Конституційне право України – Шаптала Н. К. – 1.4. Джерела конституційного права України
Конституційне право як галузь законодавства – це система нормативно-правових актів, які містять конституційні норми та принципи, приймаються спеціально уповноваженими органами або безпосередньо народом за умови дотримання встановленої чинним законодавством процедури, мають найвищу юридичну силу і є підставою для прийняття інших нормативно-правових актів.
Джерела конституційного права – це зовнішня форма об’єктивізації внутрішнього юридичного змісту, тобто це текстуальні джерела права. Наприклад, візьмемо тезу “Дитиною вважається особа віком до 18 років” – це юридичний зміст, який може бути об’єктивований (розміщений) у конституції, законі, постанові, декларації, розпорядженні, нормативно-правовому договорі, конвенції, пакті та ін. Усі вищеперелічені правові акти є джерелами права. Подібно до того, як вода може зберігатися у відповідних ємкостях (кухлик, відро), так і юридичний зміст повинен знайти належне йому місце у відповідному правовому акті.
У науці конституційного права проблема змісту поняття “джерело конституційного права” – одна з найгостріших. Не визначені основні критерії класифікації джерел конституційного права, різняться думки вчених щодо виокремлення їх загального переліку,
У сучасній “Юридичній енциклопедії” дефініція “джерело права” трактується як спосіб зовнішнього вияву правових норм, який засвідчує їх обов’язковість1. Інші вчені стверджують, що джерело конституційного права – це зовнішня форма об’єктивізації волі українського народу й політики Української держави, що передбачає надання їм чи визнання за ними певної юридичної сили у визначеній формі. Норми конституційного права, як зауважує М. В. Баглай, виражені у різноманітних формах, які зачасти називаються джерелами. Відтак поняття “джерело конституційного права” трактується вченими по-різному, що опосередковує необхідність наукового пошуку.
Ознаки джерел конституційного права:
1) мають найвищу юридичну силу в ієрархічній системі джерел права;
2) мають установчий характер, оскільки є основою для формування системи джерел інших галузей права;
3) мають загальнообов’язковий характер, тобто поширюються на всіх без винятку суб’єктів правовідносин;
4) мають найвищий ступінь юридичних гарантій і забезпечуються всіма заходами державного впливу;
5) приймаються спеціально уповноваженими суб’єктами: українським народом, державними органами та органами місцевого самоврядування в межах їхніх повноважень;
6) регулюють правовідносини у сфері публічних політико-державних відносин;
7) виражають публічні загальносуспільні інтереси українського народу;
8) визначають нормативні умови і принципи гармонізації національного і міжнародного законодавства.
Усі джерела конституційного права становлять ієрархічну вертикаль.
Ієрархія джерел конституційного права є відображенням ієрархи самих органів державної влади.
Джерела конституційного права мають певні особливості, тому різняться між собою. Відмінності зумовлені відповідними критеріями:
А) юридичною силою;
Б) цільовою спрямованістю і змістом;
В) часом дії;
Г) правовим статусом суб’єктів, уповноважених приймати правові акти;
Г) чинністю (діючі і недіючі);
Д) походженням (національні чи привнесені (міжнародні) та ін.). Класифікація джерел конституційного права – це їх систематизація
За певними критеріями. За юридичною силою джерела конституційного права поділяються на конституційні, законодавчі, підзаконні, локальні. Конституційні джерела:
1) Конституція України – єдиний нормативно-правовий акт в Україні, який має найвищий рівень юридичної сили, є головним законом держави і суспільства, регламентує найважливіші і найзагальніші суспільні відносини, приймається і змінюється за спеціально визначеною законодавством процедурою, має особливу систему державних гарантій. Конституція України – це основне джерело не лише конституційного права, а й вітчизняного права загалом;
2) акти всеукраїнського референдуму з питань внесення змін і доповнень до Конституції України – мають найвищу юридичну силу, оскільки є волевиявленням українського народу, який є єдиним джерелом влади в Україні. Акти всеукраїнського референдуму відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 27 березня 2000 року № 3-рп/2000 мають виключно імперативний характер, тобто є загальнообов’язковими до виконання на всій території України з моменту їх оприлюднення, не потребують санкціонування будь-якими органами державної влади;
3) закони України – конституційні, органічні, звичайні (поточні), з них:
А) конституційні закони – це нормативно-правові акти, якими вносяться зміни і доповнення до конституції. Такі закони приймаються кваліфікованою більшістю голосів народних депутатів України (300) від конституційного складу парламенту. Наприклад, Закон України “Про внесення змін до Конституції України щодо проведення чергових виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” 1 лютого 2011 року;
Б) органічні закони – це ті закони, прийняття яких прямо передбачено в Конституції України, наприклад, закон про прокуратуру. На сьогодні не всі вітчизняні вчені-конституціоналісти виокремлюють органічні закони із ряду конституційних і поточних законів. У чинній Конституції України немає згадки про органічні закони, проте вони передбачалися Конституцією СРСР від 7 жовтня 1977 року і Конституцією УРСР від 20 квітня 1978 року. Відомо, що прийняття органічних законів передбачене чинними конституціями Франції, Грузії, Російської Федерації. Юридична доцільність прийняття органічних законів, на думку російського правника М. Ф. Чудакова, полягає в тому, що на відміну від конституційних законів, органічні закони доповнюють конституцію, не змінюючи її основних принципів, і не порушують глибинної сутності. Отже, проблема виокремлення і змістовного наповнення органічних законів перебуває у площині наукових дискусій;
В) звичайні (поточні) закони – це нормативно-правові акти з конституційних питань, які приймаються громадянами України на всеукраїнському референдумі або простою більшістю голосів народних депутатів України (226), наприклад, Закон України “Про політичні партії в Україні” від 5 квітня 2001 року.
Конституція України (ст. 92) встановила досить широке коло питань суспільного і державного життя, що визначається і регламентується виключно законами: правовий статус людини і громадянина; права, свободи і обов’язки людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; громадянство; права корінних народів і національних меншин; порядок застосування мов; засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору; основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці та зайнятості, шлюбу, сім’ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров’я; екологічна безпека; правовий режим власності; правові засади і гарантії підприємництва; засади регулювання демографічних та міграційних процесів; територіальний устрій України; Державний бюджет України і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав; порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України; порядок використання і захисту державних символів; державні нагороди; військові звання, дипломатичні ранги та інші спеціальні звання; державні свята тощо.
Законодавчі джерела:
1) декларація (віл лат.- заява, повідомлення) – політико-правовий акт, який, зазвичай, приймається парламентом держави, проголошує основні засади і принципи державного та суспільного ладу. Декларація має підкреслено урочистий характер, а її положення потребують додаткового законодавчого врегулювання. Наприклад, Декларація “Про державний суверенітет України”, прийнята Верховною Радою України 16 липня 1990 року;
2) конституційний договір – це політико-правовий акт загального характеру, який встановлюється за домовленістю і згодою двох і більше осіб, забезпечується і гарантується державним примусом. Наприклад, Договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової
Конституції України, підписаний 8 червня 1995 року. Цей договір відіграв позитивну роль у державно-правовому регулюванні, оскільки стабілізував ситуацію в державі і не допустив посилення конфронтації між парламентом і президентом;
3) міжнародний договір – це угода між державами або іншими суб’єктами міжнародного права, що встановлює для її учасників відповідні права і обов’язки. Джерелами конституційного права є лише ті міжнародні договори, які стосуються предмета правового регулювання цієї галузі права. Ратифікація (від лат., – затверджений, – роблю) – затвердження акта парламентом. Ця процедура є важливою і необхідною умовою набрання чинності міжнародним договором в Україні. Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (ч. 1 ст. 9 Конституції України). Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до неї. Президент України уповноважений підписувати міжнародні договори у сфері прав і свобод людини і громадянина, входження України в міжнародні світові організації та ін. Конституційний Суд України обов’язково дає свій висновок про відповідність такого міжнародного договору нормам Конституції України, і лише тоді Верховна Рада України може його ратифікувати. Кабінет Міністрів України також уповноважений підписувати міжнародні договори, наприклад, у сфері міжнародної торгівлі тощо. У практиці міжнародного життя для позначення міжнародного договору застосовуються такі терміни, як конвенція, угода, пакт, протокол, трактат, статут, спільна заява, декларація, комюніке, хартія, меморандум, регламент, акт, обмін нотами^.
Підзаконні джерела – це нормативно-правові або індивідуально-владні акти, які приймаються спеціально уповноваженими суб’єктами на основі, в межах і відповідно до Конституції І законів України з метою регулювання відносин, що становлять галузі конституційного права. Підзаконні правові акти поділяються на такі основні групи:
* нормативні – регулюють певну сферу суспільних відносин і є загальнообов’язковими;
* індивідуально-владні (ненормативні) – адресовані конкретним суб’єктам конституційно-правових відносин і є обов’язковими для них;
O інтерпретаційні – це акти-тлумачення норм права, що мають допоміжний характер і, як правило, обслуговують нормативні акти.
Підзаконні джерела конституційного права становлять відповідну ієрархічну систему:
1) укази і розпорядження Президента України:
O укази глави держави займають наступне місце після законів України, вони мають нормативний характер, приймаються з метою заповнення законодавчих прогалин у праві. Завдяки указам глава держави реалізує свої основні повноваження у сфері публічних відносин;
O розпорядження Президента України – це ненормативні, тобто індивідуально-правові акти, що приймаються з поточних питань;
2) постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України згідно зі ст. 117 Конституції України є обов’язковими до виконання:
* постанови уряду – це правові акти нормативного характеру, які встановлюють основи управлінської діяльності в усіх сферах суспільного життя;
O розпорядження – це внутрішньо-організаційні правові акти уряду ненормативного характеру;
3) накази, положення, інструкції міністерств, державних комітетів – підзаконні нормативно-правові акти відомчого характеру, які приймаються на виконання вищезазначених правових актів:
* наказ – це нормативно-правовий акт, який видається посадовою особою в межах її компетенції з метою оперативного управління певною сферою суспільних відносин;
* положення (статут) – закріплює правове становище, структуру, функції І компетенцію певної державної організації,
* інструкція – це нормативно-правовий акт, що видається з метою роз’яснення і визначення порядку застосування законодавчого або іншого нормативно-правового акта.
Правові акти органів виконавчої влади, які стосуються законних прав і свобод людини, мають міжвідомчий характер, відповідно до Указу
Президента України “Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади” (1992 р.) підлягають обов’язковій реєстрації в Міністерстві юстиції України;
4) рішення і висновки Конституційного Суду України з питань відповідності Конституції України інших нормативно-правових актів. У науці конституційного права триває спір щодо правової природи цих актів. Вітчизняний учений М. І. Козюбра стверджує, що висновки і рішення Конституційного Суду України – це інтерпретаційні, але не нормативні акти, оскільки не створюють нових норм права. Натомість М. М. Костицький і В. М. Шаповал опонують, наголошуючи на тому, що ті рішення і висновки Конституційного Суду України є нормативними, які стосуються тлумачення Конституції України, а також імпічменту Президента України. Разом з тим правові акти Конституційного Суду України є джерелами конституційного права України. На думку Г. О. Христової, рішення і висновки органу конституційної юрисдикції виступають допоміжними джерелами права, оскільки спираються на первинні правила поведінки, однак мають нормативний характер1. Така думка містить раціональне зерно.
Локальні джерела конституційного права – це ті правові акти, які поширюються у межах певної адміністративно-територіальної одиниці:
1) акти органів місцевого самоврядування з питань, що належать до предмета правового регулювання конституційного права. Наприклад, органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов’язковими до виконання на відповідній території (ст. 144 Конституції України);
2) акти місцевих референдумів з питань, що належать до предмета конституційного права України, наприклад, встановлення місцевих символів, земельне впорядкування, охорона громадського порядку та інше.
Наведена класифікація джерел конституційного права неповна, оскільки на доктринальному рівні немає чіткого виокремлення джерел конституційного права із загальної системи джерел права. Наприклад, правова доктрина як сукупність наукових знань про конкретне правове явище, яке дістає свій вияв у концепціях, теоріях, ідеях, вченнях, є джерелом права. Відомо, що правова доктрина як джерело права мала неабияке значення у Стародавньому Римі, де в 426 році був прийнятий закон “Про цитування юристів”, який надавав силу закону висловлюванням видатних юристів, зокрема Домініція Ульпіана, Гая, Павла, Модестіна, занотованим у їхніх працях.
Таким чином, система джерел конституційного права досить розгалужена, що практично унеможливлює здійснення їх кодифікації. Крім того, немає нормативного визначення поняття “джерело права”, не визначено місця і ролі деяких правових актів у системі джерел конституційного права, зокрема актів референдумів, рішень і висновків Конституційного Суду України. З метою вирішення зазначених та інших змістовно близьких проблем існує нагальна необхідність у прийнятті Закону України “Про нормативно-правові акти України”.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)