Історія України – Пасічник М. С. – Утворення Галицько-Волинського князівства
Історія Волинського князівства подібна до галицької. Волинь до 1170-х pp., на думку І. Крип’якевича, залишалася залежною від Києва. Князі змінювалися часто, всі вони особливо пильнували, щоб вдержати багату Волинську землю під своєю рукою та не допустити до неї суперників з інших княжих династій. Одночасно зі змінами в Києві мінялися волинські князі. Вони були повністю залежні від Києва і повинні були виконувати волю київського князя. Так, Володимир Мономах вимагав повного послуху від Ярослава Святополковича: “…наказав йому до себе приходити, коли тебе закличу”. Непокірні князі втрачали князівство.
Виокремлення Волині в самостійне князівство довершив Ізяслав Мстиславич, внук Володимира Мономаха. Як і інші князі з Мономахової династії, він домагався влади у Києві й тричі на короткий час був київським князем (1146-1154). Але, зустрічаючи вперте суперництво з боку інших князів, він вважав київський престол непевним для себе, тому основну увагу скерував на Волинь, де почав організовувати князівство для свого роду. Ізяслав переселив до Володимира родину, помічниками йому були брати Володимир і Святополк. Його суперник на київському престолі, Юрій Мономахович, намагався 1149 р. захопити Волинь, але Ізяслав відбив наступ. Коли галицький князь Володимирко зайняв Бужськ та деякі міста на Погорині, Ізяслав 1150 р. вирядився на Перемишль і 1158 р. розгромив галицькі полки над Серетом.
У своїх політичних заходах Ізяслав спирався на близькі зв’язки з Угорщиною та Польщею. Угорський король Гейза ставився до Ізяслава з великою повагою, називав його батьком та заявляв: “Твій щит і мій нероздільні від себе”. Гейза давав Ізяславові кілька разів велику допомогу – навіть 10 тис. війська, на той час незвичайну силу. Військову допомогу надавали Ізяславу також польський князь Болеслав Криворотий та чеський Владислав. Сім’я його батька Мстислава була зв’язана шлюбами з усіма цими династіями.
Ставши в 1154 р. волинським князем, правнук Володимира Мономаха Мстислав Ізяславич підкорив своїй владі місцевих бояр і успішно втрутився в боротьбу претендентів на великокнязівський престол. Він посадив на київський стіл свого дядька – смоленського князя Ростислава Мстиславича, а після його смерті сам став київським князем. Однак довго не втримався і в 1169 р. мусив віддати Київ Юрієві Долгорукому, проте незадовго до смерті знову оволодів ним. З того часу надовго стабілізувалися внутрішні взаємини в краї. На жаль, джерела не зберегли майже ніяких відомостей про соціально-економічне життя країни. На основі даних пізнішого часу знаємо про сильне боярство, яке підтримувало князів і обстоювало окремішність Волинської землі. Зросли волинські міста поряд із старими центрами – Володимиром, Червеном, Белзом, Бужськом, зросло значення Луцька, Пересопниці й Дорогобужа.
Процес феодального роздроблення, який в цей період відбувався в Київській Русі, не оминув і Волинь. Після смерті Мстислава Ізяславича його сини поділили Волинську землю: Роман одержав Володимир, Всеволод – Бел з, Святослав – Червен, Володимир – Берестя. Але цей процес не набув небезпечного характеру, тому що завдяки енергії Романа Мстиславича було створене Галицько-Волинське князівство.
Утворення Галицько-Волинського князівства.
Роман Мстиславич. Дещо інший шлях державотворення обрав Роман Мстиславич
(1170-1205). У своїй політиці він зробив ставку не на високородне, як його батько, а на служиле дворянство й городян і з їхньою допомогою розправився з противниками сильної централізованої влади. Цим самим Роман Мстиславич завоював симпатії простого люду, який потерпав від свавілля, жорстокості й міжусобної боротьби місцевої аристократії. Зміцнивши своє становище, волинський князь спочатку звернув свій погляд не на Київ, а на Галич. З другої спроби він у 1199 р. оволодів Галичем і об’єднав під своєю владою Волинське й Галицьке князівства. Роман Мстиславич зробив кілька вдалих походів проти литовців, що загрожували йому з півночі, захопив багато полонених і використовував їх на найтяжчих роботах. “Романе, Романе, лихим живеш, Литвою ореш”, – докоряли князеві одні сучасники. Інші в піднесених тонах прославляли його за успішні походи проти половців: “Кинувся на поганих як лев, сердитий був як рись, нищив їх як крокодил, переходив їхню землю як орел, бо був хоробрий як тур”. Переможні походи на Польщу додали авторитету волинському князеві.
Слава про Романа Мстиславича рознеслася повсюди й пробудила в українців надію на припинення міжусобних чвар удільних князів, відновлення могутності та єдності Київської Русі. Тим-то кияни й не боронили місто, коли під його стінами у 1202 р. з’явилися дружини волинського князя. Без опору піддалися йому й навколишні землі. Роман Мстиславич створив державу, територія якої простяглась від Карпат до Дніпра й за розмірами не поступалася Священній Римській імперії Фрідріха Барбаросси. В Києві князь посадив спочатку свого брата Ярослава, а потім сина Рюрика Ростислава. Спроби Романа Мстиславича запровадити федеративний устрій на Русі зустріли рішучий опір Всеволода Юрійовича, інших князів і не були здійснені. Але при цьому Роман Мстиславич був у зеніті слави, його величали “великим князем”, “царем”, “самодержцем всієї Русі”, а іноземні правителі воліли підтримувати з ним дружні стосунки, ніж ворогувати. У Галичі знайшов притулок вигнаний візантійський імператор Олексій Ангел, а папа римський у 1204 р. взамін прийняття католицизму запропонував українському князеві польські міста й королівську корону. Правда, на цю пропозицію Роман Мстиславич з гідністю відповів, що поки в нього при боці меч, доти він буде сам добувати собі володіння, “як батьки й діди наші множили землю Руську”. Роман Мстиславич відігравав помітну роль в житті Угорщини й Польщі. У 1205 р. він втрутився в міжусобицю польських князів, вирушив з військом у похід, але з невеликим авангардом потрапив у засідку й загинув під Завихвостом.
Створена Романом Мстиславичем держава трималася переважно на сильній особистості князя і вже цим була приречена на розпад. Ні малолітні сини Данило й Василько, ні вдова Романа Мстиславича Ганна зі своїми прибічниками й нечисленною дружиною не могли встояти проти галицької боярської олігархії з її невгамовним бажанням відділитися від Волинського князівства. На запрошення галицьких бояр і з відома угорського короля Андрія II у 1206 р. Галич захопили сини героя “Слова о полку Ігоревім” – новгород-сіверського князя Ігоря. Ганна із синами мусила тікати спочатку до м. Володимира, а потім під захист польського короля. Галицько-Волинське князівство розпалося на Галицький, Звенигородський та Володимирський уділи. Почалася міжусобна боротьба бояр і князів. Ігоревичі знищили до 500 місцевих бояр, а решта з допомогою угорських та польських військ у 1211 р. скинула їх з престолу й стратила. Галицька й волинська землі спливали кров’ю, а нащадки Романа Мстиславича поневірялися на чужині. Хоч польський князь і угорський король нібито визнавали право Данила на батьківський престол і надавали йому притулок, але насправді намагалися заволодіти західноукраїнськими землями. Угорський король Андрій II посадив на галицький престол свого малолітнього сина Коломана, а польський князь Лешко Краківський заволодів Перемишлем і прицілювався на решту волинських земель. Щоб послабити позиції угорського короля, він скористався з невдоволення галичан свавіллям угрів у Галичі й запросив на галицький престол новгородського князя Мстислава Удатного. На чолі загартованої кінної дружини Мстислав Удатний у 1219 р. з допомогою міщан вигнав угорський гарнізон з Галича.
З появою Мстислава Удатного на західноукраїнських землях створилися сприятливі умови для об’єднання Галицького й Волинського князівств у боротьбі проти експансії Польщі. Тим більше, що 18-річний Данило одружився з дочкою Мстислава Удатного Ганною. Спираючися на волинське боярство, молодий князь у 1219 р.