Історія України – Литвин В. М. – Зміцнення Української держави та боротьба за соборність українських земель у середині – другій половині 1650-х рр
Перша після Переяслава проба сил мала місце вже взимку 1654 р., коли на Подністров’я вдерлися коронні хоругви С. Потоцького, яким вдалося оволодіти Шаргородом, Могилевом-Подільським та Бушею. Похід мав відверто каральний характер. Потоцький у пориві люті знищив щонайменше 20 подільських міст і містечок і під натиском надісланих Хмельницьким полків залишив Брацлавщину.
Значно краще для українського керівництва розгорталися бойові операції на теренах Великого князівства Литовського, зокрема землях Пів-денно-Східної Білорусі, куди гетьман відправив 20-тисячне козацьке військо на чолі з наказним Сіверським гетьманом Іваном Золотаренком. Вступ українського козацького війська збурив соціальний спокій на білоруських землях. Тут розпочалося масове покозачення місцевих селян і міщан, до козацтва прилучалися православні шляхтичі, у містах і волостях стихійно впроваджувалися козацький устрій та козацький присуд.
Тим часом 22 листопада кримський хан Мехмед-Герей ратифікував союзну угоду з польським королем, а польське командування в цей же час розгорнуло черговий наступ на Брацлавщину. Хмельницький уперше за роки війни зустрівся з небезпекою комбінованого удару із заходу та півдня. Аби успішно протидіяти цьому, гетьман закликає російське командування переглянути стратегічні плани ведення війни та спрямувати царські війська з білоруських теренів на допомогу Україні. Однак цар і його оточення, спостерігаючи за швидким просуванням своїх ратників у напрямку литовської столиці Вільно, відмовляються прислухатися до закликів українського гетьмана.
В результаті коронні війська під командою С. Потоцького та С. Чернецького, спільно з кримськими ордами Менглі-Герея, впродовж грудня 1654 – січня 1655 р. завдають Східному Поділлю небачених досі руйнувань. Загалом з початку походу і до середини лютого на Брацлавщині було зруйновано 50 міст і містечок, населення яких було забрано до Криму. Ще більш жахливими стали результати каральних акцій, проведених поляками спільно з ординцями впродовж березня 1655 р., коли, за визнанням тогочасного командувача коронними військами київського воєводи К. Тишкевича, лише в межиріччі Південного Бугу та Дністра було знищено 270 міст і сіл та забрано в ясир понад 200 тисяч осіб.
Таким чином, воєнна кампанія 1654-1655 рр., незважаючи на успіхи російсько-українських військ на теренах Великого князівства Литовського, загалом була вкрай невдалою. Україна зазнала величезних людських жертв і таких же масштабних матеріальних втрат. Великі сподівання на ефективність допомоги російського царя виявилися марними.
Надії в українських правлячих колах викликає повідомлення про оголошення шведським королем Карлом X Густавом навесні 1655 р. війни польському королю. Усвідомлюючи всі переваги комбінованого удару по Речі Посполитій з півночі шведською армією та зі сходу – українською, Хмельницький виряджає посольство до Швеції, пропонуючи військову співпрацю королю.
Одночасно в Україну прибуває російське військо під командою воєводи В. В. Бутурліна, і на початку липня Богдан Хмельницький розпочинає спільний з ним похід на західноукраїнські землі. Спершу війська спрямовуються на оволодіння ключем усього Західного Поділля – Кам’янською фортецею. У середині серпня Кам’янець-Подільський береться в облогу, але саме тоді від Карла X прибуває посол, який передає гетьману запрошення до спільних дій проти Яна II Казимира. На початку вересня Хмельницький знімає війська з облоги Кам’яний та спрямовує їх у напрямку Львова. На марші вони оволодівають Скалою-Подільскою, Ягельницею, Чортковом, Теребовлею, Тернополем, Підгайцями, Бережанами, Бузьком та іншими містами регіону. З 25 вересня розпочинається чергова облога українськими військами Львова. З-під стін міста український гетьман і російський воєвода виряджають експедиційний корпус до Городка, де з військами стояв С. Потоцький. Марш виявився досить успішним, і 29 вересня коронні війська були розбиті.
Намагаючись поширити свій вплив на усі етнічно українські землі, гетьман вирядив з-під Львова війська далі на захід. їм вдалося оволодіти Ярославом, Краснобродом, Томашувом, Любліном, Я норовом, Любачовом та іншими. Українські козаки стояли на Віслі та Сяні, а в деяких місцях просунулися й далі.
Після цього цілком реальною виглядала перспектива створення соборної Української держави під зверхністю козацького гетьмана. Проте подальший розвиток міжнародних процесів перекреслює ці сподівання. Насамперед проти утвердження козаків на західноукраїнських землях виступає шведський король, у котрого запаморочилася голова від здобутих вражаючих успіхів, і він, вважаючи, що справу вже зроблено, дивився на землі Речі Посполитої як на власні володіння. Не було єдності в гетьмана і з російською стороною. Бутурлін прагнув до того, аби звільнені від влади польського короля землі переходили під зверхність царя, а цього, зрозуміло, не міг допустити український гетьман. Крім того, усвідомивши небезпеку повного розгрому польського короля та встановлення над Річчю Посполитою влади шведського монарха, з Криму вийшли в Україну орди Мехмед-Герея. Гетьман був змушений віддати наказ про виведення української армії із західноукраїнського регіону.
Тим часом вражаючі перемоги, здобуті Швецією у війні з Річчю Посполитою, викликали велике занепокоєння у Москві. І вже із зими 1656 р. уряд Олексія Михайловича обговорює плани війни зі Швецію. Для того, аби не воювати на два фронти, московські політики вирішують форсувати процес замирення з польським королем. Принципово іншою була реакція українського керівництва. Упродовж літа – початку осені 1656 р. Хмельницький намагається відмовити царський уряд від замирення з Яном Казимиром. Переконує його в тому, що полякам мир потрібний лише для того, аби зібрати сили та впоратися зі шведами, коли ж це завдання буде досягнуто, вони неодмінно відмовляться від виконання взятих перед царем зобов’язань. Утім усі застереження Хмельницького виявляються марними. Наприкінці травня уряд Олексія Михайловича оголошує війну Швеції. Слідом за цим московське керівництво допускається ще однієї вкрай серйозної помилки. Розпочинаючи мирні переговори з комісарами польського короля в селищі Нємєжі, поблизу Вільно, російська делегація погоджується з вимогами останніх щодо недопущення за стіл переговорів української делегації.
Поведінка російських дипломатів страшенно обурила українську делегацію. Недопущення української делегації за стіл переговорів у Нємєжі, а згодом укладене росіянами з поляками Віденське перемир’я гетьман Хмельницький розцінює як зраду царем інтересів України. У Чигирині скликаються старшинські наради, на яких гетьман уперше говорить про необхідність розірвання стосунків з Москвою та пошуку нових зовнішньополітичних партнерів.
Добру нагоду вирватися за межі московської політики для української дипломатії створювало складання в Центральній Європі антипольської коаліції в складі протестантських Швеції, Трансільванії та Бранденбургу, до яких примикали також православні Молдавія та Валахія й литовські кальвіністи, що співпрацювали з Карлом X Густавом. їх зусиллями у грудні
1656 р. в місті Радноті було укладено союзний трактат, яким передбачався розподіл земель Речі Посполитої між союзниками та зникнення Польсько-Литовської держави з політичної карти Європи.
Наприкінці 1656 – початку 1657 р. гетьманський уряд бере курс на зближення з учасниками Раднотської коаліції. А його результатом стає похід українського війська на землі Речі Посполитої, що розпочався в січні
(2 votes, average: 2,50 out of 5)