Конфліктологія – Прибутько П. С. – 12. Міжгрупові конфлікти, їх особливості та механізми виникнення
Нині Землю населяє понад 6 мільярдів людей. Вони об’єднані в більше ніж дві сотні національно-державних утворень, у понад 20 мільйонів економічних організацій і сотні мільйонів інших великих і малих соціальних груп (сім’я, релігійна община, сільські громади тощо). Звісно, що відносини між ними не можуть бути безконфліктними. Розгортаються міжгрупові конфлікти приблизно за тим самим сценарієм, що й міжособові. Проте сам факт залучення до конфліктів великих груп людей істотно змінює як механізми їх виникнення, так і режими протікання, не кажучи вже про масштаби наслідків. Тому має сенс виділити специфічні особливості між-групових конфліктів і проаналізувати соціальні механізми їх виникнення.
У суспільстві існує численна кількість різновидів соціальних груп. Зазвичай виділяють такі:
– групи, що виникають на основі розподілу праці (соціально-професійна диференціація людей);
– групи, що базуються на відмінності рівня їхніх доходів (нижчі, середні та вищі класи);
– групи, що об’єднуються на базі спільності території, культурних особливостей і мови (етноси, нації);
– соціально-демографічні групи, що диференціюються за статтю, віком чи сімейним станом;
– групи, що відрізняються за місцем проживання (місто, сіло) тощо;
– соціальні групи, що виникають завдяки свідомим, цілеспрямованим зусиллям людей: політичні партії, професійні союзи, молодіжні об’єднання, релігійні конфесії тощо.
Кожна людина належить одночасно до різних соціальних груп, що згодом також змінюються (змінюється вік людини, її переконання, розмір власності, нині навіть стать людина може змінити). А оскільки інтереси різних груп зазвичай не збігаються і відносини між ними конфліктні, то будь-який індивід упродовж життя постійно виявляється втягнутим у різні великі чи малі, серйозні чи несерйозні міжгрупові конфлікти. Сучасна конфліктологія накопичила деякі знання з цього питання і виділяє специфічні особливості міжгрупових конфліктів. До них можна віднести:
– об’єктивний характер їх виникнення і розгортання;
– здатність залучати до конфлікту людей, незалежно від їхнього бажання і навіть усвідомлення суті та цілей конфлікту;
– інституціалізація конфлікту, тобто його приналежність до певних соціальних інститутів;
– наявність відкритого насильства;
– спрямованість конфліктів на зміни суспільних інститутів, а не на зміну поведінки їх учасників;
– свідомо великі витрати щодо підтримки та вирішення конфліктів;
– досить велика інерція щодо збереження конфліктної ситуації, навіть якщо підстави її виникнення згасають.
Конфлікти (політичні, національні, релігійні тощо) є способом розвитку людства. Але постає цікаве питання: коли конфліктів було більше – у варварську та жорстоку давнину чи в сучасному цивілізованому світі? За логікою речей відповідь може бути тільки одна – в сьогоднішньому світі конфліктів має бути більше. По-перше, тому що практично будь-яке нинішнє суспільство більш диференційоване, ніж минуле. Соціальна структура ускладнюється, а значить, вірогідність конфліктів між ними суто математично має зростати. По-друге, і, напевно, це – головне, неухильно зростає населення Землі, тому конкуренція за дефіцитні ресурси неминуче збільшується, що примножує кількість конфліктів.
З іншого боку, якщо людство в цілому прогресує, то разом зі зростанням кількості конфліктів мають удосконалюватися способи їх регуляції. Але дивна річ, якщо узяти найбільш гострі міжгрупові конфлікти (військові), то за кількістю жертв XX сторіччя не має собі рівних в історії. Люди з небаченим досі ентузіазмом винищують один одного і ніяк не можуть зупинитися. Пошуком закономірностей розвитку міжгрупових конфліктів у XX ст. активно займалася соціальна психологія. їй вдалося відкрити деякі особливості природи міжгрупових конфліктів. До них можна віднести:
1. Соціальна фасилітація (від англ. facility – легкість, сприятливі умови) – це ефект посилення реакцій у присутності інших. Тобто просто присутність кого-небудь іншого може підвищувати енергійність наших дій (у тому числі й конфліктних). Так, навчання в групі зазвичай проходить успішніше, ніж наодинці. Але феномен цей неоднозначний. Це означає, що присутність інших позитивно позначається на вирішенні індивідами простих завдань, а вирішенню складних завдань, навпаки, заважає присутність інших людей.
2. Соціальні лінощі – зменшення людьми своїх зусиль при об’єднанні а іншими для досягнення загальних цілей, коли вони не відповідають за кінцевий результат. Експериментально перевірено, що при перетягуванні каната учасник групи докладає істотно менше зусиль, ніж якби він тягнув його сам. Щоправда, і тут є зворотне правило: колективність зусиль не призводить до їх послаблення, якщо загальна мета незвичайно значуща.
3. Деіндивідуалізація – втрата індивідом у групових ситуаціях відчуття індивідуальності та стримуючих норм самоконтролю. Чим більша група, тим вірогіднішім є прояв актів насильства, вандалізму й інших антисоціальних дій.
4. Групова поляризація виникає під впливом групи через сприйняття первинної думки індивіда, схильного прийняти ризиковане або, навпаки, обачливе рішення. Групове обговорення не усереднює думок індивідів, а навпаки – зміщає їх до одного з можливих полюсів.
5. Групове мислення-тенденція до одноманітності думок у групі, що часто заважає їй реалістично оцінювати протилежну точку зору.
6. Груповий фаворитизм – надання переваги своїй групі та її членам тільки за фактом приналежності до неї. Подібна упередженість виявлена у людей усіх вікових і національних груп.
7. Конформізм як результат групового тиску проявляється в тенденції змінювати поведінку або переконання в результаті дій групи. Якщо нам, наприклад, запропонують порівняти колір двох клаптиків тканини, один з яких відрізняється від іншого, то поодинці ми впевнено дамо вірну відповідь. Проте якщо кілька людей перед нами стверджуватимуть прямо протилежне, ми неабияк замислимося, і вірогідність того, що ваша відповідь буде правильною, знизиться відсотків на 40.
Всі ці характеристики групової поведінки людей підтверджені експериментально, але тільки для відносно невеликих груп. Беззастережне ж розповсюдження їх на великі групи (нації, класи) вже не може бути стовідсотково надійним, однак як не побачити феноменів “групового мислення” і “деіндивідуалізації” в масовій підтримці тоталітарних політичних режимів XX століття? Отже, чинники групового впливу на індивідуальну поведінку існують, і ігнорувати їх при поясненні соціальних взаємодій сьогодні вже не можна.
З’ясувавши загальносоціологічну природу міжгрупових конфліктів, розглянемо конкретні механізми їх виникнення. Для цього слід з’ясувати проблему групових потреб та інтересів. Як відомо, основою утворення соціальної групи є спільність умов існування людей та усвідомлення ними єдиних потреб та інтересів. Потреби індивіда нині прийнято класифікувати згідно з А. Маслоу, що розділив їх на п’ять рівнів: фізіологічні, безпеки, любові, пошани та самореалізації. Головними є, безумовно, фізіологічні потреби – в їжі, воді, здоров’ї тощо.
Але чи можна такі потреби приписувати соціальній групі? Прямо, звичайно, не можна: група як така нічого не їсть і не п’є, це роблять конкретні індивіди. Групова ж потреба полягає не в їжі як такій, а в способі організації соціального життя (розподілі харчових та інших ресурсів), який гарантував би кожному члену групи “і стіл, і дім”.
Та сама ситуація і з іншими потребами: в безпеці, самореалізації тощо. Отже, групові потреби відмінні від індивідуальних, хоча за структурою вони ті самі. Групові потреби немов би надбудовуються над індивідуальними, підпорядковуючи їх собі: задоволення індивідуальних потреб виявляється можливим лише в тому випадку, якщо задоволені потреби групові. Простіше кажучи, індивід виживе, якщо виживе рід. Але не навпаки. Задоволення своїх потреб і становить сенс діяльності соціальної групи. Саме тут корениться і джерело міжгрупових конфліктів – незадоволення потреб.
Щоб стати джерелом дії (у тому числі й конфліктної), вона має бути усвідомленою. Крім того, має бути виявлений і спосіб задоволення потреби (нехай навіть і ілюзорний – потреба в безпеці, наприклад, цілком може примусити шукати заступництва “небесних сил”). Якщо ці умови дотримані, значить, у групи сформувався соціальний інтерес – спрямованість на здійснення певної мети, реалізація якої приведе до задоволення потреби. Саме інтерес соціальної групи і стає рушійною силою її дій, а зіткнення інтересів – видимою пружиною міжгрупового конфлікту.
Соціально-групові інтереси зосереджуються на трьох проблемах:
– соціальні ресурси (економічні – фінанси, техніка, технології, продовольство; силові, інформаційні тощо);
– соціальні статуси (рівноправні – нерівноправні, вищі – нижчі, центральні – периферійні);
– соціокультурні цінності (релігійні, етнічні, моральні, консервативні, ліберальні тощо).
Всі вони разом і складають об’єкт міжгрупових конфліктів. У динаміці розгортання міжгрупового конфлікту Л. Крісберг виділяє такі стадії:
1) об’єктивно існуючі відносини, що складають основу конфлікту (конфліктна ситуація);
2) усвідомлення цілей соціальних груп як несумісних (виникнення конфлікту);
3) вибір шляхів досягнення мети кожною зі сторін;
4) безпосередня конфліктна взаємодія (ескалація чи деескалація конфлікту);
5) завершення конфлікту.
За своєю сутністю стан суспільства у будь-який момент є якимось проміжним підсумком вирішених міжгрупових конфліктів. їх досить широка мережа в цілому задається соціальною диференціацією суспільства та нерівномірність соціального розвитку сучасного світу: в одних країнах превалюють конфлікти традиційного типу, що визначаються класовими й навіть родовими структурами, а в інших тон задають нові соціальні рухи.
Таким чином, сучасний світ виявляє тенденцію до ускладнення загальної картини міжгрупових конфліктів, зростання їх різноманіття та взаємного переплетення.
Особливості міжгрупових конфліктів залежать від розміру групи, її організованості та згуртованості, сфери розгортання конфлікту, його предмету тощо. Знання цих особливостей важливе для конфліктології, оскільки в її завдання входить складання рекомендацій щодо вирішення конфліктів. Видів міжгрупових конфліктів дуже багато, втім ми розглянемо тільки найважливіші з них.
На сьогодні єдиного способу класифікації конфліктів поки так і не склалося, оскільки існує надто багато критеріїв їх диференціації, кожний з яких має свій резон. Найбільш простими та раціональними представляються два критерії їх диференціації: за суб’єктами конфлікту і за об’єктом конфлікту. Адже будь-який конфлікт, у тому числі й міжгруповий, – це передусім стосунки між протидіючими сторонами. А суспільні відносини саме так і класифікуються в соціальних науках: за суб’єктами (хто вступає у відносини) і за об’єктом (з приводу чого ці стосунки виникають).
Причому два вказані критерії відносин хоч і різні, оскільки виділені за різними підставами, але можуть і взаємоперетинатися. Класові відносини, наприклад, ясно відсилають нас до першої підстави: хто, і які саме соціальні групи співвідносяться. Але якщо поцікавитися суттю класових відносин і запитати, якого типу ці відносини – економічні, політичні, або ідеологічні, – відповідь буде комплексною – і ті, й другі, й треті. Адже відносини між класами складаються і з приводу власності на засоби виробництва (економічні), і з приводу завоювання державної влади (політичні), і в частині відстоювання ідеологічних цінностей. Наприклад, національні відносини. Свою назву вони отримують за суб’єктом (відносини між націями й етносами), а зміст – за об’єктом, тобто з приводу чого вони складаються. Якщо національні групи ділять матеріальні ресурси, то відносини між ними стають економічними, якщо владу чи територію – політичними тощо.
Міжгрупові конфлікти можна формально розділити за суб’єктами конфліктних відносин. До них відносяться:
– класові;
– станові;
. – національні;
– територіальні;
– соціально-професійні;
– конфлікти поколінь (між батьками та дітьми);
– родові або кланові тощо.
Усередині кожного з цих видів можна виділити конфлікти:
– за ступенем прояву (явні та приховані)
– за ступенем усвідомленості (усвідомлені адекватно або неадекватно);
– за характером цілей (конструктивні та деструктивні);
– за підсумками для кожної зі сторін (конфлікти “виграш – програш” або “виграш – виграш”);
– за однорідністю учасників (гомогенні та гетерогенні);
– за ступенем структурованості (повністю або частково структуровані);
– за способами регулювання (керовані, узгоджені, дозволені) тощо.
Таких підстав диференціації конфліктів існує велика кількість. Навіть коротко всі їх описати тут не має можливості. Тому охарактеризуємо лише два найбільш фундаментальних і актуальних для сьогодення види міжгрупових конфліктів – політичні та національні.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)