Історія західних політичних вчень – Романюк А. С. – 7.5. Сучасний стан розвитку міжнародного комунізму
Обрання в 1985 р. на посаду Генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Сергійовича Горбачова (нар. 1931) призвело до запровадження в СРСР політики/програми перебудови, яка здійснювалася протягом 1985-1991 pp. Головні концептуальні положення М. Горбачов виклав у праці “Перебудова: нове мислення для нашої країни і всього світу” (1987). У внутрішній політиці перебудова сприяла за-початкуванню процесів модернізації економіки, зокрема було застосовано певні ринкові механізми та дозволена приватна ініціатива. Відбулося реальне наповнення громадянських прав і свобод, що призвело до масштабних публічних дискусій, виникнення багатопартійності, відносно вільних виборів, повернення політичних в’язнів і припинення політичних переслідувань інакодумців. У зовнішній політиці її результатом стало завершення політики “холодної війни”, виведення радянських військ з Афганістану, відмова від втручання у внутрішні справи інших країн. Процес перебудови призвів до розпаду СРСР у 1991 р. і утворення 15 нових незалежних держав та руйнації “Берлінського муру”, що сприяло самовизначенню колишніх соціалістичних країн, переходу їх на демократичний шлях розвитку.
Значні зміни відбулися й у світовому комуністичному русі. У 80-ті роки XX ст. у міжнародному комуністичному русі можна виділити два основні напрями. Перший – ортодоксальний, йому була властива підтримка внутрішньої та зовнішньої політики КПРС. Серед європейських країн цього напряму дотримувалися Португальська й Грецька компартії та до певної міри ФКП. Другий – ліберальніший, реформістський, загальною ознакою якого став єврокомунізм. Він був властивий більшості західноєвропейських компартій. Розпад Радянського Союзу спровокував подальшу фрагментаризацію і послаблення комуністичного руху. В його складі після 90-х років ми можемо виділити чотири основні напрями.
1. Представники першого напряму вважають, що розпад СРСР і крах реального соціалізму не мав жодного впливу на їхню діяльність та ідеологічну позицію. Вони і надалі дотримуються класичних засад марксизму-ленінізму. Нині до цього напряму можна віднести Комуністичну партію Російської Федерації (відновлена діяльність у 1993 р.) та Союз комуністичних партій – КПРС (СКП-КПРС), що була створена у 1993 р. як федерація комуністичних партій на пострадянському просторі, які проголосили себе спадкоємцями КПРС. Головними цілями на сучасному етапі визначено: захист прав і соціальних досягнень трудящих; збереження та відновлення втрачених засад соціалізму, забезпечення розвитку суспільства соціалістичним шляхом; відродження всебічних зв’язків та дружби радянських народів і відновлення на добровільній основі їхнього державного союзу.
В європейських країнах до цієї групи можна зарахувати відносно невеликі маргінальні організації та об’єднання. Прикладом може слугувати Німецька комуністична партія, яка вважає себе спадкоємицею Комуністичної партії Німеччини і має незначний рівень підтримки в деяких містах країни.
2. Другу групу становлять реформовані комуністичні партії, які визнають, що реальний соціалізм занепав, але побудова соціалістичного суспільства є цілком можливою за умови повернення до правдивого марксизму і творчого його застосування. До представників цього напряму належать комуністичні партії Греції, Італії, Іспанії, Португалії, Франції. Серед них найбільш відомою є Партія комуністичного відродження, яка утворилася у 1991 р. внаслідок розколу Італійської комуністичної партії на дві частини. Партія комуністичного відродження охоплювала дві основні складові: комуністичну та троцькістську (пізніше троцькісти відокремилися). На загальних парламентських виборах 2006 р. партія отримала 5,8 % голосів та 7,4 % на виборах до сенату.
3. Третю групу становлять колишні комуністичні партії, які декларували кінець комунізму, відмову від будь-якої комуністичної символіки. Програмно вони позиціонують себе як “ліві” некомуні-стичні партії. До них можна віднести Партію демократичних “лівих” сил (друга частина, утворена на базі колишньої Італійської комуністичної партії), яка перейшла на засади соціал-демократії, в 1998 р. змінила назву на Партію “лівих” демократів, а в 2007 р. увійшла до складу новоствореної Демократичної партії. До представників цієї групи також належить Ліва партія Швеції (у 1921- 1967 pp. діяла під назвою Комуністична партія Швеції, протягом 1967-1990 pp. – Ліва партія-комуністи Швеції), Ліва партія Німеччини (до 1990 р. – Соціалістична єдина партія Німеччини, до 2005 р. – Партія демократичного соціалізму).
4. Окрему групу становлять комуністичні партії Китаю, Куби та Північної Кореї, які зберегли за собою статус правлячих. Найбільшою з-поміж них за всіма показниками є Компартія Китаю (в 2008 р. вона налічувала 72 млн членів). Значний вплив на трансформацію маоїзму в цій партії мав фактичний наступник Мао – Ден Сяопін (1904-1997). У 1977 р. він анулював наслідки “Культурної революції” і розпочав кампанію “Пекінська весна”, під час якої було дозволено відкрито критикувати не лише “Культурну революцію”, а й класову систему загалом. У 1982 р. ЦК КПК видав документ “Про деякі історичні питання з часів утворення КПК”, де було віддано шану Мао як засновникові держави, революціонерові, військовокомандувачу й водночас критикувалися прорахунки, що мали місце в Китаї за його правління (хоча відповідальність була покладена не на нього).
Ден Сяопін проголосив програму чотирьох модернізацій в оборонній промисловості, сільському господарстві, науці та промисловості, які мали призвести до встановлення “соціалістичної ринкової економіки”. Загальним завданням визнавалося будівництво соціалізму з китайською специфікою, а питання ідеологічної чистоти були другорядними. Він дотримувався чіткої позиції щодо збереження за КПК керівної ролі в китайському суспільстві. Це яскраво виявилося під час подій на площі Тяньаньминь у квітні 1989 p., коли акції протесту студентської молоді брутально придушила армія (за різними даними тоді загинуло від 400 до 2600 осіб).
Нині КПК і надалі декларує свою головну мету – побудову комуністичного ладу, відданість ідеям марксизму-ленінізму, вченню Мао Цзедуна та Ден Сяопіна. Генеральний секретар ЦК КПК з 2003 р. Ху Цзиньтао (нар. 1942) хоча і дозволив вступати до КПК приватним підприємцям, усе ж залишається прихильником “соціалістичної демократії”, яка не передбачає поділу влад і вільних виборів. XVII з’їзд КПК у 2007 р. підтвердив актуальність концепції “наукового розвитку” та необхідність побудови “соціалістичного гармонійного суспільства”. Науковий розвиток передбачає поєднання швидкого економічного зростання з якісним розвитком, що охоплює: перехід від екстенсивної до інтенсивної моделі економічного розвитку, врахування екологічних цілей, забезпечення збалансованого розвитку міста і села, подолання суттєвого відставання соціальної сфери від досягнутого рівня економіки, впровадження справедливішого та максимально широкого розподілу в суспільстві позитивних результатів реформ. Друга концепція передбачає пошук оптимального балансу між завданнями демократизації управління суспільством і підтримкою суспільно-політичної стабільності та законності за збереження політичної влади КПК.
Зазначимо також і збереження радикального напряму, який уособлює президент Венесуели Уго Чавес (нар. 1954). Його поглядам властивий антиамериканізм та антиімперіалізм. Своїм особистим і національним завданням вважає побудову “соціалізму XXI сторіччя”. З цією метою він виступив за створення на базі “лівих” сил єдиної партії “Об’єднана соціалістична партія Венесуели” і передбачив запровадження однопартійної системи, подібно до Куби, де зазначена партія мала би стати партією влади. Уго Чавес наголошує на необхідності переглянути конституцію країни в напрямі посилення відповідності завданням побудови соціалізму, зокрема пропонує скасувати обмеження терміну президентських повноважень; активно декларує необхідність націоналізації економіки. На міжнародній арені він підтримує публічно і фінансово всі антиамериканські сили, в тім числі й партизанів у сусідніх з Венесуелою країнах.
Отже, політична ідеологія комунізму протягом XX ст. пройшла значний шлях розвитку. Виступаючи на початку століття як найрадикальніша “ліва” ідеологія, вона після перемоги Жовтневої соціалістичної революції в Росії поступово перетворилася на різновид консервативних ідеологій, обмежуючи зміни і вимагаючи ідеологічної тотожності. Комуністична ідея мала значну кількість прихильників не лише в Радянському Союзі. В демократичних країнах Європи ідеї комунізму виявили свою закостенілість і невідповідність вимогам демократії. Наприкінці XX – на початку XXI ст. комунізм поступово, внаслідок тривалого періоду ортодоксальності, перестав відповідати на актуальні виклики і зійшов на маргінес політичних ідеологій. Серед “лівих” ідеологій домінуючу позицію посіла соціал-демократія.
Запитання для самоконтролю
1. Чому ленінізм розглядають як самостійний етап розвитку ідеології комунізму?
2. Чи є підстави вважати III Інтернаціонал формою “світової” комуністичної партії?
3. Сталінський терор треба трактувати як випадковість чи закономірність еволюції ленінізму?
4. Чому засада “демократичного централізму” мала принциповий характер для комуністів?
5. Чому “відлига” часів М. Хрущова не призвела до якісних змін ідеології комунізму?
6. Які чинники зумовлювали доктринальні та практичні особливості комунізму в країнах народної демократії?
7. Чи можна вважати “перебудову” М. Горбачова наступним етапом розвитку ідеології комунізму як повернення до його автентичної суті?
8. Які причини зумовили масштабну відмову від ідеології комунізму після падіння “Берлінського муру”?
9. На які сучасні виклики ідеологія комунізму здатна дати адекватну відповідь?
10. Чи можна китайський варіант ідеології комунізму вважати новим етапом розвитку?
(2 votes, average: 3,00 out of 5)