Конституційне право України – Шаптала Н. К. – 1.5. Відповідальність у конституційному праві
Юридична відповідальність – це вид соціальної відповідальності, сутність якої полягає у застосуванні до правопорушників (фізичних та юридичних осіб) передбачених законодавством санкцій, що забезпечуються у примусовому порядку державою. Одним із видів юридичної відповідальності є конституційно-правова відповідальність. Складність проблеми інституту конституційно-правової відповідальності полягає в тому, що більшість норм конституційного права не містить санкцій. Наприклад, ст. 29 Закону України “Про правовий режим надзвичайного стану” від 16 березня 2000 року визначає, що порушення вимог або невиконання заходів правового режиму надзвичайного стану тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
За порушення норм конституційного права настає відповідальність, яка:
1) визначена нормами конституційного права (конституційно-правова відповідальність), тобто це самодостатня і конкретна форма юридичної відповідальності. Наприклад, Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину (ст. 111 Конституції України);
2) не визначена нормами конституційного права (відповідальність у конституційному праві), проте здійснюється посилання на чинне законодавство, зокрема адміністративне, кримінальне, цивільне тощо. Наприклад, будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом.
Відповідальність у конституційному праві та конституційно-правова відповідальність різняться між собою.
Відповідальність у конституційному праві є ширшим поняттям, ніж конституційно-правова відповідальність, оскільки остання є складовою першої. За порушення норм конституційного права відповідальність може настати не лише на підставі норм конституційного права, а й, наприклад, на основі адміністративного, кримінального, цивільного та іншого галузевого законодавства.
Так, адміністративна відповідальність передбачена Кодексом України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року за порушення норм конституційного права. Згідно зі от. 212-8 цього Кодексу порушення права громадянина на ознайомлення в установленому законом порядку з відомостями Державного реєстру виборців, зі списком виборців, списком громадян, які мають право брати участь у референдумі, а так само відмова у видачі громадянину копії мотивованого рішення про відхилення його скарги (звернення) про внесення змін до відомостей Державного реєстру виборців або запиту щодо відомостей Державного реєстру виборців, про внесення змін до списку виборців, списку громадян, які мають право брати участь у референдумі, або порушення строків видачі копії такого рішення – тягнуть за собою накладення штрафу від десяти до тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Кримінальна відповідальність настає за порушення норм конституційного права, що передбачено Кримінальним кодексом України. Наприклад, ст. 111 – державна зрада, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України: перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України, – карається позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років.
Кримінальна відповідальність за порушення норм конституційного права передбачена й іншими статтями Кримінального кодексу України, зокрема ст. 110 – посягання на територіальну цілісність і недоторканність України, ст. 111 – державна зрада, ст. 328 – розголошення державної таємниці, ст. 338 – наруга над державними символами, ст. 382 – невиконання судового рішення. Водночас, ст. 160 Кримінального кодексу України встановлює різну міру покарання за порушення законодавства про референдум, наприклад, перешкоджання насильством, підкупом, погрозою або іншим чином здійсненню вільного волевиявлення громадян тягне за собою такі покарання, як штраф у розмірі до 50 неоподатковуваних мінімумів, виправні роботи на строк до двох років або позбавлення волі на строк до п’яти років.
Складовою відповідальності у конституційному праві є конституційно-правова відповідальність, яка настає на підставі норм конституційного законодавства за вчинення конституційно-правового делікта.
Конституційно-правова відповідальність – це самостійний політико-правовий вид юридичної відповідальності, який настає за порушення норм конституційного права і полягає у позбавленні суб’єкта конституційного правопорушення (делікту) блага політичного, матеріального, морального чи іншого характеру.
Ознаки конституційно-правової відповідальності:
1) є видом політичної відповідальності, оскільки може настати “без вини”. Наприклад, відставка Прем’єр-міністра України має наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України (ч. З ст. 115 Конституції України). Політична відповідальність здебільшого застосовується у разі прогалин у конституційному законодавстві. Такий вид відповідальності є досить мобільним у застосуванні, проте має досить суб’єктивний характер;
2) суб’єктами конституційно-правової відповідальності є: фізичні особи, посадові особи, юридичні особи, публічні юридичні особи, тобто органи державної влади, органи місцевого самоврядування;
3) санкції, які визначають її вид і міру, об’єктивовані як у Конституції України, так і в іншому конституційному законодавстві України;
4) є важливою гарантією забезпечення правопорядку в суспільстві та державі, основних засад конституційного ладу, політичного плюралізму;
5) має особливий, тобто відмінний від інших галузей права, механізм реалізації юридичної відповідальності, в якому можуть брати участь Конституційний Суд України, Верховний Суд України та ін.;
6) конституційно-правові санкції передбачають як індивідуальні (імпічмент Президента України), так і колективні види відповідальності (дострокове припинення повноважень парламенту).
Суб’єкти конституційно-правової відповідальності мають специфіку з огляду на неоднаковий їх правовий статус, оскільки ними можуть бути держава, органи місцевого самоврядування, державні органи, посадові особи, об’єднання громадян, окремі громадяни.
У науці конституційного права проблема суб’єктів юридичної відповідальності є складною і невирішеною. Сьогодні триває активна дискусія щодо визнання чи невизнання держави суб’єктом відповідальності за порушення норм конституційного права. У наукових колах усе більше спостерігається тенденція до визнання держави суб’єктом такої відповідальності. Наприклад, у ч. З ст. 25 Конституції України зазначено, що Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами. У разі невиконання державою своїх зобов’язань ніхто не може позбавити громадянина права оскаржити бездіяльність держави в суді. Таким судом може бути як український суд, так і Європейський суд з прав людини.
Правовою основою визнання держави суб’єктом юридичної відповідальності, в тому числі й конституційно-правової, став Закон України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” від 17 квітня 1991 року. Значну частину репресованих громадян було реабілітовано, і держава виплатила їм компенсацію, чим визнала власну провину перед своїми громадянами та створила прецедент притягнення держави до юридичної відповідальності. Очевидно, що у разі незабезпечення чи неналежного забезпечення прав і свобод людини і громадянина держава повинна нести юридичну відповідальність перед своїм народом.
Не всі вчені-конституціоналісти визнають фізичну особу, тобто людину і громадянина, суб’єктом конституційно-правової відповідальності. М. В. Баглай стверджує, що суб’єктами конституційно-правової відповідальності можуть бути виключно органи публічної влади або їх посадові особи1. Такої думки дотримуються й деякі вітчизняні вчені. Зокрема, на переконання В. Ф. Погорілка і В. Л. Федоренка, людина і громадянин не наділені конституційною деліктоздатністю, тому порушення ними конституційних обов’язків є підставою кримінальної, адміністративної чи цивільної відповідальності в конституційному праві, але не конституційно-правової. Визнаючи беззаперечний авторитет цих учених, варто поставити під сумнів таку виключну категоричність їх суджень. Дійсно, людина і громадянин є беззаперечним суб’єктом конституційно-правової відповідальності. Ця позиція грунтується на нормативній базі України. Наприклад, особа втрачає статус біженця, якщо добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (підданства), набула громадянство України або добровільно набула громадянство, яке мала раніше, або набула громадянство іншої держави і користується її захистом (ст. 15 Закону України “Про біженців” від 21 червня 2001 р.); іноземцю та особі без громадянства, які порушують законодавство України, може бути скорочено визначений їм термін перебування в Україні (ч. 1 ст. 31 Закону України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” від 4 лютого 1994 р.); у громадянстві України не поновлюються особи, які втратили громадянство України у зв’язку з набуттям його внаслідок обману, свідомого подання неправдивих відомостей чи фальшивих документів (ч. 5 ст. 10 Закону України “Про громадянство України” від 18 січня 2001 р.). Таким чином, фізична особа є повноцінним суб’єктом конституційно-правової відповідальності.
Органи місцевого самоврядування та їх посадові особи є суб’єктами конституційно-правової відповідальності. Наприклад, територіальна громада у будь-який час може достроково припинити повноваження органів та посадових осіб органів місцевого самоврядування, якщо вони порушують Конституцію або закони України, обмежують права і свободи громадян, не забезпечують здійснення наданих їм законом повноважень (ч. 2 ст. 75 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 р.).
Органи державної влади та їх посадові особи також виступають суб’єктами конституційно-правової відповідальності. Ними є Кабінет Міністрів України, Верховна Рада України, Президент України, місцеві державні адміністрації та інші. Наприклад, відставка Прем’єр-міністра України має наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України (ч. З ст. 115 Конституції України), недовіра голові районної чи обласної держадміністрації має наслідком відставку голови місцевої державної адміністрації (ч. 10 ст. 118 Конституції України).
Об’єднання громадян є повноцінним суб’єктом конституційно-правової відповідальності. Наприклад, у разі порушення політичними партіями Конституції і законів України до них можуть бути вжиті такі заходи: попередження про недопущення незаконної діяльності; заборона політичної партії (ст. 19 Закону України “Про політичні партії в Україні” від 5 квітня 2001р.) тощо.
Форми конституційно-правової відповідальності є досить різними і об’єктивізуються в такій системі негативних наслідків для носіїв конституційної деліктоздатності:
1) дострокове припинення повноважень органів державної влади, посадових осіб;
2) усунення з поста в порядку імпічменту;
3) позбавлення певного статусу (статусу судді);
4) припинення певного стану (громадянства);
5) видворення за межі держави (іноземці, апатриди);
6) скасування певних правових актів, призупинення їх дії;
7) відсторонення від посади вищих посадових осіб держави;
8) примусове виконання обов’язку.
Конституційно-правова відповідальність настає за наявності трьох підстав: нормативної, фактичної та процесуальної.
Нормативна підстава означає, що в конституційному законодавстві передбачені вид і міра конституційної відповідальності за порушення конституційно-правової норми. Наприклад, Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися (ч. 2 ст. 90 Конституції України).
Фактична підстава – це сам факт вчинення конституційного правопорушення. Правопорушення – це суспільно небезпечне або суспільно шкідливе, винне, протиправне, каране діяння або бездіяльність, передбачені законодавством України. Склад правопорушення – суб’єкт, суб’єктивна сторона, об’єкт, об’єктивна сторона. Наведемо приклад конституційного правопорушення. Чергова сесія Верховної Ради України згідно з ч. 1 ст. 83 Конституції України починається першого вівторка вересня кожного року. Якщо Верховна Рада України не розпочала свої пленарні засідання протягом тридцяти днів однієї чергової сесії, то це є факт вчинення конституційного правопорушення, за яке, відповідно до положень ч. 2 ст. 90 Конституції України, може настати конституційно-правова відповідальність – дострокове припинення повноважень парламенту.
Процесуальна підстава – це законодавчо визначена спеціальна процедура притягнення суб’єктів правопорушення до конституційно-правової відповідальності. Наприклад, видання Указу Президента України про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України з підстав, передбачених у ч. 2 ст. 90 Конституції України. Конституційно-правова відповідальність настає на основі правозастосовного акта – Указу Президента України, який набрав чинності.
Отже, наявність нормативної підстави і сам факт вчинення конституційно-правового правопорушення (делікту) ще не є достатніми умовами для настання конституційно-правової відповідальності. У цьому разі необхідна політична воля глави держави, оскільки дострокове припинення повноважень парламенту – це не обов’язок, а його право.
У сучасній науці конституційного права дискусійним є питання щодо змістового розуміння негативної (ретроспективної) та позитивної (проспективної) конституційно-правової відповідальності.
Негативній конституційно-правовій відповідальності властиві певні ознаки:
По-перше, конституційно-правова відповідальність настає за порушення суспільних відносин, урегульованих конституційно-правовими нормами;
По-друге, конституційно-правова відповідальність настає за винне діяння (дію чи бездіяльність), спрямоване на порушення норм конституційного права. Основною ознакою суб’єктивної сторони є вина. Вина – це психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та наслідків певного вчинку, виражене у формі умислу чи необережності. У разі відсутності вини особи немає і складу правопорушення, навіть якщо в результаті дії чи бездіяльності настають суспільно небезпечні наслідки;
По-третє, історично інститут конституційної відповідальності склався у зв’язку з необхідністю відобразити такі юридичні санкції, які виражають суспільний осуд поведінки суб’єкта конституційного правопорушення та мають за мету здійснення глибокого впливу на його волю і свідомість. Мірою юридичної відповідальності у контексті конституційно-правової відповідальності є конституційні санкції, передбачені Конституцією України та іншим законодавством України. Наприклад, згідно з вимогами частин 3, 4 ст. 115 Конституції України, відставка Прем’єр-міністра України, прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України мають наслідком відставку всього Кабінету Міністрів України;
По-четверте, механізм реалізації конституційної відповідальності матеріалізується через встановлені норми процесуального права, наприклад, процедура імпічменту Президента України (ст. 111 Конституції України).
Позитивна відповідальність – це усвідомлене розуміння особою (органом) важливості своїх повноважних дій для держави і суспільства, прагнення та бажання виконати їх якнайкраще. Під позитивною конституційно-правовою відповідальністю здебільшого розуміють відповідальне ставлення особи (органу) до своїх обов’язків, належне виконання своїх обов’язків, підзвітність, юридичну компетентність. Позитивну відповідальність трактують і як покладення на суб’єкта конституційно-правових відносин обов’язку виконувати ті чи інші завдання в інтересах конструктивного розвитку виокремлених відносин і відповідати за свою діяльність, відповідальний стан зобов’язаного суб’єкта тощо. На жаль, розуміння позитивної відповідальності у конституційному праві часто підміняється моральним спонуканням суб’єкта до професійного виконання своїх посадових обов’язків, проте моральне ставлення суб’єкта конституційно-правових відносин до виконання своїх обов’язків лежить поза межами конституційно-правового регулювання.
Отже, позитивна конституційно-правова відповідальність – це усвідомлене добросовісне ставлення суб’єкта (суб’єктів) до виконання своїх професійних обов’язків, визначених конституційно-правовими нормами.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)