Історія України – Пасічник М. С. – Галицько-Волинська держава в другій половині XIII першій – XIV ст
Після смерті Данила Галицького у 1264 р. його син Шварно (бл. 1230 – бл. 1269) і брат Василько зберегли напівзалежне становище української держави від Золотої Орди. Воно не відповідало інтересам патріотично налаштованої феодальної знаті, яка прагнула до визволення краю від чужоземного ярма. Водночас Литва знемагала в нерівній боротьбі з могутнім Тевтонським орденом. Єдиний вихід з такого становища окремі українські та литовські можновладці вбачали в об’єднанні сил для боротьби за незалежність національних держав. У Литві їх очолював син Міндовга Войшелек, а в Україні – Шварно Данилович. Спочатку український князь допоміг посісти батьківський престол Войшелекові, який у 1267 р. добровільно передав великокнязівський стіл Шварнові Даниловичу на тій підставі, що він був зятем великого князя Міндовга. Однак українсько-литовський союз тривав недовго. Побоюючись союзників, Лев Данилович (1264-1301) вбив Войшелека, після чого до влади в Литві прийшло антиукраїнське угруповання феодалів-язичників на чолі з князем Тройденом. Язичницька Литва посилила наступ на Волинь.
З послаблення Галичини й Волині скористалася Золота Орда, її темник Ногай під час походу ординських військ на Візантію і Болгарію в 60-70-х рр. посилив свою владу над галицькими землями і ввів їх до складу власного улусу, другого воєнно-політичного центру Золотої Орди. У 1276 і 1277 рр. галицькі, волинські й монголо-татарські війська зробили два успішних походи на Литву. У 1280 р. Лев Данилович, як пишеться в Іпатіївському літописі, “восхотє собе части (собе) в земле Лядьской, города на Вкраини, еха к Ногаеви оканьному проклатомоу помочи собе прося оу него на Ляхы, он же да ему помочь…”. З допомогою улусу Ногая Лев Данилович приєднав до своїх володінь українське Закарпаття й Люблінську землю, вів боротьбу за краківський престол, підтримував добросусідські зв’язки з Угорщиною, а в 1278 р. підписав мирний договір із чеським королем Вацлавом. Волинський князь Володимир Василькович (1271-1289) відбив спробу Литви заволодіти Волинню, зайняв Турійськ і зосередив свою увагу на будівництві міст і фортець, розвитку ремесел, торгівлі та національної культури. У складі могутньої Монгольської імперії, без серйозної антиординської коаліції європейських країн, Галицько-Волинська держава уникла руйнівних вторгнень агресорів і тим самим дістала кілька десятків років для відносно мирного розвитку. Становище краю суттєво не змінилося й після розгрому Ногая золотоординським ханом Токтою в 1300 р. Скориставшися з послаблення Золотої Орди внаслідок внутрішньої міжусобиці, Галицько-Волинська держава посунула свої кордони на південь до гирл Дністра й Південного Бугу. Наприкінці XIII – на початку XIV ст. Галицько-Волинська держава переживала піднесення.
На початку XIV ст. міжусобна боротьба татарських ханів послабила владу завойовників над Україною. Сприятливими обставинами для зміцнення власних позицій найшвидше скористався галицько-волинський князь Юрій (бл. 1301- бл. 1316). У 1302 р. він послав на допомогу братові своєї дружини польському князю Владиславу Локетеку військові загони. Але похід був невдалим, внаслідок чого Юрій втратив відвойовану батьком і добре освоєну Люблінську землю. Значно успішніше діяв молодий правитель у мирній розбудові власних володінь. За його князювання швидко розросталися міста й села, розвивалися торгівля й культура. У 1303 р. була створена Галицька митрополія, що значно зміцнило міжнародний авторитет західноукраїнської держави й водночас послабило релігійні зв’язки з іншими українськими землями. Правління Юрія – це доба золотого спокою, багатства й слави Галицько-Волинської держави та її міжнародного визнання. Сам князь дістав титул “короля Русі”. Такий титул найбільше відповідав державотворчим процесам, оскільки відродження нової держави на західних землях відбувалося під давньою назвою “Русь”. Інакше й не могло бути. В часи розпуки й лихоліття громада завжди шукає опори своїм діям у славних сторінках власної історії. А нею в житті українського народу й була могутня Київська Русь. Відроджуючись під цією назвою, Україна тим самим перебирала на себе велич і авторитет своєї попередниці. Сини Юрія Андрій і Лев (1316-1323), хоч і розділили між собою територію князівства, але в політиці завжди діяли спільно. Князі підтримували дружні стосунки з правителями західних держав і тим самим забезпечили мирні умови життя своїм підданим. Внутрішня стабільність стимулювала національне піднесення серед місцевої феодальної верхівки та її прагнення до незалежності від Золотої Орди. При цьому патріоти добре бачили неспроможність власними силами досягти мети й тому в своїх діях орієнтувалися на ті країни, які були готові виступити проти Монгольської держави й разом з тим визнати правомірність державотворчих прагнень української національної знаті. Такою країною і стала молода Литовська держава.
На початку XIV ст. Литва набрала великої сили, її територія розширилася далеко за межі етнічного регіону – басейнів Вісли, Німану й Двіни – за рахунок приєднаних білоруських і частини московських (російських) земель. Після придушення сепаратистських виступів племен ятвягів і жмуді внутрішнє становище країни зміцніло. В той же час посилилася загроза її державному існуванню з боку німецьких рицарів, Польщі й особливо Золотої Орди. Спільне прагнення до державної незалежності штовхало в обійми як Литву, так і Україну. Кожна з них міцніла силою іншої. Спочатку ворожі, потім добросусідські взаємини між Литвою й Галицько-Волинською Руссю переросли в союзницькі.
Таке політичне зближення було закріплено династичним шлюбом наймолодшого сина великого князя литовського Гедиміна (1816-1841) – Любарта, Дмитра в християнстві, з дочкою Андрія Юрійовича. Союз галицько-волинських і литовських князів викликав протидію монголо-татарської адміністрації. Хан Узбек (1814-1342) спочатку підкорив собі сепаратистськи налаштованих ханів кочових племен між Доном і Дніпром, а на початку 20-х років – і в пониззі Правобережної України. Незабаром настала черга Галичини й Волині. В жорстокій борні зі Золотою Ордою Галицько-Волинська держава зазнала нищівної поразки. Князі Андрій і Лев у 1323 р. загинули в бою. Після їхньої смерті припинилася династія князів Романовичів, яка так багато зробила для блага України. Та відновлення золотоординської влади над усією Україною не підірвало заповітної мрії частини української знаті про державну незалежність.
Зі смертю братів Юрійовичів політичне становище українських земель кардинально змінилося. Князь Гедимін вважав Волинь володінням свого сина Дмитра-Любарта й з ініціативи місцевої знаті почав розширювати його на схід. Навесні-влітку 1324 р. русько-литовські війська здійснили визвольний похід на Київське князівство. Напрямок удару був обраний не випадково. Незважаючи на занепад, Київ продовжував зберігати за собою значення номінального центру всієї Русі, і тому його здобуття мало б величезний вплив на розгортання визвольного руху. Значну роль при цьому відігравало й відоме прагнення частини київської аристократії позбутися чужоземного панування. Русько-литовські війська оволоділи Овручем, Житомиром, поблизу Білгорода завдали поразки нечисленним загонам прибічників хана – київського князя Святослава, брянського – Романа, переяславського – Олега й луцького – Лева. Після млявого опору київські бояри заявили, що підтримують переможців, і визнали владу Гедиміна. За ними те саме зробила знать Вишгорода, Черкас, Канева, Сліпорода та інших міст і містечок Подніпров’я. За підтримку литовський князь зобов’язався повернути українським князям і боярам їхні спадкові володіння, давні права і привілеї. Своїм намісником на Подніпров’ї Гедимін залишив сина Федора. Однак перемога була не повною. В Подніпров’ї у 1324 р. встановилося двовладдя. Поряд з адміністрацією баскака діяла адміністрація й литовського князя. Так почалося масове визволення руських земель з-під монголо-татарського ярма.
Успіх союзників на Подніпров’ї був затьмарений подіями в галицько-волинських землях. Пропольськи налаштовані місцеві бояри обрали галицько-волинським князем сина мазовецького князя Тройдена 14-річного Болеслава (1324-1340). Це одразу спричинило збройний конфлікт між Литвою і Мазовією. Тільки загроза агресії Тевтонського ордену змусила супротивників припинити чвари й укласти в 1326 р. мир. За його умовами, Гедимін відмовлявся від Волині, зате зберігав за собою заселені великою кількістю українців Берестейщину й Підляшшя. Галицько-Волинська держава втратила свої землі в Північному Причорномор’ї й мусила визнати зверхність Золотої Орди. Князь Болеслав перейшов у православ’я, на честь свого діда по матері взяв ім’я Юрія П й гарантував боярству збереження усіх статків, давніх прав, звичаїв та привілеїв. Певний час Болеслав-Юрій II воював з Польщею та Угорщиною за Люблінську землю, але без успіху. Його позиції в краї були нестійкими. Намагаючись зміцнити своє становище, Болеслав-Юрій II почав протегувати іноземцям – давав великі пільги іноземним купцям і ремісникам, оточував себе католиками, які усували національну знать від адміністративної влади. При цьому князь відступився від православ’я і став заохочувати навернення українців до католицизму. Це викликало масовий протест галичан. Бояри на чолі з Дмитром Дедьком організували змову і в 1340 р. отруїли князя на бенкеті, а іноземців винищили.
Галицько-волинським князем було проголошено Любарта, тісно зв’язаного родинними узами з Романовичами. Але фактично його влада поширювалася лише на Волинь. У Галичині запанували місцеві бояри на чолі з “управителем і старостою Руської землі” Дедьком. Так Галицько-Волинська держава розпалася на князівство Волинське й олігархічну автономну республіку Галичину. Хан Золотої Орди Узбек визнав Любарта верховним правителем і підтримував його у протистоянні агресії Польщі та Угорщини. Польща при Казимирі (1333-1370) значно зміцніла. Незважаючи на невдачу у війні з хрестоносцями й втрату з 1386 р.
Помор’я, вона була серйозною військовою силою, вістря якої спрямовувалось на руські землі. Ще більше зміцніла на той час Угорщина, їй належали Словенія, Хорватія, Болгарія, Валахія, Молдавія з Буковиною, а також Закарпаття. Саме Польща й Угорщина почали активно зазіхати на роз’єднані західноукраїнські землі.
Таким чином, Галицько-Волинська держава була спадкоємицею Київської Русі. її історія, що тривала понад 200 років, свідчить про високий рівень політичного та економічного життя нашого народу в XII-XIV ст.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)