Історія України – Лазарович М. В. – Революція 1905-1907 років
Нагромадження політичних, економічних та соціальних конфліктів завершилося соціальним вибухом підчас революції 1905- 1907 рр. Під ударами народних мас захиталася “тюрма народів” – Російська імперія. Революційна буря охопила всі простори України, зачепивши інтереси всіх станів і груп населення. У багатьох виступах, демонстраціях, страйках, збройних сутичках робітники, селяни, інтелігенція вимагали від царизму радикального поліпшення свого становища, ліквідації антинародного самодержавства, проголошення в країні загальнолюдських прав і свобод. Цього добивалися робітники Донбасу і Придніпров’я, прогресивна інтелігенція і військовослужбовці, мільйонні маси селянства. У роки революції зі зброєю в руках виступили чорноморські моряки броненосця ” Потьомкін”, де матроси – майже всі українці – на чолі з Г. Вакуленчуком та О. Матюшенком захопили корабель, київські сапери підпоручика Б. Жаданівського, робітники Донбасу і Харкова. В усій Україні палали селянські бунти. їх криваво придушували каральні загони царської армії. Правдиво описав ці події у творах “Фата моргана” та “Коні не винні” класик української літератури М. Коцюбинський.
Російська імперія була вже неспроможна зупинити революцію репресіями. 17 жовтня 1905 р. оголошено царський маніфест про свободу слова, друку, про перетворення Росії в конституційну монархію. Проте селянству цього було мало, воно продовжувало боротися за перерозподіл землі. Щоб згасити полум’я народного гніву, за здійснення грунтовної аграрної реформи в Росії взявся голова Ради міністрів П. Столипін. За двадцять років він обіцяв реформувати Росію. Історія відвела йому тільки п’ять років (1906-1911). Та навіть за цей короткий час внаслідок столипінської аграрної реформи у сільському господарстві України сталися суттєві зміни – значно збільшилася кількість т. зв. куркульських, а фактично фермерських господарств. Селяни масово виходили з общини, утворюючи власні відруби, тобто середні або великі господарства. Лише за кілька років їх з’явилося в Україні понад 226 тисяч. Малоземельні селяни, вийшовши з общини та продавши свої землі, мігрували в Сибір, Казахстан, на Далекий Схід. Станом на 1914 р. бл. 2 млн залишилося там на постійне проживання. Вони надіялися стати ” міцними” господарями, та далеко не всім це вдалося на цілинних землях. І донині наші земляки живуть там цілими селами і навіть районами (Сірий Клин, Зелений Клин тощо).
У1905-1907 рр. посилився український національно-визвольний рух. Українці вимагали скасування будь-яких національних привілеїв і встановлення рівноправності всіх народів, вільного розвитку української мови в культури, безперешкодного навчання українською мовою в школах, права вільного користування нею в судах та інших адміністративних установах, заснування культурно-освітніх гуртків і товариств, видання літератури, газет і журналів українською мовою. Під могутнім революційним натиском царизм змушений був піти на послаблення національного гніту. Законом від 21 листопада 1905 р. було дозволено видавати літературу національними мовами, випускати газети й журнали, створювати культурно-освітні товариства, відкривати національні театри.
В Україні у ряді сіл учителі почали навчати учнів українською мовою. У багатьох містах – Києві, Одесі, Полтаві, Чернігові, Катеринославі, Кам’янці-Подільському та ін. і деяких селах виникли культурно-освітні товариства “Просвіта”. Активну участь у їх роботі брали видатні діячі української культури Л. Українка, П. Мирний, Д. Яворницький. У багатьох містах відкривали українські клуби, музично-драматичні гуртки, наукові товариства.
З кін. 1905 р. почали видавати газети й журнали українською мовою. У цілому в 1906 р. їх налічувалося 18, а протягом 1905-1907 pp. виходило 25. Першою щоденною українською газетою стала “Громадська думка” (пізніше “Рада”). Остання виходила з 15 вересня 1906р. по 2 серпня 1914 р. У ній співпрацювали провідні діячі української культури, зокрема М. Грушевський, І. Франко, О. Олесь, В. Винниченко та ін. Щоденні газети “Громадська думка”, “Рада”, “Нова громада” утримували щедрі меценати Є. Чикаленко та В. Симиренко. Останній з них – цукрозаводчик і вчений, крім того, віддавав 10 % своїх доходів на розвиток національної культури.
В умовах революції 1905-1907 pp. пройшла консолідація УДП і УРП, які відзначалися ідейною близькістю платформ. Наприкінці 1905 р. у Києві зорганізувалась Українська демократично-радикальна партія (УДРП). Найвидатнішими її представниками були Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Левицький, Ф. Матушевський, В. Науменко, Є. Чикаленко та ін. УДРП була партією парламентського типу, але після червневого перевороту 1907 р. припинила свою діяльність.
У період першої російської революції на значній території України діяли організації українських есерів, витоки яких сягають перших років XX ст. Вони утворилися на основі місцевих організацій загальноросійської партії соціалістів-революціонерів, надзвичайно популярної серед селянства. Проте організаційне оформлення УПСР затягнулося.
У виборах до першого російського парламенту – Державної думи в лютому – квітні 1906 р. з українських політичних партій взяла участь тільки демократично-радикальна партія, її представляла в Думі група визначних діячів – Є. Шраг, В. Шемет, П. Чижевський, М. Біляшівський. Під їх керівництвом діяла Українська думська громада, яка нараховувала 44 чол. Вона виступала з вимогами введення навчання українською мовою та заснування в університетах кафедр українознавства, готувала законопроекти про автономію України, місцеве самоврядування тощо. Значну роль у її діяльності відіграв М. Грушевський, тоді професор Львівського університету.
8 липня 1906 р. царський уряд розпустив 1 Думу. Вибори в II Думу відбулися в січні – лютому 1907 р., в умовах спаду революції. Друга Дума засідала з 20лютого до ЗО червня 1907 р. У ній також діяла Українська громада-47 депутатів, які видавали свій друкований орган ” Рідна справа. Думські вісті”, що виходив у Петербурзі двічі на тиждень. Навіть у III Думі, де більшість мали поміщики, діяла невелика українська група.
Післяреволюційна реакція
Природне зростання українства викликало невдоволення царського уряду, правих кіл російського суспільства. Конфіскаціями, грошовими штрафами, переслідуваннями російська адміністрація намагалася знищити українські видавництва. Знову заборонялося викладання українською мовою у школах, запроваджене під час революції явочним порядком. За спеціальним циркуляром учителям не рекомендувалося спілкуватися з учнями українською мовою навіть поза школою. Не дозволялося прилюдне виконання українських пісень тощо. У 1910 р. було заборонено будь-які українські організації з огляду на те, що “об’єднання на інтересах національних веде до збільшення національного відокремлення”. Ще докладніше у 1911 р. з цього приводу висловився міністр внутрішніх справ і голова уряду Росії П. Столипін, заявивши, що “історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, у теперішні часи прозваним українським, що містить у собі ідею відродження старої У країни… на автономних національно-територіальних основах”. І тому українці циркуляром для губернаторів (1910) оголошувались разом з іншими пригнобленими націями “інородцями”, яким заборонялося створювати будь-які товариства, клуби, драматичні гуртки, видавати газети рідною мовою. Царський уряд заборонив відзначення 100-річчя з дня народження Т. Шевченка. На знак протесту в лютому 1914 р. в Києві, Одесі, Полтаві та інших містах відбулися масові страйки, демонстрації, мітинги й збори робітників та студентів.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)