Історія західних політичних вчень – Романюк А. С. – Глава 11. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ ЕКОЛОГІЗМУ
11.1. Розвиток доктрин екологізму науковцями, експертами
11.2. Міжнародні екологічні конференції
11.3. Партії зелених і екологічні громадські організації та ініціативи
Політичні доктрини екологізму, на відміну від інших розглянутих нами доктрин, неоднозначні стосовно назви. Як синонімічні використовують терміни: “екологізм”, “зелені” та “енвайроменталізм”.
Термін “екологізм” походить від поняття “екологія”, утвореного з двох грецьких слів: oikos – “середовище” та logos – “наука”. Вперше термін використав у 1869 р. німецький природознавець Ернст Геккель (1834-1919) для означення напряму біології, який досліджував відносини між живими організмами та їхнім середовищем, тобто між органічним і неорганічним. Від початку XX ст. поняття “екологія” розглядали як напрям біології, а з 60-х років воно почало набувати політичного контексту.
Термін “зелені/ний” застосовують з 50-х років XX ст. для означення прихильників/симпатиків реалізації проектів, пов’язаних з природним середовищем, а з 70-х років його прийняли політичні партії та рухи (першою з них була Партія зелених у Німеччині).
Термін “енвайроменталізм” у науці відомий з 50-х років, а поширення він набув у 70-ті роки минулого століття. Його використовували для означення напряму соціологічної теорії, відповідно до якої відмінності між людськими культурами були детерміновані дією природних чинників: грунту, клімату, запасів продуктів харчування тощо.
Всі згадані терміни придатні до означення визначеного феномена. Надалі ми будемо застосовувати лише термін “екологізм”, який, на нашу думку, більш коректний та універсальний, позаяк охоплює доктрини й спеціалізовані інститути.
Наступною особливістю доктрин екологізму є те, що вони сформувались як певна цілісність лише в 60-ті роки минулого століття, їхнє оформлення було зумовлене тривалими процесами активної індустріалізації та урбанізації людства, що детермінувало появу остраху: безупинне економічне зростання може призвести до формування потужної загрози природі та людству загалом. Усвідомлення цієї проблеми відбулось під впливом багатьох публікацій. Прийнято вважати, що першою працею, присвяченою питанням можливої екологічної кризи в світі, була “Мовчазна весна” (1962) Рейчел Карсон (1907-1964). У ній доведено негативні наслідки для природи та людей активного застосування пестицидів і мінеральних добрив у сільському господарстві. Публікація спричинила не лише потужні суспільні дискусії, а й дала імпульс до ініціювання сучасного екологічного руху. З-поміж інших ключових публікацій варто згадати “Популяційну бомбу” (1968) Пола Еріха (нар. 1932), присвячену питанням перенаселення, потенційному голоду, злидням і загибелі багатьох людей, що змусило його сформулювати заклик до законодавчого обмеження народжуваності в усіх країнах світу; доповідь Римського клубу “Межі росту” (1972) та працю “Енергія і рівність” (1974) Івана Ілліча (1926-2002), в якій проаналізовано загрозливі для людства наслідки спустошення натуральних джерел енергії.
Традиційно політичні доктрини є антропоцентричними, тобто зорієнтованими на людину. Екологісти стверджують, що такий підхід помилковий, оскільки він шкодить відносинам між людиною та природним середовищем. Вони декларували новий концепт політики, який передбачав трактування природи як мережі складних ціннісних зв’язків між існуючими живими видами. У цих відносинах людський вид не може посідати виняткове, центральне місце. Його розглядають як частину, іманентну складову природи загалом. Як стверджують екологи, людина повинна поводитися помірковано та скромно, відмовитись від думки, що досягнення науки і впровадження нових технологій допоможуть розв’язати всі актуальні проблеми людства за рахунок природи. Отже, екологізм як доктрина/ни є екоцентричним.
Доктринам екологізму також властивий холізм (грец. holos – “цілісність”). Уперше термін використав у суспільнознавчому дискурсі в 1926 р. Ян Смете (1870-1950) – державний діяч ПАР (двічі його обирали прем’єр-міністром Південно-Африканської Республіки).
Він зауважував, іцо природний світ можна зрозуміти лише як цілісність, а не співіснування окремих частин. Відповідно до холізму цілісний спосіб бачення мав грунтуватися на засадах організації системи (цілого), що функціонує. Смете надавав важливого значення інтеграції окремих елементів у цілісність і питанням відносин у межах системи. Враховуючи цей підхід, людину не можна вивчати тільки в контексті соціального середовища. Треба також помістити її в природне середовище. Людину не можна розглядати як домінуючий елемент, а лише як сумірний до інших частин природи.
Доктрини екологізму характеризуються також апокаліпсизмом, оскільки представники цього напряму постійно застерігають людство від можливості несподіваної, швидкої, глобальної екологічної катастрофи, за умови збереження засади антропоцентризму. Розривом/перешкодою заданості лінійного руху до загибелі є перехід до якісно нової системи взаємовідносин між людиною та природою, відмова людства від ідей постійного розвитку та зростаючого споживання за рахунок експлуатації природних ресурсів.
Представники екологічного руху на підставі пропозиції норвезького філософа та еколога Арне Несса (1912-2009) вирізняють “неглибокий” і “глибокий” екологізм. Прихильники “неглибокого” екологізму головну увагу приділяють охороні та захисту природного світу, збереженню та підтримці його в стані, придатному для людського життя. Цей напрям концентрує свою увагу на питаннях контролю за зростанням популяції, відновленням знищеного природного середовища, зменшенням рівня використання невідновлюваних природних ресурсів тощо. Представники “глибокого” екологізму трактують “неглибокий” як замасковану форму антропоцентризму. Згідно з Варвіком Фоксом глибока гкологія – це “погляд, відповідно до якого не можна здійснити жодного тривалого онтологічного поділу поля екзистенції, оскільки дійсність людська і позалюдська є неподільною, і якщо ми уявляємо між ними границі, то лише тому, що нам не вистачає екологічної свідомості”*67.
*67: {Warwick Fox. Deep Ecology: A New Philosophy of Our Time? / Warwick Fox // The Ecologist. – 1984. – Vol. 14. – № 5-6. – P. 201.}
Для “глибоких” екологів проблеми навколишнього середовища є симптомами екологічної кризи, яку ототожнюють з кризою особистою та культурною. Зміна ситуації на краще передбачає реалізацію двох ключових засад: самореалізації та біоцентричної рівності. Принцип самореалізації означає прагнення до духовного розвитку і “поглиблення” самого себе, а також самоідентифікацію особистості не лише з іншими людьми, а й з природним позалюдським світом. Засада біоцентричноїрівності передбачає, що за всіма складовими частинами біосфери визнається ідентичне право на існування і досягнення особливих, притаманних лише їм форм розвитку та самореалізації. Всі організми, які живуть в екосфері, є частинами взаємопов’язаної цілісності, отже, їх треба розглядати як рівноцінні. Глибока екологія апелює до зменшення впливу людини на інші форми життя та обмеження навіть базових матеріальних потреб людства, а також темпів приросту населення світу.
Людина потребує безпосереднього контакту з неспотвореною, “дикою” природою, а не з місцями, які людина вже “освоїла”. До дій політичного спрямування варто віднести здійснення правової реформи з позиції пріоритетного захисту навколишнього середовища, ретельного дотримання законодавчих актів з охорони природи, особливої уваги щодо збереження ще не спотворених людиною просторів: Аитарктиди, тропічних лісів, пустелі тощо. Це повинні бути завдання для національної політичної влади та міжнародного співтовариства.
Концептуальний розвиток положень, які належать до екологізму, є творчим продуктом багатьох акторів: науковців, експертів, активістів екологічного руху, міжнародних інститутів та громадських ініціатив, партій зелених.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)