Історія України – Юрій М. Ф. – 6. Україна після проголошення незалежності

Часи існування України в складі СРСР залишили їй тяжку спадщину: роздутий бюрократичний апарат, велику армію, чисельні підприємства військово-промислового комплексу, виснажені грунти, складне екологічне становите.

СНД.

7-8 грудня в Білорусії, у Біловезькій Пущі, на зустрічі керівників України, Росії та Білорусії була підписана угода про створення Співдружності Незалежних Держав: Угоду підписали Президент України Леонід Кравчук, президент Роси Борис Єльцин; голова президії Верховної Ради Білорусії Станіслав Шушкевич. Ця угода фактично припинила існування СРСР, який неминуче йшов до свого розпаду після серпневого путчу 1991 року. В угоді підкреслювалося, що держави-учасниці співдружності гарантують виконання міжнародних зобов’язань, які випливають з договорів та угод СРСР: держави є правонаступницями Радянського Союзу (Російська Федерація пізніше проголосила себе єдиною правонаступницею СРСР); співдружність відкрита для приєднання будь-якої держави. 21 грудня 1991 р. в Алма-Аті всі колишні радянські республіки, окрім Грузії та країн Балтії, приєдналися до СНД.

Ця угода, за словами Л. Кравчука, стала цивілізованою формою розпаду СРСР. На церемонії інаугурації5 січня-1991р. Л. Кравчук заявив: “Україна – європейська держава. Дим і визначаються пріоритети нашої зовнішньої політики. Саме з країнами європейського континенту нас пов’язують найтісніші політичні, економічні, гуманітарні зв’язки. Зрозумію, що особливо ми зацікавлені в добрих стосунках з усіма республіками колишнього Союзу і насамперед – з Росією “.

Діяльність Л. Кравчука.

Україна першою з держав СНД почала створювати власні збройні сили. Л. Кравчук наголосив: “Гарантом незалежності України мають стати її власні збройні сили”. Вже 3 січня 1992 р. почалося прийняття присяги на вірність народу України. Це рішення викликало велику протидію. З боку командуючого об’єднаними силами СНД маршала Шапошникова. Гостро це питання стояло під час Всеармійської наради в Москві.

Болючою виявилась проблема Чорноморського флоту. Влітку 1992 року в Ялті президенти України й Росії домовились про існування Спільного флоту до 1995 р., і що він буде знаходити під спільним командуванням обох президентів. (Якщо частка України в загальному майні складала 16,7 %, то Чорноморський флот складав менше 10% від усього військового флоту СРСР). З вересня 1993 року в Масандрі на новій зустрічі президентів України та Росії було вирішено: а) Чорноморський флот розподіляється у пропорції 50:50 між Україною і Росією; б) українську частину флоту викуповує Росія.

У системі СНД Україна з самого початку відстоювала своє бачення проблем. Вона першою стала на шлях введення власної грошової одиниці (хоча значно відстала від інших); вона не є членом Договору про колективну безпеку; її окрема позиція була невід’ємним атрибутом зустрічей керівників держав і відомств Співдружності. Проте Україна так і не прийняла нової Конституції (хоча внесено близько 400 поправок до старої Конституції).

Протягом чотирьох років уряди, які очолювали Віталій Масол, Вітольд Фокін, Леонід Кучма, Юхим Звягильський, робили спроби реформ. Проте так і залишилися невирішеними проблеми соціального захисту населення, забезпечення нормального рівня зарплати, скорочення дефіциту бюджету.

Вибори та їх наслідки.

Влітку 1993 року підтиском хвилі шахтарських страйків Верховна Рада прийняла рішення про проведення дострокових виборів до парламенту та виборів президента. До складу уряду було введено голову Донецької міськради Юхима Звягильського, який після відставки Л. Кучми з поста прем’єра став прем’єр-міністром.

Вибори проходили згідно з новим законом про вибори по одномандатних округах (всього 450 місць). Висування кандидатів набуло такого розмаху, що в деяких округах було занесено до бюлетенів по 15-20 кандидатів. Перший тур виборів відбувся 27 березня 1994 року. Другий тур голосування проходив 10 квітня. Після другого туру до парламенту було обрано конституційну більшість, і він міг приступити до роботи. 10 травня новий парламент розпочав роботу. Найчисельнішою стала фракція комуністів. Головою Верховної Ради було обрано голову Соцпартії Олександра Мороза.

На фінішну пряму вийшли й президентські вибори. У бюлетені було внесено сім кандидатів: Валерій Бабич – голова Української фінансової групи? Леонід Кучма – колишній прем’єр-міністр, президент Української спілки промисловців та підприємців; Леонід Кравчук – Президент України; Володимир Лановий – народний депутат, голова Центру ринкових досліджень; Олександр Мороз – Голова Верховної Ради; Петро Таланчук – міністр освіти.

Основна боротьба розгорнулась між Л і Кравчуком та Л. Кучмою. Якщо Кучма наголошував на необхідності наведення порядку в державі, поліпшення відносин з Росією, вирішення питань вживання російської мови, поліпшення стосунків з Кримом, то Кравчук підкреслював, що за час його перебування на посту президента було збережено громадський мир та”злагоду.

У першому турі 40.% голосів було подано за Л. Кравчука, 35 % голосів отримав Л. Кучма; на третьому місці з 11% голосів опинився Олександр Мороз. Успіху досяг молодий політик Володимир Лановий (9 %). Інші три кандидати отримали разом менше 5 % голосів виборців, л

Другий тур виборів відбувся 10 липня. Близько 53 % голосів отримав Леонід Кучма. 19 липня він прийняв присягу президента.

Але навіть після обрання Леоніда Кучми президентом ситуація радикально не поліпшилась. Свідченням нестабільної політичної обстановки стала зміна трьох урядів, які очолювали В. Масол (червень 1994 – березеньі995 рр.), Є. Марчук (березень 1995 – травень 1996рр.), П. Лазаренко (травень 1996-липень 1997 рр.). Кожен з них по-своєму розумів можливі шляхи виходу з кризи. Нерідко програми суперечили одна одній. Це стало однією з причин глибокої економічної кризи. З липня 1997 року Кабінет Міністрів очолює Валерій Пустовойтенко, і

Загострення загальної політичної та економічної ситуації стимулювало сепаратистські тенденції. Лунали вимоги автономії, а той повної самостійності Донбасу. Найбільшої ж сили сепаратизм набув у Криму. Ще до розпаду СРСР у Криму розгорнувся рух за надання півострову окремого статусу. На початку 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про відновлення “автономії півострова. У вересні 1991 р. Верховна Рада Криму проголосила суверенітет Криму в складі України, а в травні 1992 р. прийняла рішення про незалежність Республіки Крим, але це рішення Верховна Рада України скасувала як незаконне. Особливого статусу в складі України домагалися також кримські татари, які почали повертатися на свою історичну батьківщину. Чергове загострення кримського питання відбулося восени 1994 р., коли Юрій Мєшков став президентом Республіки Крим. Незабаром він почав видавати укази, відверто спрямовані на конфронтацію з Києвом. Між Києвом і Сімферополем почалася “війна указів”. Багато проблем виникло навколо Конституції-Криму, яку зрештою парламент України 1996 року затвердив за винятком 20 дискусійних статей.

У березні 1998 р. відбулися чергові вибори депутатів Верховної, Ради. Проводилися вони за змішаною мажоритарною пропорційною системою.. Із необхідної кількості 450 депутатів з першого разу було обрано 438 народних депутатів. У кількох виборних округах вибори визнані недійсними, й на 16 вересня були призначені повторні вибори. У депутатському корпусі найчисленніше представлені такі партії: Комуністична Партія України – 25,4%, Народний Рух 10,2%, Народно-демократична партія – 6,8%, “Громада”- 5,1 %, “Партія зелених” – 4,6% Соціалістична і Соціал-демократична (об’єднана) партії – по 3,9%, Аграрна й Прогресивна соціалістична партії – по 1,7%; ще 7,3%’припало на частку інших партій, Третину Депутатського корпусу склали позапартійні, які отримали 30,3% депутатських мандатів. У новому складі парламенту близько 33% від загальної кількості народних обранців мають досвід роботи у Верховній Раді попереднього скликання. 96% народних обранців мають вишу освіту.

12 травня 1998р. Верховна Рада 14-го скликання розпочала свою-роботу. За традицією відкрила її найстаріший за віком депутат Ярослава Стецько.

На шляху до ринку: досягнення й проблеми.

Реальна незалежність1 передбачає перш за все економічну самостійність. Тому майбутнє держави вирішувалося й вирішується і в економічній сфері. Перші: реальні кроки до ринку довелося робити в умовах зростання цін і зубожіння народу.

Центральною проблемою на шляху економічних перетворень питання про зміну форм власності: Вирішенню її повинна була сприяти приватизація. В серпні 1992 року з’явилася Державна програма приватизації майна державних підприємств. Повзуча темпами равлика, приватизація відразу набула потворних форм: більша частина “приватизаційних” коштів не надходила до сфери виробництва, а оСША на рахунках посередників. Поряд з акціонуванням, орендою; кооперацією відбувалася так звана “дика приватизація”. Відчуваючи безконтрольність, керівники багатьох підприємств здійснили приватизацію у власних інтересах При державних підприємствах створювалися комерційні, які використовували територію, фінанси, сировину, обладнання перших, встановлюючи при цьому власні ціни на продукцію і навіть при загальному спаді виробництва отримуючи значні прибутки, які спрямовувалися не на розвиток виробництва, а в значній мірі на підвищення добробуту керівників цих підприємств. Створились ідеальні умови для криміналізації економічного життя. Державна власність потрапила до необмеженого користування управлінців.

І все ж на шляху економічних перетворень досягнуто й певних успіхів. В Україні формується багатоукладна економіка. На сьогодні невід’ємною частиною економіки стали, окрім державної, орендна, індивідуальна форми власності. Але панівні позиції, як і раніше, належать державній та державно-асопійованій формам власності. У стратегічних галузях господарства держава залишається монополістом. Саме державний. сектор виступає стримуючим чинником на шляху економічних реформ.

У 1992 році Україна вийшла з карбованневої зони. Наша держава однією з перших ввела власну грошову одиницю – купони багаторазового використання, що отримали назву “купоно-карбованця”,

Економічна ситуація постійно погіршувалась. У середині 1992 року напруження в суспільстві вкрай загострилося. Чергове підвищення цін на сільськогосподарську продукцію викликало обурення серед населення; прокотилася хвиля шахтарських страйків. Збільшувався зовнішній борг, скорочувався випуск товарів народного споживання. Виробництво промислової продукції в 1993 р. знизилось на 21%. Місячна інфляція восени перевищила 75%, в грудні – 90%. За даними Світового банку, у другій половині 1993 р. рівень інфляції був найвищим у світі і перевищував показники, часів світових воєн.

Національний банк У країн и неодноразово вдавався до кредитно-грошової емісії. Лише в 1993 р. вона в 25 разів перевищила рівень 1992 року. У 1995 ропі увійшли до обігу мільйонні купюри. Стрімке падіння курсу купоно-карбованця посилювало зневіру населення у вітчизняній грошовій одиниці, яке більше довіряло іноземній вал юті. Населення масово переводило заощадження в американські долари, німецькі марки, російські рублі. Неприпустимо низький курс української грошової одиниці створив необмежені можливості для по грабування національних ресурсів. За 1990-1994 рр. вироблений в Україні національний продукт скоротився майже на 58%. В умовах гіперінфляції відбувалася масова бартеризація внутрішньої та зовнішньої, торгівлі. Причому, як правило, імпортні поставки здійснювались за завищеними цінами. У цій складній ситуації Кабінет Міністрів одночасно намагався зупинити спад виробництва і загальмувати інфляційні процеси. В результаті не вирішувалася жодна з цих проблем.

Для обмеження знецінення купоно-карбованця уряд вкотре звернувся до директивного управління. Уряд Кравчука-Звягильського запровадив фіксований курс купонів щодо долара. З метою скорочення емісії уряд підняв ставку прибуткового податку з громадян, яка сягла 90%. Наслідком стало розширення “тіньової” економіки,, згортання виробничої й комерційної діяльності, посилення корупції в державному апараті, відплив капіталів за кордон. Податкова політика замість заохочення виробника змушувала його згортати виробництво або ухилятися від сплати податків, що зменшувало: надходження до державного бюджету:

Катастрофічна ситуація склалася з технічним переоснащенням промислових підприємств. Усі мартенівські та понад 90% доменних печей працювали понад нормативних строків. Повільно розвивалося конверторне виробництво з безперервною розливкою криці, хоча пріоритет у цьому напрямі належав Україні Енерго – й матеріалоємність виробництва в 1,5 рази перевищує середньоєвропейський рівень. Тому Україна змушена закуповувати удвічі більше: нафти й газу порівняно з західноєвропейськими країнами. Економічну кризу в Україні спричинив цілий ряд чинників, Перш за все Україна від СРСР успадкувала такі риси, як тотальне одержавлення економіки, монополізм, екстенсивний шлях розвитку, диспропорційність, для подолання яких потрібен тривалий час. Економіка республіки була тісно пов’язана з загальносоюзним господарським комплексом. Основна частина її товарної продукції орієнтувалася на продовження виробничого процесу в інших республіках. Тому розрив усталених економічних зв’язків боляче вдарив по виробництву. Науково-технічна й технологічна відсталість та низька конкурентоспроможність не дозволили швидко інтегруватися у міжнародний поділ праці. Хибною також виявилась орієнтація на Європу/ 3 часом виявилося, що вітчизняні товари неконкурентоспроможні, і в Європі нас ніхто не чекає. Тому недоцільно відмовлятися від ринку СНД. Для промисловості України характерна її висока енергоємність, а отже, не маючи достатніх власних родовищ нафти й газу, вона залежить від держав-постачальників енергоресурсів. Ситуація ускладнилась особливо тоді, як Україна стала платити за нафту й. газ реальну ціну. Негативну роль відіграють ряд суб’єктивних чинників. Значна частина суспільства, і в першу чергу керівництво республіки, психологічно не була готова до економічних перетворень. Особливо притаманно це було представникам так званого “директорського корпусу” – директорам заводів, радгоспів, головам колгоспів, які не уявляють свої підприємства недержавними, бо сформувалися вони не як керівники, а як слухняні виконавці волі центру. Реформи не мали достатнього наукового підгрунтя. Українські економісти й політики були недостатньо знайомі з законам и ринкової економіки. Слабкою залишається правова база ринкових перетворень: багато законів відірвано від реалій, вони нечіткі, нерідко суперечать один одному. У законотворчій діяльності народні обранці нерідко керуються не економічною доцільністю, а власними амбіціями. Дестабілізуючим чинником виступає політичне протистояння,, небажання йти на певні компроміси. Більшість з названих причин – “хвороби росту”. Питання в тому, як швидко Українська держава впорається з ними. Чим довшим виявиться перехідний етап, тим болючішим він виявиться для народу.

У 1994 році Президент Л. Кучма проголосив програму нової соціально-економічної стратегії, основний зміст якої полягав у прискоренні ринкових перетворень. Перші кроки на цьому шляху були рішучими. Вийшли постанови про підвищення зарплат, пенсій, стипендій, про лібералізацію цін та експорту. Рішучість в Значній мірі зумовлювалась вимогами Міжнародного валютного фонду лібералізувати ціни в обмін на надання Україні позики. Національний банк України з 1994 року додержується суворої антиінфляційної політики. Доцільність такої орієнтації підтверджує той факт, що вже у липні вдалося досягти найнижчого рівня інфляції за весь попередній період незалежності – у 2,1 %. Проте Ці кроки не підсилювалися скороченням бюджетних витрат, а приборкання інфляції досягалося шляхом затримки виплат заробітної плати, стипендій, пенсій тощо. Недосконала податкова політика, хронічні затримки прийняття щорічного бюджету бумерангом б’ють по виробництву. 50% підприємств країни збиткові, тоді як ще 1996 р. вони становили 12%. Економіка набуває напівкримінальних рис – “тіньовий сектор” складає близько 60%. Зростає зовнішня заборгованість України: в 1997 р. вона досягла понад 10 млрд доларів.

Негайних перетворень потребувало сільське господарство. Постійно скорочувався обсяг виробленої сільськогосподарської продукції, у 1995 р. він склав 75% від рівня 1991 року. Внаслідок неефективності сільське господарство стало одним з головних чинників розкручування інфляційної спіралі. Поглибилася диспропорція між цінами на сільськогосподарську й промислову продукцію: з 1990’року розрив на користь останньої збільшився у п’ять разів. Нагальні М Стало вирішення проблеми земельної власності. 1995 року Президент підписав Указ “Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям”. Кожен член колективного підприємства має право вийти з його складу. За заявою йому виділяється земельна ділянка, на яку видається державний акт на право приватної власності.

У цілому останніми роками накреслився ряд позитивних тенденцій. Уповільнилися темпи падіння показників промислового виробництва: 1995 року зниження склало 11,5%, в 1996-му – 5,1%. Істотно знизилась інфляція: в 1994 р. вона дорівнювала 500%, 1996-му – 40%, в 1997-му-2%. У вересні 1996 р. запроваджена національна грошова одиниця – гривня, яка залишається досить стабільною. Збільшились обсяги капіталовкладень, стабілізувалась фінансова система, дещо зросли надходження до центрального бюджету, розширився зовнішньоторговельний оборот. Водночас зворотним боком фінансової стабілізації стала хронічна заборгованість держави по зарплаті, що дамоклевим мечем висить над національною валютою. Основною проблемою щодо цього є недосконала податкова політика” внаслідок чого державний бюджет не наповнюється. Україна має ряд конкурентоспроможних галузей: літакобудування, ракетно-космічний комплекс, важке машинобудування, кольорова та порошкова індустрія, створення інформаційних систем тощо. Ці галузі слід утримати на високому рівні. .

Загострення становища в економіці відбилося на життєвому рівні народу України. Після проведення лібералізації цін у 1992 році основна маса населення (близько 64%) опинилася за межею бідності. Це нечуване для мирного часу падіння рівня добробуту. По суті, за короткий час було зруйновано середній клас, який утворюють кваліфіковані робітники найманої праці і який становить соціальну основу (Цивілізованого суспільства. Близько 18% працюючого населення отримує зарплату, нижчу мінімального споживчого рівня. За 1991-1995 рр: споживчі ціни зросли у 118 тис. разів, а грошові прибутки населення – у 27,7 тис. разів. Цей чотириразовий розрив і показує масштаб падіння рівня життя. Стандарти споживання в Україні значно відставали й далі відстають від світових. У найдраматичнішому 1993 р. середньомісячний прибуток на душу населення складав (у доларах СДІА): в Україні – 15, Польщі – 150, Туреччині – 300, Словенії – 400, США – 1500. Напруженості в суспільстві додавав непомірний ріст цін. До критичного рівня знизилася купівельна спроможність. Знецінювалися всі соціальні виплати населенню – пенсії, стипендії, різноманітні допомоги. В червні 1993 р. вартість набору з 22 найнеобхідніших продуктів харчування в середньому по Україні становила 32 528 крб., а мінімальна зарплата – 6900 крб. Істотно скоротився рівень споживання основних видів продуктів харчування. З 1990 по 1996 рр. споживання м’яса знизилося майже на 50%, молока – на 38%, хліба й круп – на 12% тощо.

Найуразливішою категорією населення є соціально незахищені групи; пенсіонери, інваліди, діти-сироти тощо. Вони потребують уваги держави в першу чергу. Але законодавство в галузі соціального захисту населення виявилося неефективним. Офіційно не була визначена межа бідності, а мінімальний споживчий бюджет, як бачимо, був значно вище мінімальної-заробітної плати. Водночас непосильним тягарем для економіки України є забезпечення різноманітних пільг. У країні 25 млн чол. користуються правом безкоштовного або пільгового проїзду в залізничному транспорті, 17,3 млн – у міському електротранспорті, близько 22 млн мають пільги в оплаті житлово-комунальних послуг. У результаті близько 20% надходжень до бюджету доводиться витрачати на оплату пільг. Жодна країна світу немає стільки пільгових категорій, як наша.

Негативним супутником ринкових відносин є безробіття. Його рівень невисокий, але має тенденцію до зростання: в 1996 р. він склав 0,5%, наступного року – 1,3%. Не менш тривожною залишається проблема прихованого безробіття, тобто відправка працівників у довготривалі неоплачувані або частково оплачувані відпустки, а також робота в режимі неповного дня. В 1995 р. рівень прихованого безробіття становив 23%. В Україні працює служба зайнятості. Майже 20% безробітних отримує грошову допомогу. Але незнайоме за радянських часів явище – втрата постійної роботи-додає напруги суспільству і зневірює населення у доцільності ринкових перетворень.

Однією з найскладніших залишається екологічна проблема. Щороку-в атмосферу республіки викидається 17 млн т шкідливих речовин. У 21 місті України, де проживають 22% населення країни, забрудненість повітря в 15 разів перевищує граничнодопустиму концентрацію. Найбільшу загрозу для України становлять такі проблеми, як доля Чорнобиля; погіршення якості питної води з річок країни; кризовий стан екології в Донецько-Придніпровському регіоні. Це, в свою чергу, негативно впливає на стан здоров’я населення. Так, лише 20% малюків народжуються здоровими. Зростає рівень смертності Дітей до 1 року: у 1991 р. – 13,9 смертей на 1 тис., у 1996-му – 14,3. Серед випускників загальноосвітніх шкіл повністю здоровими визнані тільки 18% дівчат та 11% юнаків. Отже, майбутнє республіки: під загрозою

Для соціальної структури характерне форсоване розшарування суспільства. Тільки за 1990 – 1992:рр. питома вага “середнього класу” знизилася, за приблизними підрахунками з 78% до 36%. Як наслідок зростає напруга між багатими й бідними. У складі населення України майже за сім років незалежності відбулися істотні зміни, для аналізу яких необхідне проведення Всеукраїнського перепису населення. Висновок про реальний рівень життя населення України зроблений фахівцями ООН. Відповідно до коефіцієнта людського розвитку (прибуток на душу населення, дитяча смертність, тривалість життя, освіта) наша країна посідає місце в шостому десятку.

Прямою реакцією на погіршення економічного становища стали масові страйки. Лідерами тут виступають гірники. Найпотужніші страйки відбулися в лютому-березні 1992 р., червні-липні 1993 р., липні 1996 р. Висувалися перш за все економічні вимоги. Виступами робітників і службовців часто намагаються скористатися певні політичні сили, щоб підняти власний політичний рейтинг, і місцеві органи влади – щоб відвернути увагу від місцевих проблем, перевести “стрілки” на центр. Саме завдяки їх участі на перший план висуваються політичні вимоги. Виступаючи “захисниками народу”, вони прагнуть вирішити власні проблеми, а трудящі в такій ситуації виступають лише знаряддям у їхніх руках. Травень 1998 року ознаменувався черговим страйком донецьких гірників, в якому взяло участь 45 шахт Донецької й Луганської областей.

У 1997р. в Україні на площі в 603,7 тис. кв. км проживало 50,9 млн чол. Серед європейських держав за кількістю населення Україна посідає 5 місце. Індикатором зростання економічних проблем є демографічна ситуація, яка;з кожним роком загострюється. Починаючи з 1991 р., з року в рік знижується природний приріст населення. В 1991 р. народжуваність склала 1,2%, в 1996-му – 0,9%. Різке зменшення цього показника пов’язане з погіршенням економічної ситуації, екологічної обстановки, кризою сім’ї, подальшою емансипацією жінки тощо. На цьому тлі неухильно зростає смертність: 1991 рік – 1,3%, в 1996 – 1,5%. Серед основних її причин – захворювання системи кровообігу, органів дихання, злоякісні пухлини, а також нещасні випадки, травми, погіршення економічної й екологічної ситуації, підвищення напруженості життя, відсутність у впевненості в майбутньому. В результаті з 1993 р: в Україні природний приріст населення має від’ємний знак, тобто чисельність населення скорочується. Найбільшу тривогу викликає демографічна ситуація в Донецькій, Луганській, Дніпропетровській областях. У1997 р. в Донецькій області народилося людей вдвічі менше, ніж померло. Скорочення чисельності населення зумовлює його старіння: Загальновизнано: якщо частка людей віком понад 60 років перевищує 10%, то нація вважається старіючою. В Україні в 1996 р. цей показник становив близько 19%. Така вікова структура населення, з одного боку, посилює навантаження на Працездатну частину населення; з іншого – гостро ставить питання про соціальні програми, що додатковим тягарем лягають на економіку.

Надзвичайно ускладнюють демографічну ситуацію міграції. З одного боку, на батьківщину повертаються українці, депортовані кримські татари й німці, приїздять біженці з інших регіонів СНД. Водночас з країни виїжджають, керуючись економічними чи політичними мотивами, найдієздатніші групи населення. Характерно, що серед мігрантів переважає молодь, а серед іммігрантів майже кожний десятий пенсійного віку.

Україна – одна з найзаселеніших країн Європи. Середня густота населення становить 84 чол. на 1 кв. км. Населення в країні розміщено вкрай нерівномірно: найгустіше в індустріально розвинених областях – Донецькій (200 чол.), Луганській, Запорізькій, Дніпропетровській, найменш густо – в Миколаївській, Херсонській) Кіровоградській, Чернігівській (44 чол.). Високий рівень урбанізації – близько 70% від загальної чисельності – зумовлений інтенсивним, часто незбалансованим промисловим розвитком уже протягом століття.

Відродження духовності. Важливим чинником державотворення є відродження духовності, національної свідомості, почуття державної гідності. Цьому в значній мірі сприятиме відродження культури. Удій сфері також переплелися позитивні й негативи і риси.

Основою будь-якої культури, втіленням духовності в першу чергу є мова. Незважаючи на прийняття Закону про мови, яким закріплявся державний статус української мови, вона повільно вводилася в сфери діловодства, армії, освіти. У 1996/97 навчальному році українською мовою навчалися 60% учнів денних середніх закладів. В окремих областях становище з мовою характеризується як катастрофічне. Наприклад, в Донецькій області українською мовою навчається трохи більше 5% учнів, у Луганській – понад 8%.

У формуванні громадянина неабияка роль належить освіті. Концепція розвитку системи освіти грунтується на демократизації всіх її ланок. Розширюється мережа шкіл з поглибленим вивченням окремих дисциплін, відкриваються ліцеї, гімназії, коледжі, авторські школи. Але нерідко зі зміною назви навчального закладу його зміст не змінюється. Певних успіхів досягнуто в переведенні школи на україномовний режим. У місцях компактного проживання національних меншин відкриваються національні школи: румунські, угорські, молдавські, польські, кримськотатарські тощо. В1995 році в Україні нараховувалося близько 2,5 тис. кілька мовних шкіл.

Відповідно до потреб життя реорганізується система вищої й середньої спеціальної освіти. Поряд з державними створюються навчальні заклади, засновані на інших формах власності. За рахунок цього зростає кількість вузів: у 1990/91 навчальному році їх нараховувалося 149, в 1996/97 – 274. Для здійснення контролю з боку держави запроваджено систему державного ліцензування вузів, але й на цьому шляху зустрічаються негативні моменти: формалізм, низька професійність, корупція тощо. Великою проблемою залишається фінансування вищої освіти. Законом “Про освіту” встановлено, що на цю сферу щорічно повинно відділятися не менше 10,5% внутрішнього валового продукту. В 1992 р. цей показник становив 12,6%, в 1997-му – 3,8%. Сьогодні видатки на підготовку одного спеціаліста у вузах розвинених країн у 5-6 разів більші, ніж в Україні. Вузи поряд з державним замовленням все частіше вдаються до навчання на платній основі, що в умовах зниження життєвого рівня населення сприяє загостренню соціальної напруги.

Провідним центром науки залишається Національна Академія Наук. Орієнтація на прикладні розробки супроводжується падінням престижу фундаментальних досліджень. Понад 90% технологічних розробок не впроваджується у виробництво, тобто низька віддача наукової роботи. Скоротилося фінансування наукових досліджень. Відсоток асигнувань на науку в бюджеті скоротився за 1990 – 1994 pp. вчетверо. Наприклад, в США, Японії на одного науковця витрачається близько 150 тис. доларів на рік, в Україні – 0,7 тис, тобто на рівні слаборозвинених країн. Низький рівень фінансування створює труднощі в матеріально-технічному й кадровому забезпеченні науки. Щороку в результаті міграції Україна втрачає близько 10 тис. дипломованих спеціалістів. На Заході найбільше, цінуються наші генетики, фізики, фізіологи, біохіміки. Не менш загрозливим для науки є і внутрішній “відплив умів”: понад 20% науковців перейшли до комерційних структур.

У літературі й мистецтві утверджується плюралізм, що передбачає зречення традиції єдиного підходу в оцінках дійсності. Нарешті митці відмовилися від застосування сонреалізму як єдиного вірного художнього методу. У повсякденне художнє життя все ширше входить авангардний напрям” що свідчить про розкріпачення творчості У галузі літератури найбільших успіхів досягла публіцистика, що вимовлено високим рівнем політизації суспільства. Першими лауреатами Шевченківської премії незалежної України стали Іван Багряний, автор широкомасштабного твору про злочини тоталітаризму “Сад Гетьсиманський”, Павло Мовчан, Олена Апанович, Богдан Ступка.

Протягом кількох десятиліть замовчувалась творчість Г. Синиці, який є одним із засновників нового напряму в монументальному живописі, що дістав, назву “українська національна колористична школа”. В1992 р. утворено Всеукраїнську музичну спілку. Розвиток театрального мистецтва пов’язаний з новаторською діяльністю режисерів Романа Віктюка, Бориса Шарварка та інших. Творчість Р. Віктюка здобула світове визнання. Спочатку він працював у Львові, нині – у Москві. Нові пісні слухачам дарують Таїсія Повалій, Ірина Білик, і Олександр Пономарьов, Віктор Павлик та багато інших. Вже традиційними стали пісенні фестивалі “Червона рута”,” Пісня року” тощо. Україна перетворилася на загальновизнаний центр хореографічного мистецтва. 31994 року в республіці проводиться Міжнародний балетний фестиваль ім. С. Лифаря. Всесвітньо відомі імена заслужених артистів України Інни Дорофієвої та Вадима Писарєва..

Десятиліттями гнана культура національних меншин одержала можливість вільно розвиватися. В Україні діє близько 160 національній культурно-освітніх товариств. .

Разом з наявними успіхами в галузі культури простежуються негативні тенденції. Як і раніше, культура фінансується за залишковим принципом. Гостру кризу переживає національна преса. Лише за 1995 рік наклад республіканських періодичних видань скоротився у 8 разів. Частка української книги знизилась до 36%. Відсутність необхідних коштів часто стає причиною перепрофілювання або закриття культурно-освітніх установ. Небезпечним для культурного зростання нашої держави є неконтрольоване поширення продукції іноземної культури на тлі скорочення створення вітчизняних витворів. У першу чергу це стосується кіномистецтва й телебачення.

Відродження духовності.

Значною мірою пов’язане з відродженням релігії та церкви. Значною мірою цьому сприяв Закон ” Про свободу совісті та релігійні організації”, а також нова Конституція України, яка гарантує свободу світогляду й віросповідань. Останніми роками з’явилася значна кількість релігійних громад, реставруються та відновлюють діяльність старі храми, будуються нові культові споруди. Відродженню релігії сприяло зняття заборон на релігійне життя, різке загострення суспільних проблем, часткова втрата старих ідеологічних орієнтирів, пошук духовної опори в житті, повернення до традиційних цінностей.

У цілому в Україні діє 67 конфесій та 16,5 тис. громад різних напрямів. Це вдвічі більше, ніж на момент проголошення незалежності. Традиційно найвпливовішою релігією залишається православне християнство. Українська православна церква стала самостійною щодо Московської патріархії, але канонічно вона підпорядкована патріарху Московському і всієї Русі Алексію II. Найчисленнішими були три організації християнських церков – Українська православна (УПЦ), підпорядкована Московському патріархату, Українська греко-католицька церква (УГКЦ) з центром у Львові та Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). УГКЦ за кількістю громад посідає друге місце. Близько 99% її об’єднань знаходяться в західних областях. Останнім часом відбувається її поширення на схід. Церкву очолює верховний архієпископ кардинал Любачівський.

Поряд з православ’ям існують інші вірування. Діють об’єднання громад іудейського віровизнання, Німецька євангелічно-лютеранська церква, Вірменська апостольська церква, релігійні громади мусульман тощо. Пожвавилась діяльність сектантських конфесій. Найчисленніші серед них – секти п’ятидесятників, єговістів, євангельських християн-баптистів, адвентистів-реформістів та інші. В

Україну проникають нетрадиційні релігії – крішнаїзм, буддизм, угруповання сатанинського напряму. Серед релігійних об’єднань є й неприховано агресивні. Одним із таких було “Біле братство”. Суспільна небезпечність цієї секти в тому, що до неї залучались переважно неповнолітні. Невіруючі вважаються ворогами. Не вважається гріхом фізичне знищення людини заради релігії. Духотворці “Білого братства” активізували свою діяльність в 1993 році. Шляхом гіпнозу вони переконали членів своєї громади у наближенні “кінця світу” і закликали їх до самоспалення.. В листопаді,1993 р. співробітники органів внутрішніх справ затримали;їх і згодом засудили.

Як і в попередні роки, для церковного життя характерна його політизація. Міжконфесійні конфлікти додають напруженості в суспільстві. Зокрема, загострилося протистояння конфесій УГКЦ та РПЦ, що особливо відчувалося в західних областях. Прихильники УГКЦ захоплювали храми РПЦ, виганяли з них священнослужителів, вдавалися до терору. Хоча органи місцевої влади намагалися не втручатись у це, протистояння, їхні симпатії більше схилялися до греко-католиків. Під тиском останніх Львівська міська рада народних депутатів прийняла рішення про передачу собору Святого Юра від єпископату РП Ц єпископату УГКЦ..

Не менш складними залишаються відносин и У ГІЦ та УП Ц – КП. У1991 р. собор єпископів УПЦ звернувся до Московського патріарх хату з проханням надати автокефалію УПЦ, на що одержав відмову. Більше того, у березні 1992 р. главу УПЦ митрополита Філарета позбавили, сану і замість нього Київським митрополитом обрали митрополита Ростовського Володимира (Слободана). У такій обстановці у червні в Києві відбувся собор УП Ц, де прихильники Філарета об’єдналися з УАПЦ, утворивши Українську православну церкву – Київський патріархат (УПЦ-КП). Патріархом обрали Мстислава (колишнього главу УАПЦ). Оскільки він жив у СШ А, фактичним керівником нової церкви став Філарет.( Частина кліру УАПЦ, не погодившись з таким рішенням, створила нову УАПЦ. Новим її патріархом в 1993 р. став Димитрій (Ярема), патріархом УПЦ-КП митрополит Володимир (Романюк). Влітку 1995 р. у зв’язку з похороном Володимира (Романюка) загострилися відносини між владою й УПЦ-КП. Власті не дозволили поховати патріарха на території св. Софії у Києві, а запропоновані місця не влаштовували керівництво церкви. Під час самовільного поховання патріарха біля брами дзвіниці Софії дійшло до сутички з охоронцями громадського порядку, що мало небажаний розголос по всьому світу. Наявність трьох гілок в українському православ’ї надзвичайно ускладнює релігійну ситуацію в країні.

Україна і світ.

Відправним моментом у процесі переходу на рейки рівноправності у міжнародних відносинах стало визнання України держ


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4,00 out of 5)

Історія України – Юрій М. Ф. – 6. Україна після проголошення незалежності