Історія України – Лазарович М. В. – Наслідки роздробленості

У процесі децентралізації Київської Русі на її території виділяються окремі політичні утворення. Першими відособилися Новгородська й Полоцька землі, до яких не докочувалися хвилі половецьких вторгнень. Відносно самостійними стали також віддалені від театру русько-половецьких воєнних дій Ростоно-Суздальське, Галицьке та Волинське, а згодом і Муромське, Переяславське, Чернігово-Сіверське, Полоцько-Мінське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське князівства.

Поряд зі зміцненням окремих князівств на землях Київської Русі тривали й важливі перетворення у етнічній сфері. Зокрема на теренах Полоцької, Псковської та Смоленської земель внаслідок змішування слов’ян-переселенці в з місцевими балтами формувалася білоруська етнічна спільнота. Територіальним ядром складання російського етносу стали Суздальська й Ростовська землі, де відбувалася енергійна слов’янська колонізація місцевих угрофінських племен. (Відомий російський історик М. Покровський вважав, що в жилах великоросів тече 80 % фінської крові.) Генетичною базою формування українського народу залишалися землі південної та південно-західної Русі на чолі з Києвом і такими містами, як Галич, Чернігів, Переяслав, Володимир-Волинський, які ще з перших століть нової ери відігравали провідну роль в історії східного слов’янства. Під 1187 р. у літописі вперше вживається назва “Україна “, яка поступово поширюється на всі землі, заселені українським етносом.

Проте роздробленість Київської Русі у сер. XII ст. зовсім не означала її повного політичного розпаду. Вона й надалі залишалася відносно єдиною державою зі спільними законами, територією, культурою, церквою. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну централізованій монархії прийшла федеративна. Із сер. XII ст. Давньоруською державою спільно керує об’єднання найвпливовіших і найсильніших князів, що розв’язує питання внутрішньої і зовнішньої політики на з’їздах – “снемах”. Такий порядок сумісного правління дістав у історичній науці назву ” колективного сюзеренітету”. Мала місце й система дуумвіратів, тобто двох співправителів – представників, як правило, ворогуючих династій. Цим київське боярство, яке укладало з ними договір, прагнуло досягти відносної рівноваги сил, а відповідно й спокою. (Київська земля, на відміну від інших, не перетворилася на спадкову вотчину якоїсь із князівських ліній, а впродовж усього періоду феодальної роздробленості вважалася загально династичною спадщиною давньоруського князівського роду.) Київ залишався безумовним загальнодержавним центром, у якому містилася резиденція митрополитів, і мрією чи не кожного більш-менш значного члена родини Рюриковичів. Іншого центру легітимності просто не було. На думку дослідників, аж до кінця 60-х років XII ст. необхідною умовою досягнення князями політичної старшості було володіння київським престолом. Пізніше боротьба князів за відновлення загальноруської єдності відбувалася шляхом утвердження в ролі об’єднавчого центру стольного міста однієї із земель, але за обов’язкової участі правителів у співволодінні Києвом.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Історія України – Лазарович М. В. – Наслідки роздробленості