Предмет конституційного права України є навіть дещо ширшим, ніж предмет конституційного права взагалі, оскільки Конституція України регулює та охороняє:
А) порядок внесення до неї змін (розділ 13);
Б) порядок набуття нею чинності (розділ 14);
В) порядок набуття чинності окремими конституційними положеннями (розділ 15).
Структура Конституції України – це внутрішні її складові, до яких належать: преамбула, основна частина, прикінцеві та перехідні положення. Конституція України складається з преамбули, 15 розділів, які містять 161 статтю.
Преамбула (від лат. – той, що передує) – це вступна частина, в якій зазначаються мета, завдання, історичні умови прийняття конституції, проголошуються основні принципи, що були покладені в її основу, інколи декларуються права і свободи людини. Преамбула може бути великою (Конституція Японії від 3 травня 1947 р., Конституція Канади від 17 квітня 1982 р.), короткою (Конституція Вірменії від 5 липня 1995 р., Конституція Естонії від 28 червня 1992 р,, Конституція ФРН від 23 травня 1949 р.), її може не бути (Конституція Греції від 11 червня 1975 р.).
Преамбула Конституції України є короткою за обсягом і має такий зміст: “Верховна Рада України від імені Українського народу – громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., схваленим 1 грудня 1991 р. всенародним голосуванням, приймає цю Конституцію – Основний Закон України”. Спільним для всіх преамбул є те, що вони містять ідеологічну настанову.
Основна частина – у ній викладаються розділи, глави, статті, пункти, абзаци, які безпосередньо регулюють та охороняють суспільні відносини, закріплюють форму держави, основи народовладдя, права і свободи людини і громадянина тощо. Основна частина конституції розкриває її зміст і політико-правове призначення у суспільстві та державі.
Прикінцеві положення Конституції України визначають порядок набуття нею чинності. Наприклад, Конституція України набуває чинності з дня її прийняття (ст. 160 Конституції України). Варто зауважити, що таке визначення моменту набуття чинності Конституцією України є нечітким. Доктринальна позиція визначає, що Конституція України – це Основний Закон України. У свою чергу, закон набирає чинності:
1) з моменту ухвалення;
2) з моменту, який визначений у самому законі;
3) з моменту опублікування;
4) через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом (ч. 5 ст. 94 Конституції України). Закон має бути опублікований не пізніше ніж через 15 днів після його підписання і ухвалення до виконання Президентом України.
Проте в будь-якому разі закон вступає в дію не раніше дати його опублікування. З огляду на це, незрозуміло: з якого моменту Конституція України набула чинності.
Конституційний Суд України, розглянувши справу про набуття чинності Конституцією України, прийняв рішення від 3 жовтня 1997 року №4-зп, в якому дійшов висновку: “Моментом набуття чинності Конституцією України є момент оголошення результатів голосування за проектом Конституції України в цілому на пленарному засіданні
Верховної Ради України” . У прикінцевих положеннях Конституції України (ст. 161) визначено, що день прийняття Конституції України є державним святом – Днем Конституції України. У демократичних державах світу День конституції є загальнонаціональним святом, яке покликане не лише об’єднати суспільство, а й консолідувати державу на основі тих принципів, що закладені в її основному законі.
Перехідні положення Конституції України (розділ XV) приймаються для врегулювання питання щодо відповідності новій Конституції тих нормативно-правових актів, які діяли на момент прийняття Основного Закону держави.
У перехідних положеннях може міститися вказівка на введення в дію конкретної конституційної норми. Наприклад, у п. 11 перехідних положень зазначено, що ч. 1 ст. 99 Конституції України вводиться в дію після введення національної грошової одиниці – гривні.
Перехідні положення Конституції України покликані забезпечити правонаступність державної влади, визначають строки зміни повноважень конкретних посадових осіб або відповідних органів державної влади. Наприклад, Верховний Суд України і Вищий арбітражний суд України здійснюють свої повноваження відповідно до чинного законодавства України до сформування системи судів загальної юрисдикції в Україні відповідно до ст. 125 Конституції України, але не довше ніж п’ять років (п. 12 перехідних положень Конституції України).
У пункті 1 перехідних положень Конституції України визначено: “Закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції України”. У таких положеннях може визначатися строк дії відповідних нормативно-правових актів, правовий режим регулювання відповідних суспільних відносин. Наприклад, протягом п’яти років після набуття чинності Конституцією України зберігається існуючий порядок арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, а також порядок проведення огляду та обшуку житла або іншого володіння особи (п. 13 перехідних положень Конституції України).
Таким чином, у перехідних положеннях містяться норми тлумачення, зазначаються винятки із загальних правил. На сьогодні перехідні положення Конституції України фактично втратили свою актуальність. Вони вичерпали себе, тому що були розраховані на три – п’ять наступних років після прийняття Конституції України.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)