Історія вчень про державу і право – Мироненко О. М. – Формування демократичного світогляду
У період перебування більшої частини території України у складі Литви і Польщі (XIV-XVII ст.) “шляхетська демократія” орієнтувалася на “Руську правду”, приписи якої діяли до середини XV ст. Князівські та королівські привілеї, що поширювалися на спольщену еліту, були закріплені в конституціях польського сейму, що діяв з 1446 р., у Судебнику Великого князя Казимира 1488 р., у Литовських статутах 1529, 1566, 1588 років, які разом із “Саксонським зерцалом” та іншими джерелами німецького права були нормативною основою політико-правової системи і Великого князівства Литовського (до Люблінської унії 1569 р.) і Речі Посполитої, а у Х”ШІ – на початку XIX ст. були кодифіковані.
Свідченням волевиявлення і демократичного політичного устрою стала поява у XVI ст. козацтва (вільних-людей), яке вважало себе рівним як у політичних, так і в економічних правах, вирішувало всі питання, втілюючи у своє буття політичну демократію та первісно-колективістські засади. Боротьба за православне віросповідання, прагнення до гуманізму, обстоювання традиційних демократичних цінностей сприяли народженню цілої когорти талановитих українських мислителів, які поклали початок процесові формування національної самобутності України.
Формування демократичного світогляду
У XIV ст. значний вплив на українську суспільну думку справила офіційна доктрина Константинопольської церкви, автором якої був візантійський церковний діяч Григорій Палама (1296- 1359), що пропагував аполітичність, досягнення свободи в аскетизмі, послушанні. Його послідовники в Україні – Кипріян Святитель, Григорій Цамбалак (прибл. 1364-1419) та інші – оспівували верховенство божественної влади над світською, церкви над державою, неприпустимість втручання князів і королів у церковні справи, підносили роль ченців у суспільно-політичному житті, готували основу для єднання грецької та римської церков. Такої позиції дотримувалися митрополит Мисаїл – автор “Послання” до Папи Сікста IV, а також львівський канонік-єзуїт Петро Скарга (1535-1612), православні духовні служителі Кирило Терлецький (?- 1607), Іпатій Потій (1541-1613), зосереджуючись на обгрунтуванні Брестської унії.
У цей час на захист православ’я виступили князь К. Острозький, єпископи Г. Балабан, М. Копистенський та інші політичні церковні діячі, які надали нове дихання полемічній літературі. Одним із яскравих представників цього напряму літературно-політичної творчості був Іван Вишенський (прибл. 1545-1621). Полемізуючи з П. Скаргою, він обстоював суспільство як засновану на принципах первісного християнства соборну громаду, гостро критикував тогочасний політичний лад, закликав до боротьби з тиранією, пропагував природну рівність людей, колективізм, виступав за усуспільнення майна, вбачав головне призначення влади, яка належить Богові, а не царям і королям, в утвердженні законності й справедливості.
Богослов Христофор Філалет (середина XVI – початок XVII ст.) ратував за скасування станового поділу суспільства, налагодження відносин між володарем і підданими на засадах природних прав і суспільного договору, визнання шляхтою політичних прав людей. Численні православні братства і братські школи у XVI-XVIII ст. дали світові практичні зразки формування громад на засадах рівності, свободи і справжнього братерства. Згодом вони стали центрами розвитку національної культури, освіти й науки – колегіями, академіями.
Братські школи виховали для української суспільної думки нову плеяду мислителів. Йов Борецький (?-1631) – автор “Апполеї апології”, Захарія Копистенський (?- 1627) – автор “Палінодії”, “Книги про віру”, “Книги про правдиву єдність”, одними з перших почали осмислювати категорію етнічної свободи українства, шукати шляхи звільнення з-під польського гніту. Брати Степан та Лаврентій (? – прибл. 1634) Зизанії виступали за природну рівність людей, відокремлення церкви від держави, свободу совісті тощо. Кирило Транквіліон-Ставровецький (?- 1646) у “Зерцалі богословія” змалював “золотий вік” ще до того часу, як диявол посіяв гординю і позбавив людей природної та божественної рівності.
У 1620 р. зусиллями гетьмана П. Сагайдачного було відновлено київську православну митрополію. Один із перших київських митрополитів Петро Могила (1596-1647) у політичних творах “Анфологіон”, “Літос, або Камінь” та інших закликав світських можновладців до турботи про підданих, підпорядкування законам і чеснотам, до рівноправ’я православ’я і католицизму. Найважливішою його заслугою стало заснування Лаврської школи, Київської колегії, що згодом перетворилася на Києво-Могилянську колегію (академію) – кузню українських мислителів і державних діячів. Щоправда, вони дотримувалися різних поглядів. Один із перших ректорів Києво-Могилянської колегії Сильвестр Косів (?-1657) був противником політичної орієнтації на Москву, що відображено у творі ” Патерикон”, а його наступники Інокентій Гізель (1600-1683),
Лазар Баранович (1620-1693), Іоаникій Галятовський (?-1688), Феодосій Сафонович (початок XVII ст. – 1676) були послідовними політичними прихильниками зближення з Росією, обгрунтовували єднання східнослов’янських народів. І. Гізель у праці “Мир з Богом людині” виступав з вимогою до російського царя надати політичні права і свободи людям, церковну автономію Україні; Л. Баранович (“Меч духовний”, “Труби словес проповідних”) виправдовував становий політичний устрій і соціальну нерівність у суспільстві; І. Галятовський (“Ключ розуміння”, “Небо нове”, “Скарбниця потрібна”) засуджував уніатство, іслам, іудаїзм та інші релігії; Ф. Сафонович – автор “Хроніки з літописів стародавніх”, що стала основою “Синопсису”, – обстоював ідеї договірного походження держави, пріоритет природних прав людини. За повне звільнення селян від панщини, заборону смертної кари, мир між народами, свободу совісті, свободу творчості виступав А. Вишоватий.
Ігумен А. Берестейський з трибуни польського сейму вимагав у короля Володислава IV повернення прав православній церкві, свободи православ’я. Права людини обстоювали київські митрополити Й. Нелюбович-Тукальський, екзарх царгородського патріарха в Україні А. Винницький, один із засновників вітчизняної політичної філософії Й. Кроковський та ін. Довго перебував у тюрмі за пропаганду ідеї возз’єднання Закарпаття з усіма українськими землями священик-полеміст М. Андрелла. Соціальну рівність пропагував засновник Чернігівської колегії єпископ Іоанн Святитель. Високу моральність, скромність, доброзичливість відстоював автор понад 20 праць, най відомішою з яких є “Книга житій святих (Четьї-Мінеї)”, Д. Туптало. Глашатаєм високої моралі, людських чеснот, захисником бідних і знедолених увійшов в історію намісник Троїце-Сергієвої лаври, а згодом єпископ Білгородський Іоасаф Святитель. Оборонцем суспільних і релігійних прав православної меншості на Правобережжі України був Матвій Значко-Яворський (прибл. 1716-1809).
Водночас із богословською державно-правовою думкою еволюціонувала і світська. Такий поділ, безперечно, є умовним, позаяк більшість духовних служителів впливала на державно-політичне життя суспільства, а представники світської влади були віруючими людьми, сповідували богословські традиції, біблійні заповіді. До того ж цілковито світські погляди на державно-політичні процеси висловлювали і деякі релігійні сановники. Духом італійського Ренесансу пройняті твори Юрія Дрогобича (прибл. 1460- 1494), котрий глибоко вивчав політичне життя Італії. Його сповідували учасники львівського “двору гуманістів” – першого українського політичного клубу, який активно спілкувався із вченими Італії, Німеччини, Угорщини, Польщі та Литви.
Вагомий внесок у вітчизняну державно-правову думку зробили науковці й громадські діячі, об’єднані навколо Острозької академії. її засновник князь Кирило Острозький неодноразово подавав до польського короля і польського сенату супліки (прохання) про надання українцям прав і свобод. А перший її ректор письменник-гуманіст Герасим Смотрицький (перша пол. XVI ст. – 1594), автор трактату “Ключ до царства небесного” (передмова до Острозької біблії) відомий як один із засновників світської полемічної літератури. Його син Мелетій Смотрицький (прибл. 1572- 1633) у політичному творі “Тренос, або Плач” визнавав верховенство світської влади над церковною, закликав аристократію припинити зловживання владою. Вихованець академії, автор віршованої “Хронології” Андрій Римша (прибл. 1550 – після 1595) активно працював у галузі національної історії, описуючи найважливіші події з позицій патріотизму, національної самосвідомості, людинолюбства і навіть вільнодумства.
Проблеми політичної філософії і моралі порушував у віршах, присвячених П. Сагайдачному і запорозьким козакам, вихованець замостської єзуїтської академії Касіян Сакович (прибл. 1578-1647). Він, звертаючись до сутності особистості, акцентував на природній рівності людей, обстоював їх вольності, гуманістичні традиції, ідеалізував мужність, готовність політичних керівників боротися за інтереси народу.
Загалом українська державно-правова думка європейського Відродження і Реформації не набула цілісного, розвинутого концептуального характеру. Попри те що українські мислителі XI-ХУП ст. добре знали давньогрецькі теоретичні здобутки, особливо вчення Платона й Арістотеля, західноєвропейську гуманістичну думку, вони все ж не змогли піднятися до логіко-понятійного аналізу державно-правових інститутів і політичних процесів, емпірико-теоретичного їх вивчення. Передусім це зумовлено об’єктивними причинами, найголовнішими з яких є розшматування етнічних українських земель, багатовікова бездержавність.
Однак український народ виявився сприйнятливим до демократичних традицій державності, звичаєвого права предків, ототожнюючи його з правдою; до народовладдя у формі віча, соборності, громадської солідарності, що втілювалися в общинному землеволодінні, суспільній власності на землю; до свободолюбства, рівності, братерства, справедливості, общинно-громадського життя. Державність знаходила свій вияв у принципі виборності владних органів (десяцькі, соцькі, тисяцькі, старости, земельні суди тощо), у децентралізації політичної влади, що було реалізовано в розгалуженій системі місцевого самоврядування, автономізації, федералізації і навіть конфедералізації окремих громад і регіонів; поєднанні монархічних і аристократичних форм правління (великий князь, місцеві князі, княжі роди з “кращих людей”, “думців”, бояри, воєводи, дружинники) тощо.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)