Конституційне право України – Шаптала Н. К. – 3.4. Поняття суверенітету і його види
Суверенітет – це політико-правова властивість держави, зміст якої полягає в ЇЇ праві самостійно вирішувати внутрішні та зовнішні політичні питання без втручання інших держав, організацій, осіб. Така діяльність мас грунтуватися не тільки на внутрішній законодавчій базі, а й на основі загальновизнаних міжнародних договорів і принципів добросусідства, що в умовах посилення інтеграційних процесів є надзвичайно актуальним. Дотримання умов міжнародних договорів не означає обмеженості “зовнішньої” незалежності держави, оскільки активна участь держави на міжнародній арені засвідчує самодостатність її як суб’єкта міжнародного права.
Найбільш важливою проблемою юриспруденції є проблема суверенітетів. Конституція України, як і більшість інших конституцій, розрізняє три види суверенітету – суверенітет держави, суверенітет народу і суверенітет нації.
Ж. Боден стверджував, що найвищою владою повинна бути державна, тобто монарша, як у внутрішньому, так і в зовнішньому просторі. Ідея державного суверенітету сприяла зміцненню необмеженої влади монарха, тобто абсолютизму. Доктринальне вчення Ж. Бодена зумовлене необхідністю подолання феодальної роздробленості європейських держав. Верховна влада в державі в епоху Нового часу асоціювалася насамперед з монархом, влада якого освячена Богом та який фактично є власником держави. Згодом суверенітет трактується дещо по-іншому, що зумовлено певними чинниками: а) відбувається перехід від теократичного до світського його розуміння; б) суверенітет ототожнюється не з конкретною особою, а з державою; в) державна влада перестає бути власністю конкретного суб’єкта.
Державний суверенітет – це верховенство, єдність та недоторканність державної влади, її рівноправність та незалежність у відносинах з іншими державами. Наявність державного суверенітету є передумовою рівноправності у таких відносинах. Декларація про державний суверенітет України прийнята 16 липня 1990 року.
Правовою основою державного суверенітету України стали: закони Української PCP “Про економічну самостійність Української PCP” від З серпня 1990 p., “Про утворення Кабінету Міністрів Української PCP” від 18 квітня 1991 p., “Про заснування поста Президента Української PCP і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української PCP” від 5 липня 1991 p., “Про Президента Української PCP” від 5 липня 1991 p., Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 p., Закон України “Про правонаступництво України” від 12 вересня 1991 p., Декларація прав національностей України від 1 листопада 1991 p., волевиявлення українського народу на Всеукраїнському референдумі (1 грудня 1991 p.), Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України від 8 червня 1995 p., Конституція України від 28 червня 1996 р. та ін.
Будь-яка держава незалежно від розміру її території, чисельності населення, кількості національних меншин, форми правління, устрою чи режиму може бути суверенною. Це означає об’єктивну можливість держави мати відповідні суверенні права, наприклад, право виступати від імені свого народу, право оголошувати війну і мир, право приймати закони, право визначати зовнішню і внутрішню політику, право формувати державні органи, право визначати державну символіку, право встановлювати і збирати податки тощо.
Разом з тим суверенітет держави не опосередковує її свавілля як усередині держави, так і за межами державного кордону. Наприклад, забороняється окупація іншої держави чи застосування зброї проти інших держав, за винятком необхідності власної оборони.
Народний суверенітет еволюціонує з теорії державного владарювання. Важливою умовою існування народного суверенітету є державний суверенітет, оскільки відсутність останнього фактично унеможливлює існування першого. Народний суверенітет передбачає офіційне визнання народу носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в державі та його виключне право на зміну конституційного ладу. Народ здійснює свою владу в державі як безпосередньо (вибори, референдуми), так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. В Україні основи народного суверенітету відображено в ст. 5 Конституції України, що означає участь народу в управлінні державою. Ці права не можуть бути узурповані ні самою державою, ні її органами.
Витоки обгрунтування ідеї народного суверенітету сягають своїм корінням у XVII – XVIII сторіччя. Концепцію “народного суверенітету” активно розробляв Жан-Жак Руссо у своїх працях “Міркування про науки і мистецтва”, “Про суспільну угоду, або Принципи політичного права” та ін. На його думку, народ як суверен стоїть вище судці та закону і не може бути пов’язаний навіть Основним Законом держави.
Національний суверенітет
Важливим етапом розвитку концепції суверенітету є поява категорії “суверенітет нації”. Змістовне трактування останньої в юриспруденції залишається чітко не визначеним, оскільки сам термін “нація” трактується неоднаково в різних галузях науки. Концептуальна ідея про національний суверенітет сформувалася ще у XVIII столітті, коли на теренах європейського простору утворювалися національні держави. Саме тому народний суверенітет часто сприймався як суверенітет нації. Варто зазначити, що суверенітет народу як політичної нації певної держави у своїй основі становить суверенітет нації.
В юриспруденції розуміння нації має сприйматися через призму етнічного і політичного спрямування, тому доцільно розрізняти такі поняття, як “суверенітет нації” і “національний суверенітет”. Суверенітет нації означає повновладдя всього населення певної держави. Від поняття суверенітету нації як політичного утворення слід відрізняти поняття “національний суверенітет”, яке окреслює рівень самостійності кожної національності у збереженні власної ідентичності. Національний суверенітет стосується конкретної національності, яка реалізовує своє право на самовизначення. Поняття “національний суверенітет” і “суверенітет нації” потребують теоретичного обгрунтування і наступного законодавчого закріплення.
Суверенітет нації реалізується через її основні права, а саме:
* право на існування і вільний розвиток, володіння реальною можливістю визначати характер свого національного життя, включаючи спроможність реалізувати право на політичне самовизначення;
* право на вільний розвиток національних потреб: економічних і соціальних;
* право на духовно-культурний розвиток, повагу національної честі і гідності, розвиток національної мови, звичаїв, традицій;
* право розпоряджатися природними і матеріальними ресурсами; 1 право на мирне співіснування з іншими народами та націями;
O право на екологічну безпеку та ін.
Отже, суверенітет нації, її повновладдя означає володіння реальною можливістю визначати характер свого національного життя, самостійно вирішувати питання, що стосуються розвитку національної свободи і національних потреб, право на повагу національної честі і гідності, розвиток культури, мови, звичаїв, традицій, створення національних установ. Повновладдя однієї нації неможливе без дотримання суверенітету інших націй і народностей, без поважного ставлення до їх національних потреб і прав.
Таким чином, усі три види суверенітету пов’язані між собою, проте не є тотожними. Наявність державного суверенітету в тоталітарній державі не опосередковує існування народного суверенітету в межах виокремленої держави. Разом з тим, між народним суверенітетом і суверенітетом нації існує тісний зв’язок, оскільки останній є початком першого. Суб’єктом здійснення права на самовизначення є український народ, основу якого становить українська нація.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)