Історія України – Литвин В. М. – РОЗДІЛ 21. СТАЛІНСЬКА “РЕВОЛЮЦІЯ ЗВЕРХУ” (1929-1938). ТРАГЕДІЯ ГОЛОДОМОРУ 1932-1933 pp
“Великий перелом”
Альянс радянської революції і комуністичної доктрини дав життя тоталітарному режиму надзвичайної життєздатності і агресивності. За короткий час компартії радянський режим знищив або підпорядкував собі всі суспільно-політичні структури на основній частині території колишньої Російської імперії, після чого зробив спробу завоювати Європу під гаслами пролетарської революції. Однак у лобу розвалу традиційних імперій ідея національно-державного об’єднання перемогла роздмухувану більшовиками класову ненависть, їм довелося обмежитися будівництвом комуністичного ладу тільки в опанованій ними країні.
Повернувшись обличчям до концепції “соціалізму в одній країні”, керівники СРСР не втратили властивої інтернаціоналістам месіанської агресивності. Тільки тепер у прагненні “ощасливити” людство вони робили ставку у майбутніх війнах на ресурси власної країни, а не на післяреволюційну анархію і господарський розвал у сусідніх країнах. Та для цього власну країну треба було перетворити в могутню індустріальну фортецю. Проблема співіснування СРСР з оточуючим світом була поставлена на XV з’їзді ВКП(б) у грудні 1927 р. Тон задавала звітна доповідь генерального секретаря ЦК Й. Сталіна, де пролунала заявка: “Ми не можемо забути слів Леніна про те, що дуже багато у справі нашого будівництва залежить від того, чи вдасться нам відстрочити війну з капіталістичним світом, яка неминуча, але яку можна відстрочити або до того моменту, поки визріє пролетарська революція в Європі, або до того моменту, поки назріють цілком колоніальні революції, або, нарешті, до того моменту, поки капіталісти пересваряться між собою за переділ колоній”. Голова ВРНГ СРСР В. Куйбишев завершив дискусію про директиви до плану першої п’ятирічки висновком, який прямо випливав із тези про фатальну неминучість війни: “…Так побудувати всю нашу цивільну промисловість і всі галузі народного господарства, щоб ми мали можливість на випадок потреби в короткий строк перейти з рейок мирного будівництва соціалізму на рейки відсічі капіталістичному світові”.
19 вересня 1928 р. В. Куйбишев проголосив нову програму індустріалізації, яка істотно перекривала плани, затверджені XV з’їздом ВКП(б). М. Бухарін відповів статтею “Замітки економіста”, в якій показував, що вони позбавлені резервів, надто жорстко детерміновані. Сталінська більшість в політбюро засудила публікацію. А 19 листопада Сталін виступив на пленумі ЦК ВКП(б) із промовою “Про індустріалізацію країни і про правий ухил в ВКП(б)”, нещадно критикуючи своїх опонентів. Але якщо розгромлена у 1927 р. “ліва опозиція” не мала глибоких коренів у партії і суспільстві, то лідери “правого ухилу” користувалися широкою громадською підтримкою. Група Бухаріна відстоювала нормальну економічну політику, яка влаштовувала багатьох. Щоб викоренити “праву небезпеку”, Сталін домігся рішення про нову генеральну чистку в партії, яка тривала цілий рік.
Матеріали квітневого (1929 р.) об’єднаного пленуму ЦК і ЦКК ВКЛ(б) добре показують механізм остаточного підриву нової економічної політики. Політичні діячі, які мали в своїх руках важелі влади, користувалися ними для штучного загострення економічного становища в країні, після чого суспільству пропонувалися прості рішення подолання господарської кризи. Хлібозаготівельна криза 1928/29 р., яка знаменувала собою остаточний перехід від непу до сталінського варіанта “революції зверху”, зумовлювалася об’єктивними обставинами. Внаслідок погодних умов (заморозки, посуха) у 1928 р. в Україні стався великий недорід. Через це у республіці було заготовлено на 1 квітня 1929 р. тільки 26-27 млн пудів хліба (жита і пшениці) проти 200 млн пудів у попередньому році. Незважаючи на застосування силових методів, до яких держава повернулася з початку 1928 р., більше хліба заготівельникам з України витиснути не вдалося. У районах республіки, які були особливо вражені посухою, почалося голодування.
Щоб подолати дефіцит хліба. О. Риков запропонував закупити за кордоном 80-100 млн пудів зерна, на що треба було витратити до 200 млн валютних рублів. Сталін не погоджувався витрачати валюту на закупівлю хліба. Повторювалася ситуація, яка не раз вже Виникала, починаючи з 1926 р. Керівники країни повинні були або обмежувати масштаби капітального будівництва у промисловості згідно з наявними ресурсами, або розширити обсяг ресурсів за рахунок пограбування заможних верств села. Але всі розуміли, що незбалансованість народногосподарських пропорцій, яка проявлялася у вигляді хлібозаготівельних криз, не може тривати надто довго. Примусові хлібозаготівлі викликали відмову селян працювати на землі.
У конкретній ситуації, що виникла під час другої хлібозаготівельної кризи, Риков запропонував нестандартний вихід, який давав можливість увезти хліб, не витрачаючи відкладену на закупівлю машин валюту. Він домовився з деякими закордонними фірмами про закупівлю хліба в кредит на пільгових умовах. Однак сталінська більшість у політбюро ЦК на це не пішла. Діючи згідно з принципом “чим гірше, тим краще”, керівники країни розпочали атаку на “куркуля”. Хліб був потрібний державі, але в даному разі йшлося не тільки про хліб. Треба було розколоти селянство, протиставити більш заможні верстви, на яких передбачалося покласти основний тягар у хлібозаготівлях, менш заможним. Останні повинні були допомогти державі пограбувати своїх сусідів, тому що у хлібозаготівлях почав застосовуватися принцип самообкладання.
27 червня ВЦВК і РНК РСФРР, а 3 липня 1929 р. – ВУЦВК і РНК УСРР – прийняли постанову “Про розширення прав місцевих рад щодо сприяння виконанню загальнодержавних завдань і планів”. Коли сільський схід приймав на себе хлібозаготівельний план і здійснювалася його розкладка між окремими господарствами, місцеві ради повинні були вжити заходів щодо тих господарств, які не виконували покладених на них зобов’язань. Зокрема, сільради тепер могли накладати на них штраф, який уп’ятеро перевищував встановлені зобов’язання. У разі несплати штрафу майно порушників продавалося з торгів. У випадку прямої протидії господарств здаванню хлібопродуктів сільради зобов’язувалися передавати справи на таких громадян в порядку карного переслідування за опір владі.
В ході хлібозаготівельної кризи 1928/29 р. встановився новий тип відносин між державою і селянством, заснований на контрактації. Сама по собі контрактація була здобутком непу і народилася в умовах ринкових відносин між містом і селом. Контракт між державою і кооперацією (торговельною, збутовою) або окремими товаровиробниками передбачав взаємні зобов’язання сторін при стабільних цінах на продукцію. Держава зобов’язувалася постачати сільських товаровиробників промтоварами в обумовлених кількостях, а товаровиробники – здавати державі свою продукцію. У нових умовах контрактаційний договір став обов’язковим, але тільки для селян. Тепер вони зобов’язувалися здавати державі хліб, цукрові буряки та іншу продукцію, передбачену договором, за стабільними цінами, які внаслідок інфляції ставали символічними. Держава створювала фонд отоварювання сільськогосподарських заготівель, але виконувала свої зобов’язання за контрактом у міру можливості, тобто в межах наявних товарних фондів.
Промислова продукція широкого вжитку була сконцентрована у фонді отоварювання сільгоспзаготівель або в міських ресурсах, що розподілялися за картками чи талонами. Торгівля хлібом, а згодом і м’ясом, була заборонена під приводом її негативного впливу на заготівлі. Отже, ліквідація непу почалася зі знищення ринкового обміну між містом і селом.
26 серпня 1929 р. вийшла постанова ЦК ВКП(б) “Про основні підсумки і чергові завдання в галузі контрактації зернових посівів”. У цьому документі контрактація розглядалася як “засіб організації планового продуктообміну між містом і селом”. Отже, було знайдене відповідне слово: продуктообмін. Замість ринку і товарно-грошових відносин Сталін прагнув встановити “безпосередні” відносини між сільським господарством і промисловістю. Бідняки не брали участі в контрактації, оскільки не мали лишків продукції. З тими, кого держава вважала куркулями, вона не бажала укладати контракт. “Куркулі” повинні були виконувати тверді завдання із заготівель, які давалися на основі експертних оцінок економічної потужності кожного окремо взятого господарства.
Держава тиснула на “куркуля”, щоб мати в своєму розпорядженні більше хліба. Проте у хлібозаготівель була й інша стратегічна складова. Йшлося не про те, щоб забрати хліб сьогодні, а про те, щоб створити умови для постійної перекачки хліба шляхом позбавлення селян економічної незалежності.
Величезний тиск держави на селян давав деякі результати. На початок жовтня 1929 р. в колгоспах України налічувалося 477 тис. селянських господарств проти 173 тис. за рік до того. Питома вага колективізованих дворів становила в середньому по республіці 8,8 %. Напередодні чергового пленуму ЦК ВКП(б), 7 листопада 1929 р., в газеті “Правда” з’явилася стаття Сталіна “Рік великого перелому (До 12-х роковин Жовтня)”. Маніпулюючи цифрами щодо відсотків колективізованого селянства, Сталін робив висновки: “…мова йде про корінний перелом у розвитку нашого землеробства від дрібного і відсталого індивідуального господарства до великого і передового колективного землеробства”. Він стверджував, що розпочався масовий колгоспний рух, в колгоспи селяни “пішли цілими селами, волостями, районами”. Твердження жодною мірою не відповідали дійсності, але вони були наповнені великим політичним змістом – почалася боротьба за відсотки колективізованих селянських господарств.
“Великий перелом” став початком сталінської “революції зверху”. В умовах, коли колгоспний рух “на практиці” став переростати в “суцільну колективізацію цілих районів”, пленум ЦК проголосив курс на безпосередній перехід до суцільної колективізації всього сільського господарства.
Окремим пунктом на порядок денний листопадового пленуму ЦК Була Поставлена доповідь генерального секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора про перспективи колективізації в Україні. За кілька місяців по тому, у квітні 1929 р., відбулася II Всеукраїнська партконференція, яка затвердила для України підвищений відсоток колективізації селянських дворів на кінець п’ятирічки – 28. Тепер же пленум ЦК ВКП(б) прийняв таку установку: “Україна повинна протягом найкоротшого строку дати зразки організації великого громадського господарства не тільки на території окремих районів, а навіть на суцільних площах, які охоплюють цілі округи”.
Щоб середняк повернув у бік “комунії” насправді, його треба було добряче налякати. Трагічна доля більш заможних сусідів повинна була змусити селян-власників примиритися із втратою своєї власності і задовольнитися життям у колгоспі. Невизначеність ознак, за якими середняка відрізняли від багатія, була складовою частиною сталінського плану ліквідації економічно незалежного селянства. Кожний середняк мусив відчути загрозу, яка нависала безпосередньо над ним: не підеш у колгосп, то станеш куркулем. У випадку негативного ставлення бідняків і наймитів до суцільної колективізації їх зараховували в “підкуркульники”.
Конкретний механізм кампанії розкуркулювання був опрацьований у другій половині січня 1930 р. комісією політбюро ЦК на чолі з В. Молотовим. Постанова політбюро поділила всіх “куркулів” на три категорії. До першої віднесли “контрреволюційний куркульський актив”, який підлягав негайній ліквідації – шляхом розстрілу або ув’язнення в концтаборі. Другу категорію повинні були скласти “інші елементи куркульського активу”, які підлягали висиланню у віддалені місцевості СРСР. Третю категорію складали ті, хто залишився в районі постійного проживання. Після розкуркулення їм надавалися невеликі земельні ділянки за межами колгоспних масивів. Поділ розкуркулюваних на категорії у персональному вимірі був прерогативою місцевих органів влади. Загальна кількість розкуркулюваних повинна була скласти від 3 до 5 % селянських господарств у кожному регіоні. Зокрема, ОДПУ за чотири місяці (лютий-травень) повинне було заслати в концтабори 60 тис. і виселити у віддалені райони 150 тис. “куркулів”. В Україні до концтаборів планувалося надіслати 15 тис, а вислати – від 30 до 35 тис. “куркулів”. Конфісковане майно передавалося колгоспам.
Підсумкові дані про кампанію з розкуркулювання в Україні містить доповідна записка керівників ДПУ УСРР, надіслана в ОДПУ 25 березня 1930 р. З цього документа випливає, що виселення “куркулів” здійснювалося з 29 округів (із наявних 41) і охопило 19 531 господарство загальною чисельністю в 92 970 осіб. “Ексцеси”, як висловлювалися чекісти, були зареєстровані тільки в семи округах і мали епізодичний характер. Були відмічені тільки три випадки активного опору виселенню. Операція з розкуркулювання в 11 прикордонних округах УСРР була проведена в другій половині березня. Запізнення було викликане об’єднанням розкуркулювання з операцією “зачистки” прикордонної території від “контрреволюційного і антирадянського елементу”. Виселенню підлягало 15 тис. осіб. Нарешті, у квітні було здійснене виселення тисячі селянських сімей з п’яти округів на сході республіки.
Всього у Радянському Союзі було розкуркулене 337,6 тис. селянських господарств (без Казахстану і Закавказзя), у тому числі в Україні – 70,4 тис. З цієї кількості було депортовано 112,8 тис. сімей (550,6 тис. осіб), у тому числі з України – 31,6 тис. сімей (146,2 тис. осіб). Більшу частину депортованих прийняв Північний край. З України сюди було переселено 19,7 тис. сімей (93,5 тис. осіб). В Сибірський край було переселено 11,9 тис. сімей (52,4 тис. осіб).
Постанова ЦК ВКП(б) “Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву” від 5 січня 1930 р. визначала директивні строки для здійснення суцільної колективізації в регіонах країни. Коротші строки визначалися для хлібовиробних, триваліші – для хлібоспоживаючих регіонів. В Україні суцільна колективізація мала здійснюватися до осені 1931 або весни 1932 р.
Розпорошеному, політично неорганізованому селянству важко було чинити опір державі, яка за десять років добре підготувалася до цього двобою. Воно здебільшого скаржилося тій же державі. Випадки спалахів збройної боротьби залишалися нечисленними, але протести і хвилювання різного характеру почали наростати з місяця в місяць. Найбільш небезпечними для місцевої адміністрації здавалися так звані баб’ячі бунти. На початку березня, як вказувалося у звітності ДПУ, антирадянськими виступами селян було охоплено понад тисячу населених пунктів у 110 районах України.
2 березня газета “Правда” вийшла з новою редакцією При мірного статуту сільськогосподарської артілі. В ній давалася чітка відповідь на питання про межу усуспільнення селянських засобів виробництва. Кожний колгоспник отримав право на присадибну ділянку, корову, дрібну худобу і птицю. На першій сторінці газети друкувалася стаття Сталіна “Запаморочення від успіхів”. Основна її ідея була такою: селяни правильно протестують проти викривлень політики партії в галузі колективізації, місцевих керівників охопив дух зарозумілості і зазнайства, у них почала запаморочуватися голова від Успіхів. Знайшовши винних, генеральний секретар ЦК дав установку: повести рішучу боротьбу з цими небезпечними й шкідливими для справи настроями, вигнати їх геть з партії. На доповнення сталінської статті ЦК ВКП(б) прийняв постанову “Про боротьбу з викривленнями партійної лінії в колгоспному русі” від 10 березня 1930 р., в якій вступ селян у колгоспи називався цілком добровільною справою. Кожний, хто не бажав залишатися колгоспником, міг вийти з колгоспу.
Партійним комітетам дали вказівку уважно і чуйно підійти до розгляду скарг розкуркулених селян. Спеціальні комісії із залученням місцевих працівників розглянули весною 1930 р. скарги 10 495 селян, яких вислали у віддалені регіони СРСР. Було встановлено, що 943 господарства, тобто 9 % від загальної кількості, розкуркулили неправильно. Цим селянам дозволили повернутися додому, їм повернули конфісковане майно або відшкодували грошима його вартість. Як не намагалися затримати селян у колгоспах, але майже половина селян скористалася дозволом вийти з них. Рівень колективізації, розрахований по орній землі, скоротився з 70,9 % до 34,1 %. Частка колективізованих господарств серед усіх селянських господарств зменшилася з 64,4 % на 10 березня до 28,7 % на 1 жовтня. Практично всі селяни-власники, за радянською термінологією – середняки, вийшли з колгоспів. В них залишилися незаможники. Восени 1930 р. сталінська держава опинилася перед необхідністю проводити повторну колективізацію сільського господарства.
(2 votes, average: 2,50 out of 5)