Конституційне (державне) право зарубіжних країн – Бесчастний В. М – 6.3. Порядок заміщення поста глави держави в монархіях і республіках
Законодавча практика зарубіжних країн знає кілька сис-тем престолонаслідування. Вони закріплюються або в спеціальних законах, або в конституціях, або і там, і там, а також у судових рішеннях і правових звичаях.
Пріомогенітура (право первородства), коли спадкоємцем уважається первонароджений син, а у разі його смерті перш ніж престол стане вакантним – старший онук, а не наступний по старшинству син. Така система застосовувалася в стародавності в країнах Близького Сходу й набула відображення в біблійному праві.
Перший, найдавніший спосіб престолонаслідування називається салічним способом, або салічною системою спадкування. За нею трон і корону успадковують тільки представники чоловічої статі, тобто спадкоємці по чоловічій лінії. У сучасному світі салічний спосіб існує в основному тільки в країнах Сходу: Таїланді, Омані, Саудівській Аравії і Японії. Донедавна такий спосіб існував і в Європі: наприклад, у Норвегії й Швеції. Однак шведи й норвежці в 90-х роках XX ст. відмовилися від цього способу й змінили законодавство в цій сфері.
Другий спосіб називається кастильським (кастильською системою). Кастильський спосіб престолонаслідування має два варіанти: традиційний і сучасний. За традиційним способом спадкоємцем престолу є старший з дітей, але перевагою користується нащадок чоловічої статі. Тобто існує формула: “Молодший брат має перевагу перед старшою сестрою”. Такий спосіб застосовується у Великобританії, Іспанії та інших країнах.
За сучасним варіантом кастильської системи спадкоємцем корони вважається будь-який старший нащадок незалежно від статі. У цьому випадку працює принцип первородства. Згадані вище Норвегія і Швеція зараз запровадили цей спосіб.
Шведська система, що існує з 1980 p., надає однакові права на престол спадкоємцям чоловічої й жіночої статі.
Третій спосіб має кілька варіантів назви: австрійський, австро-угорський, “габсбурзький”. “Габсбурзьким” він називається на честь династії Габсбургів, які були імператорами в
Австро-Угорщині. Цей спосіб досить цікавий. Як і в рамках кастильської системи, допускаються спадкоємці і по чоловічій, і по жіночій лініях, але чоловіки мають перевагу у всіх ступенях спорідненості. Жінки можуть успадковувати престол лише у разі повної відсутності спадкоємців по чоловічій лінії. Цей варіант із достатнім ступенем умовності можна було б позначити так: двоюрідний племінник, троюрідний племінник і т. ін. мають перевагу перед дочкою короля. Ця система діяла й у Росії з 1797 по 1917 р. її запровадив імператор Павло І, і припинилася вона разом із загибеллю династії Романових. Зараз ця система не застосовується.
Четвертий спосіб престолонаслідування, можна було б назвати “петровським”, тому що в Росії вперше його застосував Петро І. Суть його в тому, що монарх сам призначає свого спадкоємця. Як відомо, після загибелі (убивства) його сина й спадкоємця царевича Олексія в 1721 р. Петро закріпив правило, відповідно до якого царюючий імператор сам визначає, хто буде імператором після нього. Однак Петро не встиг призначити спадкоємця, і, мабуть, єдиний раз цей спосіб був реалізований імператрицею Анною Іоаннівною, що призначила спадкоємця.
Відомі й інші способи та варіанти престолонаслідування. Мусульманська система, по суті, є виборами монарха. Колегією виборців (вона називається аш-шура, дослівно – рада) у цьому випадку є сукупність членів монархової родини та вищих духовних осіб. Як кандидат на трон розглядається будь-який родич монарха, що користується авторитетом, особливо в релігійних питаннях.
Племінна система передбачає призначення нового монарха радою племені (Свазіленд), вирішальний голос при цьому має королева-мати.
Спадкоємний принцип є генеральним для всіх монархій, хоча в історії відомі випадки, коли монархи обиралися. У 1606 р. Василь Шуйський був обраний російським царем. У 1810 р. риксдаг (парламент) Швеції обрав Йоганна Баптисте Юлія кронпринцем із правом престолонаслідування. За Велико-тирновською конституцією Болгарії 1809 р. князь обирав парламент країни. Виборча монархія сучасності є певним поєднанням монархічного і республіканського елементів. Так, у Малайзії монарха обирають султани 9 штатів (з 13 суб’єктів федерації цієї країни 9 є монархіями). Монарха – главу Об’єднаних Арабських Еміратів зі свого числа обирають глави федеративної держави.
Якщо монарх неповнолітній або недієздатний, то зазвичай у монархіях запроваджується регентство. Тобто при монарху через малолітство або за станом здоров’я не здатному виконувати свої функції є офіційна особа, що називається регентом, і ця особа від імені монарха править державою доти, доки монарх не досягне повноліття або того віку, в якому він зможе самостійно приймати рішення або поки душевно або фізично нездоровий монарх не помре. Іноді функції державного управління здійснюються особливою колегією – регентською радою. Відмінність регента від повноправного монарха полягає лише в тому, що він не має права розпоряджатися троном.
Крім двох названих найбільш характерних рис, які виокремлюють монарха з усіх посадових осіб, з усіх суб’єктів права, монарх має низку інших виключних прав, привілеїв і повноважень. Серед них найбільш характерні атрибути монархічної влади (регалії) – корона, мантія, трон, скіпетр і держава, меч, державний ключ тощо, а також титул, у якому звичайно перелічуються володіння монарха, підкреслюється божественне походження його влади та ін. Грошове утримання монарха складається з доходів від його особистого майна й асигнувань із державного бюджету, одержуваних ним за цивільним аркушем, прийнятим парламентом. Монарх має право на резиденцію, при ньому перебуває значна кількість чиновників (королівський двір), що утворюють його штат. Тривалий час монарх уважався сувереном, своєрідним власником держави. Ця думка давно пішла в минуле. Замок або палац монарха, предмети мистецтва й історичні реліквії, що зберігаються у ньому, ворона та інші коштовності розглядаються як національне надбання.
Слід зазначити, що монарх є юридично невідповідальною особою, оскільки відповідно до правової теорії монархічних Держав свою владу він одержує від Бога. За злочини відповідає лише узурпатор трону або особа, що прийшла до влади з порушенням династичних правил. Наприклад, полковник Ж.-Б. Вокасса, що прийшов до влади в Центральноафриканській Республіці в 1966 p., через 10 років оголосив свою країну монархією, а себе імператором. 20 вересня 1979 р. у цій державі за підтримки французьких збройних сил відбувся переворот, Бокасса був скинутий і підданий суду за обвинуваченням у канібалізмі. Разом із тим монарха можна примусити зректися престолу, нарешті, скинути або усунути фізично.
Повалення монарха визнається правомірним, якщо він відмовлявся вчиняти передбачені конституцією акти державного управління або вів проти власного народу війну.
Зречення передбачає, що монарх відмовляється від престолу на користь одного з членів правлячої родини і зрікається лише від свого імені.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)