Історія України – Гарін В. Б – Зміни в ОУН
Єдиною силою, яка могла чинити організований опір владі, була підпільна мережа ОУН. Проте саме в цей час в ОУН стався розкол. Ветерани руху орієнтувалися на закордонний центр ОУН на чолі з А. Мельником. У серпні 1939 р. фракція Мельника провела свою конференцію в Римі та проголосила його одноосібним лідером організації. Молоді оунівці віддавали перевагу радикальнішому Є. Бандері, звільненому німцями з польського ув’язнення. У вересні 1939 р. Бандера висунув перед ОУН завдання битися з будь-яким противником незалежної української держави. У лютому 1940 р. Бандера організував конференцію своїх прихильників у Кракові, яка фактично оформила розкол ОУН на дві частини. Більшість членів організації пішли за Є. Бандерою, вони почали називатися ОУН-Б або бандерівцями. Решта взяли собі назву ОУН-М або мельниківці. Обидві фракції встали на непримиренні позиції, що нерідко приводило до збройних сутичок між ними.
Українці за межами УРСР. Близько 550 тис. українців потрапили на територію Генерал-губернаторства, як німці почали називати захоплені ними польські землі. Тут була створена українська неполітична організація, оскільки формування будь-яких політичних партій окупанти заборонили. Український центральний комітет (УЦК) на чолі з В. Кубійовичем був організацією соціального забезпечення, і намагався надавати допомогу літнім і хворим людям, безпритульним і знедоленим. У місцях, де компактно проживало українське населення, були відкриті українські школи, кооперативи і молодіжні організації. У Кракові функціонувало українське видавництво. Проте в цілому тяготи німецької окупації українське населення несло в такій же мірі, як і польське.
У Закарпатті, захопленому угорцями, проживало більше 500 тис. українців. По відношенню до них угорський уряд повів політику “мадьяризації”. Тисячі українців були заарештовані, сотні – розстріляні, а близько 30 тис. чоловік втекли до сусідньої Галичини. Угорці заборонили всі українські організації та видання, почали хижацьку економічну експлуатацію краю.
26 червня 1940 р. в Москві був вручений ультиматум радянського уряду послу Румунії. Румунам пропонувалося протягом 4-х днів вивести свої війська з території Бесарабії та Північної Буковини і передати ці землі СРСР. Уряд Румунії був вимушений прийняти цей ультиматум. 28 червня частини Червоної армії форсували Дністер і вступили на територію Бесарабії та Північної Буковини. Того ж дня були зайняті міста Чернівці, Хотин та Акерман. 2 серпня 1940 р. сесія Верховної Ради СРСР включила ці території до складу Радянського Союзу. До Радянської України приєднувалися Хотинський, Акерманський та Ізмаїлський повіти Бесарабії, а також Північна Буковина.
Не дивлячись на тяготи окупації і тоталітарного режиму, вперше за декілька століть майже всі українці об’єдналися в рамках єдиної території, що стало важливим етапом у боротьбі українського народу за соборність. У той же час репресивний радянський режим дуже швидко переконав населення Західної України, що його майбутнє не у складі СРСР, а в створенні незалежної української держави.
Причини Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 рр
Напередодні нападу фашистської Німеччини на СРСР Україна продовжувала залишатися однією з найважливіших складових частин Радянського Союзу. Керівництво Німеччини, готуючись до нової війни, переслідувало відносно України основну мету: перетворити українські землі на аграрно-сировинний придаток рейху, заселений німецькими колоністами. Ні про яку самостійну українську державу в цих планах мова не йшла. Українців, як і взагалі всіх слов’ян, державна ідеологія гітлерівської Німеччини розглядала як неповноцінних недолюдків, які заслуговують частково на фізичне знищення, а частково на становище рабів. Деякі нації підлягали повному знищенню, наприклад, євреї та цигани.
Прагнучи щонайшвидше захопити територію України, німці розгорнули на її західному кордоні потужне військове угрупування – групу армій “Південь” під командуванням фельдмаршала фон Рундштедта. Головним напрямом її удару був Київ. Союзниками Німеччини у війні на території України були війська Румунії, Угорщини, Словаччини та Італії.
У свою чергу Радянський Союз також давно готувався до великої війни. Проведення в країні індустріалізації та колективізації здійснювалося не з метою підвищення життєвого рівня населення, а з метою створення небаченого за потужністю військово-промислового комплексу. За чисельністю і кількістю озброєнь Червона армія до кінця 1930-х років міцно зайняла перше місце у світі, перевершуючи сумарну потужність усіх європейських армій, у тому числі й Німеччини. Тільки один Харківський тракторний завод протягом 6 місяців випускав стільки танків, скільки мав вермахт на початку другої світової війни. Посиленими темпами створювалися і приймалися на озброєння нові зразки військової техніки, які часто не мали аналогів у світі. Такими були танк Т-34, штурмовик Іл-2, винищувач Як-1, бомбардувальник Іл-4, реактивна установка “Катюша” і так далі. Що ж до радянської артилерії, то вона за своїми характеристиками взагалі набагато перевершувала німецькі та світові стандарти. Величезна радянська військова машина виготовилася до нападу на капіталістичну Європу, і її першою жертвою у “визвольному поході” повинна була стати саме Німеччина. Основна маса радянських військ була розташована впритул до західних кордонів СРСР. У зоні Київського особливого військового округу співвідношення сил німецьких і радянських військ було таким: у людях – 1:2, в артилерії – 1:4, у танках – 1:4,5, в авіації 1:2,5. Подібна картина спостерігалася і в інших прикордонних радянських військових округах. У тилу відбувався безперервний процес формування все нових і нових військових підрозділів. Економіка країни була повністю переведена на військові рейки. Ніякі варіанти оборонних дій радянським генералітетом не розглядалися взагалі. Мета була одна – захоплення Європи як вирішальний крок на шляху до “світової революції”. У другій половині червня 1941 р. радянські прикордонники почали знімати мінні поля і загороди на кордоні, готуючи військам шлях на захід.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)