Історія української культури – Павлова О. Ю. – Етап другий. Філософія культури
Рух теоретичної думки в цьому напрямі відбувався у XVIII ст. від “Загальної науки” Дж. Віко до “Ідеї філософії історії людства” И. Гердера. Системне обгрунтування поняття культури отримало у концепції трьох “Критик…” І. Канта й у всеохоплюючих теоретико-історичних конструкціях И. Шеллінга, Г. Гегеля, О. Конта. Саме в цю епоху відчуття цілісності світу, що створюється людиною, було обгрунтовано у концепціях школи Г. Ляйбніца і X. Вольфа про тріадну будову духовних здібностей людини, що істотно відрізняються й доповнюють одна одну: розум, воля, почуття. їм відповідає тріада цінностей “істина – добро – краса”, що реалізується у формах культури як наука, мораль і мистецтво. Так вперше було визначено контури структури цілісного поля людської діяльності – культури, основні підрозділи якої мали відповідати критерію необхідності й достатності, що й давало змогу вбачати у ній не “суму”, а системне ціле; саме в такому значенні його й необхідно вивчати.
Це означає, що незалежно від того, чи користувалися мислителі тієї епохи поняттям “культура”, чи вживали синонімічні терміни “цивілізація” (civilisation), “утворення” (bildung), чи вони розробляли “історію культури”, “феноменологію духу” або “філософію духу”, філософська думка розгорталася до побудови загальної теорії культури, яка, не поглинаючи всієї філософської проблематики, ставала необхідною й істотною частиною філософського знання.
Так починався другий етап історичного процесу формування культурологічної думки – перетворення культури як цілісного (при всій її різнорідності) поля людської діяльності у предмет самостійного філософського розгляду. При цьому культура розумілася настільки широко, що поглинала й суспільство (економічне й політичне життя), охоплюючи все, що не є природою (і, зрозуміло, Богом).
Характеризуючи філолофсько-культурологічне знання на цьому щаблі його розвитку, треба мати на увазі, що за своєю формою воно було настільки ж різноманітним, як філософська думка в цілому. Оскільки її специфічною й центральною проблемою було співвідношення суб’єкта й об’єкта, а підходити до розуміння цього співвідношення можна або з позицій об’єкта, або суб’єкта, тому відповідно філософське мислення виявлялося у двох основних формах: якщо виходити з Об ‘єкта, то форма знання має бути строго науковою (філософія, зокрема філософія культури, уподібнюється у цьому випадку до природознавства й математики); якщо з боку суб ‘єкта – вона може мати лірико-публіцистичний характер і орієнтуватися на поетичні, художні форми осягнення. Подальший рух культурологічного знання відбувався шляхом знаходження рівноваги між суб’єктом і об’єктом (оскільки людина як суб’єкт створення культури виступає і об’єктом культурологічного знання).
Філософія культури виступає у цих трьох модифікаціях; на Заході їх прикладами можуть слугувати вчення Г. Гегеля, Фр. Ніцше й О. Шпенглера, а в Україні – І. Франка, Т. Шевченка й Д. Антоновича. Коли ж прагнення до науковості досягає крайнього ступеня, і замість обговорення специфічних проблем відношення культури в її цілісності до інших форм буття (природи, суспільства, людини) теоретик звертається до вивчення тих або інших конкретних феноменів культури (етичних, історичних, соціальних, професійних), тоді філософія культури поступається місцем конкретному культурологічному знанню – етнографічному, соціологічному, семіотичному, історико-мистецтвознавчому тощо.
Етап третій. Культурологія – наука про культуру
Коли в середині XIX ст., завдяки марксизму і його впливу на формування соціологічної думки, стали усвідомлювати особливість суспільства як системи відносин між людьми у сфері виробництва й управління, і коли паралельно до цього, починаючи з учення Л. Фейєрбаха, заявила про своє право на існування філософська антропологія – вчення про людину як унікальний і найважливіший предмет наукового пізнання й ціннісного осмислення, тоді філософія культури мала більш вузько й точно окреслити межі свого предмета, визначаючи відмінність культури від суспільства й від людини (як би не враховувалися зв’язки цих форм позаприродного буття і як би не стикалися, а часто й перетиналися в загальному континуумі філософського знання соціологічний, антропологічний і культурологічний розділи загальної онтологічної концепції).
Третій етап історії культурологічної думки характеризується широким розвитком поруч із філософським її розглядом (а часом і в конфронтації з ним!) різних конкретно-наукових культурологічних дисциплін, з одного боку, і форм художньо-образного осягнення культури – у прозі й поезії, живописі й музиці, театрі й кінематографі – з іншої. (Зрозуміло, ці різні способи пізнання-осмислення культури інколи схрещувалися, утворюючи певні гібриди, теоретико-публіцистичні або художньо-філософські.)
Характеризуючи у загальних рисах це різноманіття проявів сучасного культурологічного знання й повною мірою враховуючи взаємодію всіх його основних форм і їх різноманітних схрещувань, водночас не можна не бачити й належно не оцінювати особливості філософії культури, тим паче, що її цінність часто беруть під сумнів представники конкретних наук (таким є один із проявів породженого позитивізмом і сцієнтизмом третирування філософії як “ненаукової” і тому практично непотрібної форми мислення). Зважаючи на це, потрібно з’ясувати, що сьогодні є філософією культури, яку специфічну інформацію вона може й повинна добувати в умовах паралельного розвитку конкретних культурологічних дисциплін й активізації різних способів художнього моделювання культури.
(2 votes, average: 2,50 out of 5)