Історія України – Лазарович М. В. – Здобутки національного руху
Минуло небагато часу і з’явилися перші результати органічної праці. За період від Франкового “Не нора!..” (1880) до 1898р. український рух зміцнів і організаційно, і кількісно настільки, що поет констатував: “Ще не вмерла, ще не вмерла і не вмре!”. Широкі кола українства Галичини усвідомлювали свою окремішність і поступово переходили до примату національної ідеї. Так, у 1893 р. відбулося урочисте перевезення останків М. Шашкевича з Новосілок до Львова. Ця подія сколихнула десятки тисяч галичан до вияву національного самовизначення. Тоді вулиці Львова вперше рясно замайоріли жовто-блакитними прапорами. Уся Галичина маніфестувала вдячність “Пробудителеві” краю. У1895 р. постулат політичної самостійності України підтримала газета “Робітник”. А через два роки у Львові на вечорі пам’яті Т. Шевченка голова “Академічної громади” І. Голубович проголосив політичну самостійність України найважливішим ідеалом української молоді. У1898 р. на всенародному вічі у Львові з нагоди 50-річчя скасування панщини в Галичині, усі українські політичні угруповання зійшлися на принципі самостійності української нації. Це, по суті, була перша між-партійна платформа на самостійницькому грунті. З цього ж року дедалі послідовніше поширюються терміни “Україна” й “український”, замість дотеперішніх “Русь” і “руський”. Така активізація українського руху в кін. XIX ст. наочно показувала його потенційні можливості.
Усе більшого резонансу серед широких мас набувала радикальна преса. Якщо демократичні видання 70-80-х років були розраховані головним чином на інтелігенцію та молодь, то видання 90-х років адресовані переважно селянам і міським робітникам. Ще з поч. 1890р. за редакцією І. Франка та М. Павлика виходив радикальний часопис “Народ”. Видавалися газети “Хлібороб” і “Громада”. Друкувалася політична література, зокрема серію брошур І. Франка під загальною назвою “Радикальна тактика”.
Дбаючи про ріст національної самосвідомості галицьких українців, радикали не забували й про інші землі України. Так, коли в 90-х роках відзначалося тисячоліття Угорської держави, що проходило в умовах наступу шовіністичних і католицьких сил з метою асиміляції населення Закарпаття, І. Франко, М. Павлик, В. Гнатюк та інші діячі опублікували “Протест галицьких русинів проти мадярського тисячоліття” . У ньому піддавалися гострій критиці угорські загарбники, що проводили політику пригнічення закарпатських українців, указувалося на відступництво української інтелігенції, яка мадяризувалася, цуралася рідної мови.
У кін. XIX ст. Русько-українська радикальна партія пережила кризу. Намітилися суперечливі тенденції, суть яких полягала в тому, що поруч з розгортанням радикального руху і охопленням ним трудящого люду дедалі більше виявлялася політична диференціація ви лавах. До цього призвели соціально-економічні, політичні й ідеологічні чинники, пов’язані з дальшим розвитком капіталістичного господарства, соціальним розшаруванням суспільства, виходом на політичну арену робітничого класу, піднесенням національної свідомості. Внутріпартійна боротьба викристалізувана три основні фракційні групи: власне радикальну, яку очолили М. Павлик, К. Трильовський, Л. Бачинський, соціал-демократичну на чолі з Р. Ярославичем, М. Ганкевичем, М. Новаковським та національно-демократичну, якою керували І. Франко, Є. Левицький, В. Будзиновський, Т. Окуневський. У результаті у 1899 р. з’явилися ще дві парти: національно-демократична та соціал-демократична.
На Різдво 1900 р. Народний Комітет, як керівний орган Української національно-демократичної партії (У НДП), опублікував перту відозву до народу. У ній наголошувалося: “Ідеалом нашим повинна бути незалежна Русь-Україна, в якій би всі частини нашої нації з’єдинилися в одну новочасну, культурну державу”. Ці слова, як і програма У НДП, припали до вподоби багатьом галицьким українцям. Вже незабаром національні демократи, відкриваючи свої осередки на місцях та розгортаючи широку політичну діяльність по всьому краю, стали домінуючим чинником українського життя в Австро-Угорщині.
На самостійницьких позиціях стояла й Українська соціал-демократична партія (У СДП). її друкований орган “Воля” писав, що метою українських соціал-демократів є “вільна держава українського люду, українська республіка”. У СДП, як і У НДП, також вийшла з лона радикальної партії, перша була в ній лівим крилом, а друга правим. За висловом жандармського полковника Мезенцова, члени всіх цих партій були “одними й тими ж мазепинцями”.
Отже, на зламі століть незалежницькі ідеї починають захоплювати чимраз ширші кола західноукраїнського суспільства. Галичина, що з легкої руки Є. Чикаленка дістала назву “українського П’ємонту” (П’ємонт – історична область Італії, яка в сер. XIX ст. стала центром національного об’єднання), внаслідок напруженої праці кількох поколінь галицько-українських громадських діячів та при істотній інтелектуальній та фінансовій допомозі зі Східної України, стала тим місцем, де генерувалася ідея національного визволення та возз’єднання всіх українських земель.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)