Історія України – Левицька Н. М. – 5.5 Україна на початку XX ст. Утворення політичних партій. Революція 1905-1907 рр. в Україні
Початок XX ст. в Україні ознаменувався у промисловості: концентрацією виробництва, утворенням монополій, спеціалізацією районів, значним впливом іноземного капіталу, вищими від імперських темпами розвитку, перетворенням України на один з головних промислових районів Російської імперії. У сільському господарстві України зберігали свої позиції крупні поміщицькі латифундії, посилилась експлуатація народних мас, загострилась проблема аграрного перенаселення. Все це призводило до загострення соціальних протиріч.
На початку XX ст. пожвавлюється та активізується національний і політичний рух. У1897 р. на з’їзді громад у Києві була створена Українська Загальна Організація (УЗО), до складу якої увійшло біля 20 українських громад та чимало студентських груп. Це була перша спроба організаційного згуртування патріотично настроєних національних сил Наддніпрянщини. Метою її діяльності було згуртування українських діячів в одному об’єднанні. УЗО організувала книгарню, проводила Шевченківські дні, мистецькі ювілеї. Але її ставка на культурницьку діяльність вже не відповідала ні вимогам часу, ні настроям значної частини діячів національного руху. У 1900р. з ініціативи групи харківських активістів культурницького і студентського руху Д. Антоновича, П. Андрієвського, М. Русова, Б. Камінського, Л Мацієвича та ін. була створена перша політична організація – Революційна українська партія (РУП). її засновниками були Д. Антонович і М. Русов. Партія об’єднувала студентів та представників інтелігенції, різні покоління у боротьбі за національне та соціальне визволення. Вона мала організації у Харкові, Києві, Полтаві, Лубнах, Прилуках, Катеринославі та закордонний комітет у Львові. Програму партії під назвою “Самостійна Україна” склав харківський адвокат М. МІХНОВСЬКИЙ, в ній було виразно
Рис. 5.8 М. Міхновський
Сформульовано ідеали українського самостійництва на радикалістських засадах, для яких характерними є безкомпромісність, рішучість, глибоке усвідомлення трагічної долі народу, позбавленого свого історичного шляху розвитку, державницьких засад і прагнення поліпшити цю долю нагальними політичними засобами. У програмі зазначалося: “…одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ”. Програмою мінімум вважалося повернення українських прав, гарантованих російським царем Переяславською угодою 1654 року. Базові принципи цієї брошури і ультрарадикалізм М. Міхновського не підтримала більшість рупівців. Це призвело до першого розколу партії у 1902 р. і утворення М. Міхновським та його прихильниками Української народної партії (УНП). Це була організація націоналістичного напрямку, яку очолював Міхновський. Політична орієнтація партії була викладена у так званих “10 заповідях”: самостійна демократична республіка, панування української мови, звичаїв, культури тощо. Основним гаслом було “Україна для українців”. Зі складу УНП 1904 р. вийшла терористична група В. Чеховського “Оборона України”, яка намагалася підірвати пам’ятник царям у Києві, Одесі, Полтаві, О. Пушкіну у Харкові. Після 1907 р. діяльність УНП занепала і після арештів 1909 р. вона припинила своє існування.
З 1903 р. фактичним керівником РУП став М. Порш. Рупівці поширювали відозви, листівки, прокламації, в яких проповідували в основному мирні форми дій. На початку 1903 р. партія налічувала близько 500 прихильників, мала свої філії не тільки в Україні, а й на Кубані, Дону, в Петербурзі.
З ініціативи М. Порша. навесні 1904 р. в РУП відбулася чистка і були виключені не українці, есери, ліберальні демократи. Особливої ваги набуло гасло самостійності України.
У грудні 1904 р. з РУП вийшла і створила Українську соціал-демократичну спілку (УСДС) група, яку очолював М. Меленевський. Вона намагалася перетворити партію на автономну організацій Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), що об’єднувала б усіх робітників України, незалежно від національної належності.
Члени РУП, які залишилися після виходу з неї “Спілки”, у грудні 1905 р. на своєму з’їзді перейменували РУП в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Ії лідерами стали В. Винниченко, С Петлюра, М. Порш, Л. Юркевич та ін. УСДРП виступала за автономію України в складі Російської держави, проповідувала поділ соціал-демократичних партій за національною ознакою. Вона проголосила себе представником “українського пролетаріату”. На той час УСДРП була найчисельнішою робітничою партією України – 6 тис. членів, і відіграла значну роль у робітничих страйках 1903 р. та під час революції 1905 р.
Напередодні революції 1905 р. в Україні активізувалися ліберальні сили. 1904 р. вони створили у Києві Українську демократичну партію (УДП). її лідерами були О. Лотоцький, Є. Тимченко, Є. Чикаленко. Вона обстоювала встановлення конституційної монархії, проведення широких соціальних реформ та надання Україні автономних прав у межах федеративної Росії. Цій партії також не вдалося уникнути розколу. Восени 1904 р. окремі члени УДП, які вийшли з неї, започаткували нову – Українську радикальну партію (УРП), лідерами якої стали Б. Грінченко і С. Єфремов.
Обидві партії – УДП і УРП, нечисленні за складом, в одному з документів особливого відділу департаменту поліції віднесені до типу “конституційно-демократичних”. З ряду питань УДП і УРП стояли на радикальніших позиціях (наприклад, вимога автономії України, визнання соціалістичної перспективи тощо).
В умовах революції 1905-1907 pp. пройшла консолідація УДП і УРП, які відзначалися ідейною близькістю платформ. Наприкінці 1905 р. у Києві зорганізувалась Українська демократично-радикальна партія (УДРП). Найвидатнішими її представниками були Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Левицький. Ф. Матушевський, В. Науменко, Є. Чикаленко та ін. УДРП була партією парламентського типу, але після червневого перевороту 1907 р. припинила свою діяльність.
У1906 р. виникла Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР). однак розгорнути активну діяльність їй не вдалося. Подібна доля спіткала й Українську селянську партію (УСП), утворену 1907 року. Тривалий процес формування української селянської партії завершився лише у 1917 р. після об’єднання УПСР та УСП.
У зазначений час, крім національних політичних партій в Наддніпрянській Україні діяли й місцеві організації загальноросійських партій, які за своєю чисельністю і впливом явно переважали національні партії. Характерною рисою цього періоду була абсолютна перевага в українському русі лівих національно-соціалістичних сил. Українські ліберали та консерватори не змогли організаційно згуртувати свої сили на національному грунті і тому, як правило, орієнтувалися на загальноросійські політичні партії консервативного та ліберального напрямів.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)