Історія України – Гарін В. Б – Розділ XI. УКРАЇНА В ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ

Причини і початок 2-ої світової війни

Країною, яка розпочала другу світову війну, є фашистська Німеччина. Це безперечний історичний факт. Але одним із організаторів нової світової війни була зовсім не Німеччина, а Радянський Союз в особі “товариша” Сталіна. Саме Сталін, переслідуючи свої власні цілі, сприяв створенню достатньо потужного німецького вермахту, організував підготовку на території СРСР німецьких льотчиків і танкістів, забезпечив Німеччину сировиною і продовольством. Головною метою сталінської політики залишалася ленінська ідея “світової революції”. Сталін прагнув використовувати Німеччину для розгрому західноєвропейських країн, насамперед Англії та Франції, з тим, щоб потім завдати удару по знекровленій Європі. Створення комуністичних режимів у Європі розглядалося Станіном як вирішальна передумова для здійснення кінцевої мети – “світової революції”.

Черговим дипломатичним кроком, який сприяв початку другої світової війни, було підписання так званого “пакту Молотова – Ріббентропа”. 23 серпня 1939 р. в Москві у присутності Сталіна сталася зустріч міністрів закордонних справ СРСР і Німеччини. Молотов і Ріббентроп швидко прийшли до взаємної угоди і підписали договір про ненапад між СРСР і Німеччиною. Ця угода була вигідною і необхідною обом сторонам, хоча кожна з них переслідувала свої власні цілі. Гітлер ненавидів комуністичний режим, і прагнув у майбутньому до захоплення територій на Сході, перш за все за рахунок саме СРСР. Але спочатку німцям було необхідно захопити Західну Європу, при цьому, щоб не отримати удару в спину, потрібно було заручитися нейтралітетом Радянського Союзу. Тільки за цієї умови Гітлер міг розпочати нову велику війну. У свою чергу Сталін розраховував за допомогою німецької агресії максимально ослабити західноєвропейські країни, у тому числі й саму Німеччину, і завдати свого переможного удару по капіталістичній Європі. До цього “визвольного” європейського походу СРСР готувався серйозно і ретельно, поставивши всю економіку країни на військові рейки і створивши найпотужнішу та якнайкраще оснащену армію в світі.

Підписаний у Москві договір зобов’язав СРСР і Німеччину протягом 10 років утримуватися від агресивних дій у відносинах один до одного. Крім того, був підписаний і таємний протокол, що передбачав розділ сфер впливу цих країн у Східній Європі. Агресори заздалегідь розділили майбутню здобич. Польща як самостійна держава повинна була зникнути з політичної карти Європи, а кордон між володіннями Німеччини і Радянського Союзу – проходити по річках Нарев, Сан і Західний Буг. Таким чином, СРСР повинен був отримати території Західної Білорусії та майже всієї Західної України. Крім того, сферою інтересів СРСР визнавалися прибалтійські держави і Бесарабія. Отримавши гарантії радянського нейтралітету, Гітлер почав війну в Європі.

Возз’єднання українських земель у складі СРСР

Рано вранці 1 вересня 1939 р. німецькі війська завдали удару по Польщі. Маючи величезну перевагу в живій силі та техніці, німці швидко просувалися вперед польською територією. Польська армія, у лавах якої налічувалося і 150 тис. українців, чинила героїчний, але практично даремний опір. 3 вересня Англія та Франція, зв’язані договірними зобов’язаннями з Польщею, вимушені були оголосити війну Німеччині. Проте вести активні бойові дії вони не збиралися, сподіваючись, що Гітлер задовольнить свої амбіції не тільки польськими землями, а продовжить бойові дії на сході проти СРСР. Тому війна Англії та Франції проти Німеччини отримала назву “дивної війни”. Нестримно просуваючись углиб польської території, дивізії вермахту вже 8 вересня вийшли до Варшави. До 15 вересня основні сили поляків були розбиті, і німецькі солдати, оволодівши Любліном, вийшли до Бреста, Львова і Володимира-Волинського. Проте опір польських військ ще продовжувався.

У ніч з 16 на 17 вересня 1939 р. польському послу в Москві була вручена нота, в якій указувалося, що польська держава фактично припинила своє існування і не може гарантувати безпеку українського і білоруського населення на своїй території. У цій ситуації СРСР вважає своїм обов’язком негайно прийти на допомогу єдинокровним братам, західним українцям і західним білорусам, і взяти під свій захист їхнє життя і майно. Оскільки Польща оголошувалася вже неіснуючою державою, акція СРСР, на його думку, не могла розглядатися як агресія.

17 вересня 1939 р. Червона армія перейшла східний кордон Польщі і вступила на територію Західної України і Західної Білорусії. При цьому Червона армія отримала наказ уникати бойових дій з поляками та діяти обхідними маневрами. Головнокомандуючий польськими військами Ридз-Смігли звернувся до польських військ по радіо з відкритим текстом: “Більшовики не стріляють, у бій із більшовиками не вступати”. Він також наказав своїм частинам відступити до кордонів Румунії та Угорщини, не вплутуючись у бої з Червоною армією. У перший же день свого наступу радянські війська зайняли міста Тернопіль, Рівно, Збараж, 22 вересня вони вступили до Львова. Після 12-денного маршу і незначних сутичок з окремими польськими частинами, війська Червоної армії вийшли на рубіж річок Західний Буг і Сан, де і зупинилися. 28 вересня між СРСР і Німеччиною був підписаний договір про дружбу, що підтверджував раніше досягнуті угоди про розділ Польщі. Того ж дня в Бресті відбувся спільний військовий парад радянських і німецьких військ. Із Польщею було покінчено.

Вступ радянських військ на територію Західної України був неоднозначно сприйнятий місцевим населенням. Значна частина українського населення, в основному бідняки, а більшість українців і були такими, із захопленням зустрічали війська “визволителів”. Українців приваблювали гасла національного об’єднання і соціальної справедливості, які широко пропагували комуністи. Одночасно заможні верстви населення зустріли Ради вельми насторожено, а польські офіцери почали масово тікати на захід.

Отримавши значні території на Заході, керівництво СРСР потурбувалося про офіційне оформлення їх нового статусу. 26 вересня 1939 р. в Москві на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) було вирішено про організацію у Львові Народних Зборів Західної України, які повинні були вирішити питання про включення західноукраїнських земель до складу СРСР. З цією метою до Західної України були направлені тисячі уповноважених комуністів, які організовували нові органи влади на місцях. Незабаром нова влада впритул зайнялася підготовкою виборів до Народних Зборів. Зрозуміло “випадковостей” у цій справі бути не могло, все було сплановано заздалегідь і перебувало під суворим контролем комуністів.

Народні Збори Західної України, що відбулися у Львові 26 – 28 жовтня 1939 р., одноголосно прийняли декларацію про встановлення радянської влади на всій території Західної України і возз’єднання із Радянською Україною. У декларації також говорилося про необхідність націоналізації банків і великих промислових підприємств, конфіскацію поміщицьких і церковних земель. 1 листопада 1939 р. сесія Верховної Ради СРСР ухвалила закон про включення Західної України до складу СРСР і возз’єднання її з УРСР.

На території Західної України, що раніше належала Польщі, були створені Волинська, Львівська, Тернопільська, Рівненська, Дрогобицька і Станіславська області. Колишня влада на місцях замінювалася виконкомами обласних, районних і сільських рад депутатів трудящих, підлеглих партійній структурі. Новий режим категорично не припускав існування ніяких політичних партій та організацій, окрім комуністичних. Решта всіх партій була розпущена або самоліквідовувались. Всі керівні посади посіли партійні і державні функціонери, що прибули з СРСР. Таким чином, політична система в західноукраїнських землях була приведена в повну відповідність з радянським законодавством. Тільки ОУН, яка перебувала в підпіллі, продовжувала своє існування і навіть зуміла розширити свої ряди. Після приєднання Західної України до УРСР тут у стислі терміни були націоналізовані всі приватні підприємства, банки, транспорт, засоби зв’язку. Перетворення в містах не торкнулися інтересів українського населення, оскільки раніше вся промисловість і торгівля знаходилися в руках поляків і євреїв. Поміщицькі та монастирські землі були конфісковані, і їх значна частина була розподілена серед бідного селянства. Правда, вже на початку 1940 р. почали створюватися перші колгоспи. Основна маса сільського населення не підтримала цього почину, і влада почала вдаватися до адміністративних методів і грубого тиску на селян. Землеробів, які не бажали вступати до колгоспів, обкладали високими податками, що були для них просто руйнівними. У результаті більшість українського селянського населення Західної України швидко охололо до нової влади. Проте до червня 1941 р. тут було створено близько 3-х тис. колгоспів, які об’єднали 204 тис. селянських господарств.

Поспішність, з якою одержавлювалися засоби виробництва і торгівлі, призвела до значних перебоїв у забезпеченні населення товарами першої необхідності. Дефіцитом стали м’ясні продукти, білий хліб, сіль, мило і тому подібне. З’явилися величезні черги у магазинах, різко піднялися ціни на ринках, розцвіла спекуляція. Населення почало відчувати значні життєві незручності, що не додавало авторитету новій владі.

Краще йшла справа в області освіти й охорони здоров’я. Медичне обслуговування всюди стало безкоштовним. Значні зусилля були спрямовані на ліквідацію неписьменності серед місцевого населення. На радянський лад була уніфікована система освіти і виховання. Було відкрито багато нових шкіл, в яких вивчення російської мови було обов’язковим. У всіх вузах створювалися кафедри марксизму-ленінізму. Львівський університет почав носити ім’я Івана Франка, і перейшов на українську мову викладання. Одночасно вводилася жорстка політична цензура. Випуск газетної, журнальної та книжкової продукції без попереднього проходження цензури був категорично заборонений.

Затвердження тоталітарного режиму на західноукраїнських землях не могло обійтися без репресій, які незабаром прийняли масовий характер. Спочатку були заарештовані та кинуті до таборів керівники УНДО та інших політичних партій Західної України, а також колишні депутати польського сейму. Аналогічно вчинили з представниками польської та єврейської політичної еліти. Піддалася репресіям і більшість членів КПЗУ і Польської компартії. Особливо жахливою була доля полонених польських офіцерів, ув’язнених до концентраційних таборів. Навесні 1940 р. більше 15 тис. офіцерів польської армії без суду були розстріляні більшовиками у Катинському лісі. Розстріл, безумовно, чекав і колишніх поміщиків, власників заводів і фабрик, функціонерів “контрреволюційних організацій”.

З початку 1941 р. в глиб території СРСР (Сибір, Казахстан, Комі АРСР) потяглися нескінченні ешелони з “ворогами народу”. Депортували цілими сім’ями тільки за підозрою “у ворожих намірах”. Репресіям піддавалися і люди, що мали родичів за кордоном, а таких у Західній Україні було чимало. Всього до нападу Німеччини на СРСР було депортовано більше 10 % населення Західної України.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Історія України – Гарін В. Б – Розділ XI. УКРАЇНА В ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ