Конституційне право України – Шаптала Н. К. – 1.1. Поняття, предмет, метод конституційного права, його місце та роль у системі національного права України

Конституційне право України становить фундамент національного законодавства, тому що є засадничою основою утворення і функціонування всіх інших галузей права. Конституція України 1996 року проголосила демократичне, соціальне і правове спрямування розвитку Української держави. Конституція України, будучи основним джерелом конституційного права України, регламентує якісно нові засади організації та діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, що зумовлено динамічністю розвитку конституційно-правових інститутів. Оволодіння знаннями з конституційного права України вкрай потрібне для вивчення та аналізу чинної Конституції України, яка є не лише актом найвищої юридичної сили, а й найвищою законотворчою цінністю, втіленням волі і прагнень української нації.

Запропонований посібник базується на чіткій структурній основі, яка є похідною від структури Конституції України. Мета навчального посібника вбачається у створенні комплексного і логічно викладеного навчального матеріалу з конституційного права України для допомоги студентам у засвоєнні ними відповідних знань.

Навчальний посібник складається з 14 розділів, у яких змістовно викладено основні конституційно-правові інститути. Автори намагалися донести навчальний матеріал чітко, логічно, системно і доступно. Стиль написання посібника – легкий та зрозумілий, оскільки автори прагнули уникнути надмірного застосування побічної інформації. Разом з тим системне опрацювання змісту цього видання допоможе студентам не тільки здобути концептуальні знання з конституційного права України, а й орієнтуватися в тих нагальних проблемах, які існують у сфері правового регулювання конституційно-правових відносин. Водночас звернено увагу студентів на відсутність моністичного трактування ряду дефініцій у конституційному праві України, що залишає простір для творчого осмислення та аналізу студентами інститутів конституційного права. І це є вкрай важливим, оскільки майбутнє за тими фахівцями юристами, котрі не тільки володіють відповідним багажем знань, але й продукують ці знання у конструктивній прогресії.

Автори щиро вдячні знаним фахівцям юридичної справи A. M. Колодію, A. A. Козловському, В. П. Тихому за цінні пропозиції й побажання, які були враховані під час підготовки рукопису.

Розділ 1. Конституційне право України – провідна галузь національного права

1.1. Поняття, предмет, метод конституційного права, його місце та роль у системі національного права України

Конституційне право України в сучасній юридичній науці розуміється в чотирьох значеннях: як галузь права, галузь законодавства, юридична наука та навчальна дисципліна. Розглянемо конституційне право як галузь національного права.

Конституційне право України – це провідна галузь національного права, що становить систему конституційно-правових норм та принципів, які регулюють та охороняють найбільш важливі та загальні політико-правові суспільні відносини, мають найвищу юридичну силу та забезпечуються легітимними заходами суспільного та державного впливу.

Ознаки конституційного права України:

* охороняє та регулює найбільш важливі політико-правові суспільні відносини: систему органів державної влади, форми народовладдя, права і свободи людини та громадянина, основи місцевого самоврядування, територіальну організацію держави та ін.;

* охороняє та регулює найбільш загальні суспільні від посини, тобто такі, що охоплюють найширше коло суб’єктів правовідносин і виникають у соціальній, економічній, політичній, культурній, екологічній та інших сферах правовідносин;

* має системоутворюючу властивість, оскільки всі інші галузі права формуються на основі конституційного права і не можуть йому суперечити;

* є системою конституційних норм та принципів;

* забезпечується легітимними заходами державного впливу, під якими розуміють діяльність спеціально уповноважених органів державної влади: судів, прокуратури, міліції та ін.

Конституційне право України, як і будь-яка інша галузь права, має свій предмет і метод правового регулювання. Вивчення предмета правового регулювання дає відповідь на питання: навколо чого систематизовані (згруповані) конституційно-правові норми та принципи, чим відрізняється конституційне право від інших галузей права, у чому полягає сутнісне призначення цієї галузі права в системі правового регулювання.

У науці конституційного права сформульовано декілька підходів щодо визначення предмета правового регулювання конституційного права:

* перший підхід базується на тому, що публічна державна влада є головним елементом правового регулювання конституційного права. Центром правового регулювання є влада, що здійснюється системою державних інститутів, перелік яких закріплений як у конституції держави, так і в інших нормативно-правових актах;

* другий підхід – паритетне співвідношення публічної влади та індивідуальної свободи людини. У сучасному демократичному суспільстві влада та свобода повинні стати головним предметом правового регулювання конституційного права. Досить вдало розкрив зміст свободи відомий голландський філософ Б. Спіноза, який стверджував, що свобода є усвідомлена необхідність. Гармонійне співвідношення публічної влади і свободи людини мають стати вищою раціональністю правового регулювання конституційного права;

* третій підхід – конституційно-правові норми та принципи регулюють відносини між державою, суспільством і людиною. Конституційне право має забезпечити оптимальне співвідношення та функціонування зазначених суб’єктів конституційно-правового процесу: демократичні засади утворення і функціонування інститутів державної влади, розвиток громадянського суспільства, забезпечення реалізації та гарантія загальновизнаних прав і свобод людини та громадянина;

* четвертий підхід – має дещо узагальнюючий характер, оскільки визначає предмет правового регулювання як суспільні відносини в політичній, економічній, соціальній, культурній (духовній), екологічній та інших сферах. На думку Ю. М. Тодики, специфіка предмета конституційного права полягає в тому, що його норми регламентують суспільні відносини, в усіх вищезазначених сферах життєдіяльності суспільства. Предмет правового регулювання конституційного права, на думку В. Ф. Мелащенка – одного з перших дослідників цієї проблематики в незалежній Україні, становлять суспільні відносини, які виникають і діють у процесі здійснення основ повновладдя народу України1. Отже, предмет правового регулювання конституційного права можна визначити з огляду на те, що повинні регулювати, охороняти та гарантувати конституційно-правові норми і принципи.

Предмет конституційного права, як зауважує російський учений О. О. Кутафін у монографічному дослідженні “Предмет конституційного права”, не можна визначити раз і назавжди. І це пояснюється різновекторністю, багатогранністю і динамічністю структурних елементів предмета правового регулювання конституційного права. Предмет конституційного права визначений у галузевій нормативно-правовій базі, тому є похідним від змісту конституції та інших основних документів, які діють у державі. Зміна конституційного законодавства має наслідком зміну предмета правового регулювання конституційного права. Оскільки прийняття законів с прерогативою держави, то це означає, що в предметі конституційного права виражається насамперед воля держави.

Отже, предмет конституційного права – це особливе коло суспільних відносин, які регулюються, охороняються та гарантуються конституційно-правовими нормами і принципами. Відносини, що становлять предмет конституційного права, складаються в усіх сферах життєдіяльності суспільства (політичній, економічній, соціальній, духовній), пов’язані з основами суспільного ладу та державного устрою, правовим статусом особи, організацією та діяльністю органів державної влади та місцевого самоврядування, а також іншими суспільними відносинами, що виникають при здійсненні публічної влади і народовладдя.

Структура предмета конституційного права – це взаємозв’язок складових, які становлять предмет конституційно-правового регулювання.

Правник В. Ф. Мелащенко визначив чотири основні групи суспільних відносин, які становлять предмет конституційного права:

1) основоположні засади народовладдя, народний суверенітет;

2) устрій держави як організації влади народу і для народу;

3) основоположні засади функціонування держави;

4) характер зв’язків між державою і конкретною особою. Вітчизняний учений О. Ф. Фрицький стверджує, що складовими предмета конституційного права є:

1) людина;

2) громадянське суспільство;

3) влада як основна ознака держави;

4) економічні, соціальні, політичні, духовні сфери суспільства в демократичній державі;

5) територіальна організація держави.

Отже, у науці конституційного права існують різні підходи до визначення переліку складових його предмета. Найпростіший спосіб – ототожнення структури предмета конституційного права зі змістом (розділами) чинної конституції держави. Інший спосіб – врахування специфіки конституційно-правового регулювання певної держави. Оптимальний спосіб визначення структури предмета конституційно-правового регулювання – логічне поєднання названих підходів.

Структура предмета конституційного права:

1) державно-політичні відносини, в яких відображені основні владні інститути: державний суверенітет, конституційний лад, якісні характеристики держави – форма державного правління, політико-державний режим, форма державного устрою, загальні засади організації і функціонування політичної системи, способи та механізми організації і функціонування публічної влади, конституційно-правовий статус органів державної влади, національно-державні символи;

2) соціально-економічні відносини: економічна та ідеологічна багатоманітність, множинність форм власності, гарантії соціального забезпечення членів суспільства, право на підприємницьку діяльність;

3) відносини, що виникають у процесі взаємозв’язку особи і держави: основи правового статусу людини і громадянина, тобто її правове становище в суспільстві та державі, належність до громадянства, державно-правові гарантії прав і свобод людини і громадянина;

4) відносини, що складаються в процесі реалізації основ народовладдя: здійснення влади народом безпосередньо на виборах, референдумах, мітингах, демонстраціях або через систему представницьких органів (Президента України, Верховну Раду України, органи місцевого самоврядування). Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, до служби в органах місцевого самоврядування;

5) відносини, що визначають основні засади функціонування державно-владного механізму: законність, демократичність, гуманізм, поділ влади, соціальна спрямованість;

6) відносини, що виникають у сфері територіального устрою держави та взаємодії держави в цілому і її складових, у процесі реалізації права нації на самовизначення.

Конституційне право, як і будь-яка інша галузь права, має свій метод правового регулювання. Метод, поряд із предметом правового регулювання, є одним із беззаперечних критеріїв виокремлення галузі права.

Метод конституційно-правового регулювання – це сукупність способів, прийомів та засобів правового впливу на суспільні відносини, що становлять предмет конституційного права. Метод забезпечує єдність правового регулювання в рамках певної галузі права.

В юриспруденції існують різні підходи щодо визначення переліку методів правового регулювання, які використовуються в конституційному праві. На думку Ю. І. Крегула, визначальним методом конституційного права є метод безпосереднього конституційного закріплення: конституція закріплює відносини, що виникають і діють у процесі здійснення повновладдя народу України. Поряд із цим методом конституційному праву властиві й такі: установчі методи, методи декларацій, встановлення принципів, цілей і завдань організації та діяльності суб’єктів конституційного права, методи загального регламентування, позитивне зобов’язання, дозвіл, заборона. На переконання A. M. Колодія та А. Ю. Олійника, визначальними засобами правового регулювання є методи заборони, уповноваження, зобов’язання і рекомендації. Водночас традиційно методи конституційно-правового регулювання поділяються на імперативні та диспозитивні. Методи, які використовуються в демократичній державі для регулювання суспільних відносин, є виключно правовими і визначаються характером припису конституційно-правових норм.

Імперативний метод правового регулювання – пріоритетний для конституційного права, оскільки останнє є публічною галуззю права, норми якого регулюють відносини владарювання в державі, правовий статус людини і громадянина, народовладдя, територіальний устрій та ін. Імперативний метод правового регулювання не дає права вибору учасникам конституційно-правових відносин, спрямовуючи їхню діяльність у певному руслі, і опосередковує регулювання суспільних відносин на засадах субординації та координації, тобто зверху – донизу. Оскільки імперативний метод не передбачає альтернативної поведінки чи діяльності суб’єктів конституційно-правових відносин, то у разі недотримання приписів норм конституційного права, прийнятих у межах компетенції відповідними органами влади чи посадовими особами, настає відповідальність згідно з чинним законодавством. Такі методи правового регулювання, як заборона, уповноваження, зобов’язання, декларація, за своїм змістом є імперативними.

Метод заборони не допускає вчинення тих чи інших дій суб’єктами конституційно-правових відносин. Наприклад, відповідно до Конституції України, забороняється створення і функціонування на території України будь-яких збройних формувань, не передбачених законом (ч. 6 ст. 17), забороняється використання примусової праці (ч. З ст. 43), забороняється (не допускається) проведення референдуму щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії (ст. 74).

Метод уповноваження дістає практичну об’єктивізацію у повноваженнях суб’єктів конституційно-правових відносин. Наприклад, Президент України є главою держави і уповноважений виступати від її імені (ч. 1 ст. 102), Верховна Рада України уповноважена затвердити протягом двох днів з моменту звернення Президента України укази про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію, про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації (п. 31 ч. 1 ст. 85), Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції уповноважений видавати постанови і розпорядження (ч. 1 ст. 117).

Метод зобов’язання встановлює вид і міру необхідної, належної поведінки суб’єктів конституційно-правових відносин. Наприклад, Президент України зобов’язаний прийняти рішення і дати обгрунтовану відповідь у разі висловлення обласною чи районною радою недовіри голові відповідної місцевої державної адміністрації (ч. 9 ст. 118), Кабінет Міністрів України зобов’язаний скласти повноваження перед новообраним Президентом України (ч. 1 ст. 115), у разі оголошення Указу Президента України про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або окремих її місцевостях Верховна Рада України зобов’язана зібратися на засідання у дводенний строк без скликання (ч. З ст. 83).

Метод декларації об’єктивується у проголошенні принципів, які стають правовими орієнтирами розвитку публічно-правових інститутів у державі. Метод декларації поширений у разі прийняття міжнародно-правових актів (угод, декларацій, меморандумів, хартій, статутів).

Диспозитивний метод правового регулювання визначає законодавчо допустимі варіанти поведінки учасників правовідносин, тобто дає їм право вибору. Диспозитивний метод привнесений у конституційне право із приватних галузей права. Такий метод набуває цінності у разі реалізації суб’єктами своїх прав та свобод.

Метод дозволу надає суб’єктам конституційно-правових відносин правовий простір у виборі власної поведінки в межах норм права, підтверджує особисте бажання (небажання) суб’єкта бути учасником конституційно-правових відносин: брати участь у виборах, референдумах, право обирати і бути обраним в органи державної влади чи місцевого самоврядування. Наприклад, громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ч. 1 ст. 38), кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання (ч. 5 ст. 29).

Усі вищевказані методи, незважаючи на відносну самостійність, тісно пов’язані між собою і можуть використовуватися в поєднанні один з одним. Множинність методів правового регулювання свідчить про складний характер цієї правової категорії.

У сучасній науці конституційного права існує термінологічна дискусія щодо найменування галузі права: “конституційне право” чи “державне право”. Учені-конституціоналісти вже понад два століття аргументовано обгрунтовують необхідність використання того чи іншого терміна. Подібні термінологічні дискусії активно продукуються не лише у межах конституційного права, зокрема дискутується питання щодо найменування інших галузей права: “кримінальне право” чи “карне право”, “адміністративне право” чи “сервісне право”, “муніципальне право” чи “комунальне право” та ін.

Починаючи з XVIII ст., коли вперше були прийняті класичні конституції, зокрема Конституція США (1787 p.), Конституція Франції (1791 p.), Конституція Польщі (1791 p.), поряд з терміном “державне право” вчені-правознавці почали активно використовувати термін “конституційне право”. Витоки дискусії вбачаються у суперечливості поглядів правознавців на предмет і метод правового регулювання, зміст цієї галузі права і, нарешті, на визначення пріоритетності джерела права, зокрема конституції. Ще в середині 90-х років XX століття В. Ф. Мелащенко писав, що ця проблема тісно пов’язана з іншою проблемою, а саме: Конституція – це Основний Закон суспільства чи держави? Дійсно, базовими елементами конституційного права, з одного боку, є держава та її складові інститути публічної влади (державне право), з іншого – людина та її невід’ємні права і свободи (конституційне право). Залежно від обраного підходу вчені займають певну позицію в цій дискусії.

Історичний розвиток конституційного права країн світу тісно пов’язаний із системою нормативно-правових актів, які приймалися відповідними уповноваженими органами державної влади. У тих країнах, де конституційно-правові акти не лише відіграли значну роль у становленні та розвитку державно-правових інститутів публічної влади, а й регламентували та юридично гарантували права і свободи людини, визнали її найвищою соціальною цінністю, утвердилася традиція найменування галузі права як “конституційне право”. Це країни англосаксонської та романської правової системи. Конституційне право властиве юридичній науці США, Великобританії, Франції, Польщі тощо.

Використання терміна “державне право” характерне для правової системи Німеччини, Швейцарії, Скандинавських країн. Застосування терміна “державне право” визначається не теоретичною позицією чи вподобаннями вчених-правників, а офіційною позицією вказаних держав.

У незалежній Україні офіційно визнана назва “конституційне право”. З огляду на те, що Україна значний період часу не мала власної державності (II пол. XVII ст. – поч. 90-х р. XX ст.) і входила до складу спочатку Російської, імперії, а згодом СРСР, назва галузі права привносилася в Україну ззовні. Відомо, що з часів царювання Петра І між Російською імперією і Німеччиною, яка в 1871 році теж була проголошена імперією, склалися тісні стосунки на науковій ниві: німецьких професорів запрошували в університети Росії викладати основи юриспруденції. Крім того, в XIX столітті у Німеччині сформувалася сильна історична школа, представниками якої були такі відомі вчені-правознавці, як Г. Гюго, К. Савіньї, Р. Іерінг, А. Трібо та інші. Багато відомих учених Російської імперії (Л. И. Петражицький, Ф. Ф. Кокошкін, СО. Муромцев та інші) в XIX – на початку XX століть проходили стажування в університетах Німеччини. Звичайно, що низка теоретико-практичних напрацювань кайзерівської Німеччини активно привносилася молодими вченими в правову систему Російської держави. У цьому сенсі не став винятком і термін “державне право”, який був запозичений російською юриспруденцією з німецького права – Staatsrecht. Проте у дореволюційній Росії поряд з терміном “державне право” використовувався термін “конституційне право”. Студенти Московського і Санкт-Петербурзького університетів на початку XX століття вивчали навчальну дисципліну “Конституційне право”.

У період радянської доби спостерігався неоднозначний підхід до термінологічної назви досліджуваної галузі права. Ряд правознавців аргументовано доводили необхідність застосування терміна “конституційне право”, оскільки державне право, на відміну від конституційного, не охоплює правовим регулюванням усього спектра суспільних відносин політичного характеру. Інші вчені підтримували доктрину визначальної ролі держави, а не суспільства, у процесі правового регулювання, тому стояли на позиції утвердження в юриспруденції терміна “державне право” . Проте далеко не всі вчені були такими категоричними, вони спробували знайти термінологічний компроміс. Так, правознавець І. П. Трайнін ще в 1939 році ввів у науковий обіг термін “радянське державне (конституційне) право” 3. Загалом у радянський період терміни “державне право”, “конституційне право”, “державне (конституційне) право” активно продукувалися не тільки в юриспруденції, але й мали практичну об’єктивізацію. З такою назвою виходили друком підручники, навчальні посібники, монографії, студенти вивчали навчальні дисципліни тощо.

Реалії сучасної науки юриспруденції детермінують необхідність припинення теоретичної дискусії щодо найменування цієї галузі права. Так, правознавець Л. М. Ентін стверджує, що еволюція державного права і як галузі, і як науки призвела до того, що різниця, яка існувала в минулому між поняттями “конституційне право” і “державне право”, втратила свою значимість та актуальність4. У сучасній науці права на пострадянському просторі спостерігається поступовий відхід від терміна “державне право”, оскільки він все ж таки асоціюється з тоталітарною державою, натомість продукується термін “конституційне право”.

Сьогодні майже в усіх країнах світу прийнято конституції, в яких передбачено і гарантовано невід’ємні права і свободи людини та громадянина, визначено основні засади організації та діяльності публічних органів влади, тому використання терміна “конституційне право” чи “державне право” не має істотного значення. Зазвичай, на теренах певної держави утверджується та назва галузі права, яка є історично виправданою з огляду на традиції розвитку відповідної національної правової системи.

Використання терміна “конституційне право” є виправданим, оскільки:

* людина, а не державні інституції визнана вищою соціальною цінністю;

* у державі сформований конституційний лад, який гарантується і охороняється конституційним законодавством;

* існує поділ державної влади на окремі гілки;

* визнається і гарантується місцеве самоврядування;

* права і свободи людини та громадянина закріплені в Конституції України;

* важливим методом конституційно-правового регулювання є не лише імперативний, а й диспозитивний метод, використання якого сприяє практичній реалізації непорушних прав і свобод людини та громадянина;

* державотворення грунтується на засадах демократії, законності, гуманізму тощо.

(2 votes, average: 2,50 out of 5)