Конфліктологія – Прибутько П. С. – Конфліктологія як самостійна наука
Як самостійна дисципліна конфліктологія утворилася лише в середині XX ст., виділившись із двох фундаментальних наук: соціології та психологи.
У соціології загальна концепція соціального конфлікту стала складатися наприкінці XIX – початку XX в. у роботах німецьких учених Макса Вебера (1864-1920) і Георга Зіммеля (1858-1918). Вони довели, що конфлікти є обов’язковою частиною соціального життя. Для соціологічного підходу характерним стало дослідження конфлікту на основі таких специфічних методів, як анкетування, статистичний аналіз масових даних, інтерв’ювання тощо. На думку М. Вебера, суспільство є сукупністю різностатусних груп, що і породжує соціальні конфлікти. Всякі надії на можливість їх усунення з життя суспільства ілюзорні.
Проте інтереси людей не тільки розходяться, а й якоюсь мірою і співпадають, що створює основу для балансу сил, досягнення соціального консенсусу. І хоча конфлікти не можуть бути зовсім усунені з соціального життя, це не означає, що воно характеризується постійною нестабільністю.
Г. Зіммель у своїй книзі “Конфлікт сучасної культури” (1918) й інших роботах виходив з того, що безліч егоїстичних груп, існуючих у суспільстві, не ізольовані одна від одної, а навпаки, тісно пов’язані між собою. Саме ці зв’язки пом’якшують конфлікти і слугують підгрунтям для стійкості демократичних суспільств.
Ці положення послужили основою для створення в середині XX СТ. теорії конфлікту як самостійної сфери соціології. Це завдання було вирішено головним чином зусиллями двох видатних учених – німецького соціолога Ральфа Дарендорфа (нар. 1929) і американського соціолога Льюїса Козера (нар. 1913).
Р. Дарендорф у своїх відомих роботах “Класи і класові конфлікти в індустріальному суспільстві” (1957), “Сучасний соціальний конфлікт” (1988) тощо розглядає конфлікт як головну категорію соціології, називає її теорією конфлікту. Для нього наявність конфліктів – природний стан суспільства, а відсутність конфліктів є чимось дивовижним і ненормальним. Конфлікти не обов’язково є загрозою для даної суспільної системи, а навпаки, можуть служити одним із джерел її зміни і збереження на основі породжених конфліктами позитивних змін.
Основні положенні розробленої Р. Дарендорфом теорії соціального конфлікту можна звести до такого:
А) основою конфліктів у будь-якому суспільстві є владні відносини;
Б) конфлікти (внутрішньоособові та внутрішньогрупові, міжособові та міжгрупові, внутрішньодержавні та міждержавні тощо неминучі, універсальні. Тому слід говорити не про вирішення конфліктів, а про їх урегулювання, оскільки конфлікти повністю ніколи не зникають;
В) створення різних організаційних структур (профспілок, партій, лобістських об’єднань) сприяє загостренню конфліктів, особливо в умовах надмірної концентрації влади та неможливості певних груп її отримати.
Основою сучасної конфліктології стала робота Л. Козера “Функції соціального конфлікту” (1956). Розвиваючи ідеї М. Вебера і
Г. Зіммеля про загальність і універсальність конфлікту, американський соціолог у своїй роботі дав глибоке обгрунтування позитивної ролі конфліктів у житті суспільства. їм було сформульовано низку положень, що стали теоретичним фундаментом сучасної науки про конфлікт:
По-перше, постійним джерелом соціальних конфліктів у будь-якому суспільстві є дефіцит природних ресурсів, влади, цінностей, престижу, що існує завжди;
По-друге, хоча конфлікти існують у будь-якому суспільстві, їх роль у недемократичному, “закритому” і “відкритому” суспільстві різна. У тоталітарному суспільстві, “закритому”, де суспільство розколото на два ворожих, протилежних табори, конфлікти мають насильницький, руйнівний характер, а в демократичному суспільстві вони вирішуються конструктивним шляхом;
По-третє, головне завдання конфліктології полягає в розробці рекомендацій щодо обмеження руйнівних результатів конфліктів і використання конструктивних, позитивних функцій конфліктів.
Ці положення більш змістовно були розроблені американськими соціологами Толкоттом Парсонсом (1902-1979) і Елтоном Мейо (1880-1949).
Т. Парсонс у своїй роботі “Структура соціальної дії” (1937) трактував конфлікт як соціальну аномалію, свого роду соціальну хворобу, яку треба лікувати. Нормою, на його думку, є якраз безконфліктність, гармонія соціальної системи, зняття соціальної напруженості.
Є. Мейо також стверджував, що головна проблема сучасності – установлення миру та подолання конфліктності. До цього і належить всіляко прагнути, використовуючи не лише економічні, а й психологічні методи, зокрема, формування сприятливого психологічного клімату в колективах працівників, відчуття задоволення від праці, демократичного стилю керівництва тощо.
Істотний внесок у формування конфліктології як самостійної наукової дисципліни вніс ще один американський соціолог Кенет Боул-дінг. У книзі “Конфлікт і захист. Загальна теорія” (1963) він виклав загальну теорію конфліктної взаємодії, стверджуючи, що конфліктна поведінка людей, їхнє постійне протистояння є природною для них формою поведінки. Проте він висловлював надію на те, що, спираючись на людський розум і моральні норми, можна пом’якшити форми конфліктної взаємодії. Для цього слід передусім озброїтися загальними знаннями про конфлікти, що відбуваються як у суспільстві, так і в природі. Він описав дві їх основні моделі: статичну і динамічну.
Статична модель розглядає конфлікт як конкурентну ситуацію, в якій сторони прагнуть досягнути цілей, не сумісних із цілями іншої сторони.
Динамічна модель розглядає конфлікт як прояв загальних поведінкових реакцій людини в умовах протидії.
В останній чверті XX століття конфліктологія стала широко використовувати теорію ігор, моделювання конфліктних ситуацій з метою привнесення раціонального моменту, точного розрахунку в поведінку конфліктуючих сторін і розробки певного плану конфліктних дій з метою залагодження конфліктів, трансформації ситуації конфлікту в ситуацію гармонії.
Почали проводитися наукові семінари, конференції з цієї проблематики, виникли спеціальні наукові центри щодо дослідження конфліктних ситуацій. З’явилися перші періодичні видання з цієї тематики. Подібні центри та видання виникли спочатку в СПІД, а потім і в інших західних країнах. З’явилися фахівці, здатні надавати послуги як посередники з урегулювання різного роду конфліктів, а потім виникли й особливі фірми, що спеціалізуються на досудовому регулюванні цивільних справ. Подібна практика набула досить широкого масштабу.
Психологічний аналіз конфлікту.
Разом із соціологією конфлікту з’явилася і психологія конфлікту. Якщо соціологія орієнтована на аналіз міжгрупових конфліктів, то психологія зосереджується переважно на дослідженні внутрішньоособових і міжособових суперечностей, хоча одночасно вона вивчає і психологічні аспекти міжгрупових зіткнень, наприклад, міжнаціональних конфліктів.
Досліджуючи причини різноманітних психічних розладів, австрійський психолог Зигмунд Фрейд (1856-1939) дійшов висновку, що їх головним джерелом є конфлікт між свідомим і несвідомим, між інстинктами та вимогами моральних і правових норм. Саме ця дисгармонія людської душі служить головним джерелом усіх соціальних конфліктів: внутрішньоособових, міжособових, міжгрупових.
Один із послідовників 3. Фрейда Карл Юнг (1875-1961) на основі нової класифікації характерів розділив людей на два основних психотипи: інтровертів – людей, заглиблених у себе, що характеризуються замкнутістю та прагнуть дистанціюватися від інших і зовнішнього світу загалом, та екстравертів, що, навпаки, повернуті назовні, в своєму мисленні та поведінці відкриті для зовнішніх впливів. Цю типологію належить враховувати в конфліктних ситуаціях.
Американський психолог Ерік Бьорн (1902-1970) розробив концепцію трансактного аналізу конфліктності людей. Згідно з нею всі люди були поділені на три групи. Ті, що відносяться до першої групи, схильні до емоційної, спонтанної поведінки; представники другої групи люблять повчати, відрізняються стереотипним мисленням; третьої – прагматичні та розсудливі. Конфліктні ситуації виникають тоді, коли починають взаємодіяти люди однотипної групи.
У 90-і роки американський психолог К. Томас запропонував методику визначення схильності людей до одного із способів поведінки в конфліктній ситуації. Ці способи були такими: а) уникнення конфлікту або відхід від нього; б) вирішення конфлікту силою; 3) пристосування до протидіючої сторони; 4) компроміс або взаємні поступки конфліктуючих сторін; 5) співпраця або досягнення взаємовигідного рішення конфліктуючими сторонами.
Отже, головні передумови становлення конфліктології як самостійної наукової дисципліни були підготовлені історичним розвитком філософії, соціології та психології.
(2 votes, average: 2,50 out of 5)