Історія України – Литвин В. М. – Соціокультурний розвиток Київської Русі
Хрещення Київської Русі зумовило чимало важливих зрушень у духовній, політичній та економічній сферах, внесло нове розуміння етики та моралі, дало могутній поштовх розвиткові культури. Досить значну роль відіграла Церква у справі об’єднання східнослов’янських земель у системі давньоруської державності. Упродовж усієї історії Русі Церква виступала одним з найбільш реальних й істотних з’єднувальних елементів різноманітних її отчин та волостей. Церква сприяла розвиткові в широких народних масах почуття єдності православної Руської землі.
Така особлива роль Православної церкви в політичних процесах, що мали місце на Русі, значною мірою зумовлювалася як іманентними потребами церковної організації, так і візантійськими традиціями співіснування з державою та її структурною побудовою. Адже Православна церква Русі була централізованою структурою, єдність якої грунтувалася на міцній морально-правовій базі.
Від кінця X ст. на чолі церковної організації Київської Русі стояв Київський митрополит. Обрання та висвячення митрополитів, як правило, здійснювалися в Константинополі патріархом із числа трьох грецьких ієрархів, запропонованих патріаршим Синодом. Авторитет і влада київських митрополитів визначалися грецьким “Номоканоном”. Його правомочність визнавалася світською владою Київської Русі. Символом канонічної залежності Київської митрополії від константинопольського патріарха було те, що останній присилав до Києва святе миро.
Заснування митрополії передбачало створення єпископських кафедр. Наприкінці княжіння Ярослава Мудрого центри єпископій знаходилися в
Новгороді, Чернігові, Полоцьку та Турові. Упродовж XII ст. єпископські кафедри з’явилися ще в Переяславі, Білгороді, Володимиро-Волинську, Перемишлі, Юрієві, Ростові, Смоленську, Галичі, Рязані. У XIII ст. було утворено Холмську, Угровську та Луцьку єпархію. Загалом напередодні навали орд Батия на Русі було 16 православних єпископських кафедр.
Починаючи вже з XII ст., при єпископських кафедрах почали формуватися органи церковного управління. Господарською діяльністю опікувалися так звані Владичні тиуни, А судові й адміністративні – Владичні намісники.
Активно впливаючи на політичні процеси на Русі, єпископи, котрі, на відміну від митрополитів, були вихідцями з місцевого населення, часто-густо виконували посередницькі функції щодо залагодження міжкнязівських конфліктів, виступаючи в ролі послів чи приймаючи взаємні присяги та скріплюючи їх авторитетом Церкви. Миротворча політика православних владик зумовлювалася як високими принципами християнської моралі, так і реальними потребами церковного життя. Адже економічне процвітання Церкви перебувало в прямій залежності від спокою в державі.
Крім судової юрисдикції щодо своїх підданих простолюдинів чи належних до церковної структури осіб, Церква поширювала сферу своєї судової компетенції і на всі справи, пов’язані з родинним життям жителів Київської Русі.
Будучи тісно пов’язаними з князівською владою на місцях, єпископи часом навіть заміщали князя за його відсутності в столичному місті.
Досить міцним було й економічне становище Церкви. Уже за статутом князя Володимира Святославича Церкві було передано десяту частину князівських надходжень з усієї Руської землі. Тобто Церква жила не за рахунок випадкових пожертв, а отримувала регулярну грошову ренту від світської влади. Десятина відраховувалася відданий, від прибутків княжого суду, від торгового мита. Зрозуміло, що така система життєзабезпечення церковної організації сприяла стабільності економічного становища останньої, але й штучно “прив’язувал” церкву до держави, не давала їй можливості розвинутися в абсолютно автономний соціальний інститут, незалежний від світських влад.
З часом Православна церква обзавелась досить значними за розмірами земельними угіддями, селами та містами, перетворившись на великого землевласника.
Надзвичайно важливою і впливовою структурою церковної організації на Русі були православні монастирі. На Русь традиції чернецтва були перенесені з Візантії, звідкіля було запозичено й відомий статут Константинопольського Студійського монастиря.
Перші монастирі на Русі засновувалися за ініціативи князівської влади і користувались її постійною підтримкою. Найбільше чернечих осель перебувало під патронатом великих київських князів. Ще в 1030-х рр. з ініціативи Ярослава Мудрого у стольному граді було засновано Георгіївський та Ірининський монастирі. Згодом, упродовж другої половини XI-XII ст., нащадками Ярослава було засновано Андріївський, Видубицький, Дмитріївський, Золотоверхий Михайлівський, Кирилівський монастирі. Всього в Києві у XIII ст. нараховувалося майже 20 святих осідків.
Найбільшим авторитетом на Русі користувався Печерський монастир, заснований у 1050-х рр. вихідцем з любецьких бояр ченцем Антонієм. Наступник Антонія, син дружинника з Василькова чернець Феодосій, ставши його ігуменом, уперше в чернечій практиці Русі запровадив чернечий статут одного з найвизначніших візантійських ченців Феодора Студи-та. Цей статут передбачав надзвичайно суворі вимоги до життя братії, впроваджував акцентовано аскетичні умови її проживання у стінах святого Печерського монастиря. Печерські ченці, прагнучи досягти духовного подвигу, роками самотньо жили в тісних земляних печерах, проводячи час у безперестанних молитвах та постах. Духовне подвижництво печерських братчиків принесло оселі славу одного з найбільш святих місць православної Русі.
Крім духовного подвижництва, монастирі чимало прислужилися культурному поступу Русі, оскільки саме в їхніх стінах зосереджувалися центри іконопису, там же переписувалися книги, навчалося духовенство.
Писемність на Русі була відома вже доволі давно. Принаймні, археологами виявлено під Смоленськом глиняний посуд, датований початком IX ст., що містив напис давньослов’янською абеткою. У 60-ті роки IX ст. візантійський дипломат і слов’янський просвітитель Кирило, відвідавши на Кримському півострові Корсунь (античний Херсонес), бачив там Євангеліє, написане “руськими письменами”. Підтвердженнями реальності “руських письмен” служать і договори Русі з Візантією, написані і слов’янською мовою. Крім того, С. Висоцький на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору в Києві виявив так звану “Софійську азбуку”, що складалася з 27 літер: 23 грецьких і 4 слов’янських. На думку першовідкривача цієї азбуки, вона була одним з перехідних етапів східнослов’янської писемності, коли до грецької абетки почали додавати літери, якими намагалися передати фонетичні особливості слов’янської мови.
Пізніше слов’яни отримали дві азбуки – глаголицю та кирилицю. Більшість учених переконані, що глаголицю розробили щойно згаданий Кирило та його брат Мефодій, доповнивши слов’янськими літерами грецький устав VI-VIII ст. Однак глаголиця була досить складною при написанні, а тому в слов’янському світі поширилася більш доступна кирилична система письма.
Володимирове Хрещення Русі 988 р. сприяло поширенню кириличної системи письма і грамотності. Ним написані “Остромирове Євангеліє”, “Ізборники” 1073 і 1076 рр., “Слово про Закон і Благодать”, “Мстиславове Євангеліє”, “Повість временних літ” та інші визначні пам’ятки давньоруської писемності.
Широке розповсюдження берестяних грамот, які знаходять археологи під час розкопок культурних шарів Новгорода, Пскова, Старої Ладоги та інших міст Північної та Північно-Східної Русі, а також зроблені парафіянами – ченцями, священиками, купцями, княжими людьми тощо – графіті на стінах культових споруд Південної Русі, особливо багатими в
Києві, переконують у широкому розповсюдженні письменності в Київській Русі XII-XIII ст., а отже, наявності достатньої мережі шкіл.
Щодо існування останніх, то достеменно відомо, що вже в роки князювання Володимира Святославича в Києві існувала школа, в якій навчалися діти найближчого оточення князя – старших дружинників князівської адміністрації, бояр. Для підготовки освіченого руського духовенства Ярославом Володимировичем була відкрита школа в Новгороді. Збереглися також відомості про існування школи грамоти в Софійському монастирі Києва.
Крім державних і церковних шкіл, існували також школи приватні. Зокрема, саме в такий спосіб освіту здобув один з основоположників руського чернецтва Феодосій Печерський, котрий навчався в місті Курську в приватного вчителя. З XI ст. в знатних родинах грамоти почали навчати не лише хлопчиків, а й дівчаток. Сестра Володимира Мономаха Янка, засновниця дівочого монастиря в Києві, створила в ньому школу для навчання дівчаток.
Розвиткові освіченості давньоруського населення сприяло існування бібліотек. Найпершою з-поміж них, а крім того, найвідомішою та найбільшою, була заснована в 1037 р. бібліотека при Софії Київській. Бібліотека перебувала під опікою софійської чернечої братії, яка займалася переписуванням книг, а також їх обслуговуванням і видачею для читання. Відтак при Софії існувала й найбільша книгописна майстерня. У ній працювали писці як духовного звання, так і миряни. Крім Києва, такі майстерні існували в Чернігові, Новгороді, Галичі, Володимирі-Волинському, Переяславі та інших містах.
Якими ж були книги книгозбірень давньої Русі? Зрозуміло, що переважна більшість книг була церковного змісту. Головним чином сакральна література мала богослужбовий характер. Так, для громадського богослужіння писались Служебники (які містили переважно літургії) та часослови (містили так звані “часи”, тобто денні богослужіння). Для приватного богослужіння виготовлялись Требники. Основою богослужіння були служебні псалтирі, що складались з 12 частин-Кафізм, Кожна по три слави, а також з біблійних пісень і псалмів. Загалом, у богослужінні використовуються тільки уривки з Біблії впереміж з іншими ритуальними текстами, а тому Старого Заповіту як цілісного кодексу на Русі в описуваний період не було.
Крім богослужбових книг, писались також четьї (тобто книги для читання) і толкові – книги, що містили уривки з Біблії та коментарі до них різних авторів. Толкові книги вже не були сакральними текстами, а тому до них включали не тільки офіційно прийняті церквою тексти, а й так звані апокрифи, що не були сакралізованими формулюваннями.
Як своєрідну церковну публіцистику можна сприймати книги, що містили тексти проповідей. Як правило, вони виходили за межі суто релігійної тематики, мали повчальний, дидактичний характер, несучи моральне, ідеологічне й філософське навантаження. Найбільш відомим прикладом такого письменства є “Слово про Закон і Благодать” митрополита Іларіона. Визначним автором повчань був єпископ туровський Кирило, котрому належить авторство “Притчі про душу й тіло”, “Повість про білоризця та мнішество”, “Сказання про чорноризький чин” та низка інших текстів.
Значне місце в тогочасній церковній літературі займали твори, написані в жанрі Житій – Життєписів святих і мучеників.
Поряд із церковними книгами писались, а власне перекладались з інших мов і світські книги, що містили відомості зі світової історії, географії, астрономії, філософії тощо. Найбільш відомими з-поміж них були “Історія іудейської війни” Йосипа Флавія, “Джерело знань” Іоанна Дамаскина, “Хроніка” Георгія Амартола та ін. На Русі відомими були також твори Арістотеля, Платона, Гомера.
Проте найпомітнішим історико-літературним явищем середньовічної Русі було літописання – створення масштабних історичних творів, які охоплювали кілька віків давньоруської історії. Писання хронік на той час мало поширення по всій Європі. Однак на відміну від західноєвропейських середньовічних хронік, написаних латиною, давньоруські літописи писались рідною мовою.
На Русі літописання зародилося досить рано. Деякі дослідники відносять його початки до часів князя Аскольда, тобто 60-80 рр. IX ст. Вірогідніше, що перш ніж створювались масштабні історичні оповіді, існували усні оповіді та окремі записи, що вже згодом ставали основою для узагальнюючих творів. Таким чином літописи ставали колективним інтелектуальним продуктом. Автор кожного чергового літописного зводу виступав одночасно і як автор, і як упорядник та редактор.
Найбільш яскравою пам’яткою літописання кінця XI – початку XII ст. є “Повість временних літ”, яка, за спостереженням фахівців, увібрала в себе попередні літописні зводи 996, 1039. 1073, 1093-1096 рр., а також різні церковні повчання, усні перекази, “Ізборник” Святослава, цитати з візантійських авторів та Біблії. Найбільш вірогідним автором твору є славнозвісний літописець Нестор – чернець Печерського монастиря, однак частина дослідників схильна вбачати його в особі ігумена Михайлівського Видубицького монастиря літописця Сильвестра. Або ж написаний у перше десятиліття XII ст. Нестором при дворі князя Святополка звід за наказом Володимира Мономаха і його сина Мстислава упродовж 1116-1118 рр. був заново переписаний ігуменом Сильвестром. “Повість временних літ” вважається вершиною раннього літописання Давньої Русі. Вона стала підгрунтям і зразком для написання пізніших літописів.
Літописна традиція зародилася в Києві, а згодом поширилася на всі регіони Русі – Новгород, Переяслав, Чернігів, Волинь, Галич. У духовних центрах Русі, зокрема у Видубицькому монастирі Києва, створювались цілі бібліотеки літописних зводів, що стали джерелами при підготовці літописних творів наступних віків.
Надзвичайно важливим джерелом пізнання духовного світу і матеріальної культури Русі є давньоруські архітектурні пам’ятки. Архітектурне мистецтво Київської Русі включало до себе різноманітні жанри – житлове будівництво, спорудження укріплень, культові споруди. Справжні архітектурні шедеври становили будинки представників заможних верств населення, відомі в джерелах під назвою “хороми”. Вони були щедро прикрашені карнизами, гребенями, колонками, лиштвами, одвірками та іншими декоративними деталями. Більшість з них були представлені у вигляді дерев’яних споруд, а тому не збереглися.
Важливим етапом у розвитку давньоруської архітектури стало, як уже зазначалося, прийняття в часи Володимира Великого християнства. Адже разом з новою державною релігією Русь успадкувала від Візантії багатющу традицію сакрального будівництва. Зокрема, Русь запозичила від Візантії хрестово-купольну модель спорудження церков, коли основу храму складає квадрат, поділений чотирма стовпами, а до підкупольного простору примикають прямокутні ніші, створюючи архітектурний хрест.
Більшість давньоруських храмів були дерев’яними і їх також спіткала доля інших будівель, зроблених з такого недовговічного матеріалу, яким було дерево. Так, з літопису відомо, наприклад, що лише під час пожежі 1124 р. в Києві згоріло майже 600 храмів. Утім, в культовому будівництві більше, аніж будь-де, як основні будівельні матеріали впроваджувалися камінь і цегла (принаймні, при спорудженні центральних міських соборів), а тому архітектурне мистецтво Київської Русі можна охарактеризувати саме на прикладі сакральної архітектури.
Найвідомішим зразком найдавнішого кам’яного давньоруського культового зодчества була окраса “Міста Володимира” – Десятинна церква. Особливої урочистості храму надавало вже його місцеположення – на самому краю Старокиївської гори. Тут монументальна споруда високо піднімалася над дерев’яними кварталами і фортечними мурами дитинця. Величні бані Десятинної церкви були добре видні не лише з ремісничого Подолу, а й із задніпровських “пригородків” Києва.
Церква була прикрашена іконами, хрестами і церковним начинням, привезеними князем Володимиром із Херсонеса та отриманими як посаг за принцесою Анною з Константинополя. Підлога храму була викладена майоліковими плитками і мозаїкою, стіни розписані живописом та мозаїчним панно. Всередині знаходилися мармурові колони. Церкву будували грецькі майстри і за взірець вони брали один із соборів Великого палацу в Константинополі.
Новий етап розвитку сакральної архітектурної культури Русі започаткували ансамблі “Міста Ярослава”, в яких, згідно із спостереженнями фахівців, поряд із візантійськими мотивами виразно простежуються і характерні місцеві риси зодчества. Становлення власної традиції засвідчує такий шедевр архітектури першої половини XI ст., як Софійський собор (його будівництво розпочали 1037 р. і завершили через 5-7 років). Фахівці звертають увагу на те, що своєю символічно-естетичною системою цінностей Софія Київська різко контрастувала з її більш раннім аналогом – Софією Константинопольською. Так, якщо храм Святої Софії у Константинополі був базилікою з грандіозним Куполом, То в Києві – хрестово-купольною спорудою з тринадцятьма верхами.
Храм був настільки довершено спроектовано й збудовано, що при своїх порівняно невеликих розмірах справляє враження надзвичайно монументальної споруди. Як сучасників князя Ярослава, так і його нащадків не могло не вражати внутрішнє оздоблення собору. 1 найбільше емоційне враження тут, безперечно, справляла знаменита Оранта – головний символ Софії Київської. Завдяки унікальному розміщенню мозаїки, смальти, образ Матері Божої випромінює потужне внутрішнє світло, яке сприймається віруючими як світло божественне. Унікальною є і постава Богоматері – вона подається як войовниця Бога, як згусток сили й волі, що вічно тримає руки перед Богом на захист грішного людства.
Храм Софії, звичайно ж, передовсім був головним храмом Київської Русі. Але він був і духовним центром. Тут знаходилась перша бібліотека, проходили дипломатичні прийоми, а на другому поверсі відбувалися навіть бенкети.
Довкола Софії Київської на честь святих патронів князя Ярослава Володимировича і його дружини Інгерди були засновані монастирі з храмами Георгія та Ірини. За своїми конструктивними особливостями вони нагадували центральний храм, щоправда, значно поступалися йому в розмірах, створюючи тим самим єдиний сакрально-архітектурний комплекс.
Спорудження Софійського собору в Києві започаткувало практику подібного сакрального будівництва в інших давньоруських центрах – Новгороді та Полоцьку, де храми на честь Святої Софії було зведено впродовж 1045-1050 рр. Неабиякого розвитку набуло започатковане при зведенні Софії Київської пошанування Богородичного культу і в пізнішому сакральному будівництві в самому Києві. Адже всі основні київські храми – Благовіщення на Золотих Воротах, Десятинна церква, весь цикл лаврських храмів – від Аннозачатіївського до Успенського – були пов’язані саме з цим культом.
На особливу увагу при розгляді давньоруського сакрального зодчества першої половини XI ст. заслуговують ініціативи брата київського князя Мстислава Володимировича в Чернігові, де ним було розгорнуто будівництво єпископського Спасо-Преображенського собору.
Помітним піднесенням культового будівництва позначається друга половина XI ст. У цей час в Києві споруджуються собори Дмитрівського (пізніше Михайлівського Золотоверхого), Михайлівського Видубицького, Печерського та Кловського монастирів.
Надзвичайне значення для розвитку сакральної архітектури Київської Русі мало спорудження в 1078 р. Успенського храму Печерського монастиря, який заклав основи певного архітектурного канону, що згодом поширився по всій Русі. Собор Успіння Богоматері передовсім характеризувався своєю унікальною для тогочасних давньоруських традицій зорієнтованістю на рух угору. Такий ефект створювався передовсім виразним піднесенням його склепіння та одноглавою верхньою частиною.
За прикладом Успенського було зведено Михайлівський Золотоверхий та Михайлівський Видубицький храми, Спас на Берестові у Києві, а згодом і в інших давньоруських містах – Смоленську, Ростові, Суздалі.
Загалом, рубіж XI-XII ст. став часом, коли культове будівництво швидкими темпами розвивалося не лише в Києві та Новгороді, а й решті давньоруських центрів. Так, масштабне сакральне будівництво розгорнулося в порубіжному зі степом Переяславському князівстві. Причому, зважаючи саме на цей вимушений статус князівства – гаранта безпеки Київської Русі, у Переяславі склався культ архангела Михаїла – воїна, проводиря небесного воїнства. Зокрема у самому Переяславі в цей час було зведено комплекс єпископського двору з його центральною спорудою – Михайлівським храмом. У Чернігові споруджуються Борисоглібський (1128 р.) та Успенський (40-і рр. XII ст.) храми, в Галичі – Успенський собор (1157 р.), у Вручому – храм св. Василія (1190 р.), у Білгороді – храм Апостолів (1197 р.) та ін.
Бурхливий розвиток сакральної архітектури зумовлює формування окремих архітектурних шкіл, що були об’єднані єдиним стильовим напрямом. Фахівці, зокрема, розрізняють київську, чернігівську та переяславську архітектурні школи.
Розвиток архітектури підштовхував до аналогічної динаміки й іконо-писання. Взірцем для розвитку давньоруського сакрального живопису слугували довершені зразки візантійських майстрів. Утім, фахівці відзначають той факт, що загалом доволі аскетична візантійська манера письма на Русі видозмінювалась відповідно до місцевих уявлень про природу, характер добра і зла, набувала певних проявів народної культури і народних естетичних уявлень.
Одночасно з іконописом розвивались також фресковий живопис, мозаїка. Довершені зразки такого мистецтва прикрашали передовсім Софійський та Михайлівський собори Києва.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)