Історія України – Пасічник М. С. – Причини феодальної роздробленості
Розвиток продуктивних сил – передусім землеробства – дуже важливий фактор для Київської Русі. Поширення феодального землеволодіння супроводжувалося зміцненням економічного становища феодалів. Одночасно розвивалися міста, які перетворювалися на економічні й політичні центри. Збагачуючись за рахунок експлуатації сільського і міського населення, місцева знать – князі й бояри – засновувала нові фортеці, набирала дружини, поступово набувала великого політичного впливу. Колись слухняні васали великого князя київського, князі й бояри, перетворившись на місцевих володарів, почали проводити самостійну політику, яка спрямовувалась іноді навіть проти самого великого князя. Невпинні міжусобні війни з другої половини XI ст., під час яких Київ не раз переходив від однієї феодальної коаліції до іншої, послаблювали державу, її столицю і владу великого князя. На занепад Києва, на зменшення матеріальних ресурсів і політичного авторитету великого князя вплинула також зміна напрямку світових торговельних шляхів. Відтепер (з кінця XI ст.) вони ішли зі Сходу в Центральну Європу безпосередньо через Середземне море. Отже, Київ перестав відігравати роль міжнародного торговельного центру, суперника Константинополя.
Однією з причин феодальної роздробленості в Київській Русі стала перемога принципу вотчини, формально визнаного у 1097 р. на з’їзді князів у Любечі. Щоб припинити чвари, вони визнали право успадковувати землі тому власникові, який володів ними в даний момент. Кожному удільному князівству загрожували різні вороги. Щоб оборонити свої землі, князі запрошували озброєні загони чужинців, а їм, зрозуміло, було однаково, з ким воювати, кого вбивати, що руйнувати.
Близько середини XII ст. великий київський князь фактично втрачає значення глави давньоруської держави. Київська Русь розпадається на самостійні князівства і перестає існувати як єдина держава.
Важливо підкреслити, що феодальна роздробленість Київської Русі у XII ст. поглиблювалася і внаслідок панування натурального господарства. Через те, що тоді не було спеціалізації виробництва сільськогосподарської продукції, відпадала потреба в економічних зв’язках між князівствами. Всі вони вирощували одні йті ж злаки, овочі, розводили однакових тварин, стаючи цілком самозабезпеченими державами.
Таким чином, утворюються цілком самостійні князівства і землі: Великий Новгород, Володимиро-Суздальське, Київське, Галицьке, Чернігівське, Волинське та інші. Спочатку їх було 12, а згодом – сотні. В них розвивалися і зміцнювалися місцевий державний апарат та збройні сили. Влада й управління в деяких землях будувалися за принципом васалітету. На чолі землі стояв князь, нерідко титулований великим князем. Він спирався на постійну військову дружину, з якої виходили військові слуги – “милостники”, що разом з міською верхівкою підтримували своїх князів у їхній боротьбі проти опозиції великого боярства. Князівство-земля, в свою чергу, поділялося на менші князівства або “волості”. Сюди великий князь призначав адміністраторів: посадників, тисяцьких, вірників, тіунів. В окремих землях -“уділах” – князівства сиділи менші князі – васали великого князя.
Для вирішення важливих питань князь збирав боярську раду; відбувалися також князівські з’їзди своєї землі – “снеми”. Роль віча у головних містах земель дедалі більше занепадала, хоча в окремих містах (наприклад, у Новгороді, Києві) воно діяло й надалі. Військові слуги й управителі повинні були забезпечити володарювання великого князя, придушуючи виступи смердів і городян. Водночас на Русі зберігалася монархія з номінальним центром у Києві, а також єдина руська православна церква із цент-ром-митрополією в тому ж Києві.
Кожне руське князівство мало свої особливості політичного устрою. Так, у результаті тривалої боротьби місцевого боярства проти князів у Новгороді та Пскові утворилися боярські республіки, в інших землях (зокрема у Володимиро-Суздальській) перемогла міцна князівська влада, в Галицько-Волинській великий вплив на політичне й соціально-економічне життя мало боярство, хоча в окремі періоди тут зміцнювалася влада князя.
Отже, роздробленість була природним наслідком розвитку феодального ладу. Вона мала й певне прогресивне значення, оскільки супроводжувалася піднесенням економіки в окремих землях. Проте втрата державної єдності й князівські міжусобиці підірвали могутність Київської Русі. З цього скористалися зовнішні вороги – половці, лицарі-хрестоносці, феодали Польської й Угорської держав та ін. їхні напади на Русь значно почастішали. Однак послаблення зовнішньополітичних позицій не завадило розвиткові внутрішніх соціально-економічних процесів: у період феодальної роздробленості на базі зростання продуктивних сил на Русі складалися й зміцнювалися передумови для нового, міцнішого об’єднання в майбутньому руських земель в єдиній державі.
Отже, за період свого існування Київська Русь як єдина централізована держава пройшла великий шлях, багатий на різноманітні події та позначений жвавими політичними, соціально-економічними, культурними процесами. За своїм державним устроєм це була ранньофеодальна монархія з центром у Києві. В ході формування Русі східнослов’янські племена об’єдналися в єдину давньоруську народність. Русь відкрила новий – феодальний – період в історії народів Східної Європи. Протягом усього свого існування Київська Русь воювала з агресивними сусідами, насамперед зі степовими кочовиками, і разом з тим встановлювала й розвивала плідні зв’язки з країнами Заходу і Сходу. Передові для свого часу суспільно-політичний устрій, виробничі взаємини, високопродуктивне сільське господарство, добре налагоджене ремісництво, вдала дипломатична діяльність на міжнародній арені, підтримувана силою зброї в боротьбі проти іноземних загарбників, широке використання здобутків світової цивілізації, виразний потяг до творчого, духовно збагаченого буття – все це сприяло тому, що Київська Русь вийшла на провідні позиції в Європі, і її шанували тогочасні найрозвинутіші країни. Рух Київської Русі шляхом політичного, суспільного, економічного, культурного прогресу в середині XIII ст. перервала й на десятиріччя загальмувала монголо-татарська навала. Тривале моноголо-татарське панування в Київській Русі поряд з внутрішньою феодальною роздробленістю, що почалася, сприяли економічному і політичному відособленню окремих частин колись єдиної Давньоруської держави, а потім призвели і до її остаточного розпаду.
Література
Брайчевский М. Утверждение христианства на Руси. – К., 1988.
Борисенко В. Курс української історії. – К., 1996. Греков Б. Киевская Русь. – М., 1953.
Грушевський М. Історія України-Руси: У 10-ти т. – К., 1991- 1996. – Т. 1-9.
Дорошенко Д. Нарис історії України. – Л., 1991.
Законодательство Древней Руси // Российское законодательство X-XX вв. – М” 1984. – Т. 1.
Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. – К., 1994.
Знойко О. Міфи Київської землі та події стародавні. – К., 1989.
Кісь Я, Етногенез слов’ян. – Л., 1985.
Котляр М. Полководці Давньої Русі. – К., 1991.
Котляр Н. Древняя Русь и Киев в летописных преданиях и легендах. – К., 1986.
Курс лекцій з історії України та її державності. – Л., 1997.
Літопис Руський. – К., 1989.
Повість минулих літ // Літопис Руський (за Іпатіївським списком). – К., 1989.
Пономарьов А. Українська етнографія. – К., 1994.
Сахаров А, Дипломатия Святослава. – М., 1991.
Толочно А. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. – К., 1992.
Толочко Л. Древняя Русь: Очерки социально-политической истории. – К., 1987.
Хрестоматія тисячоліття хрещення Руси-України. – Філадельфія; Торонто, 1986.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)