Історія України – Лазарович М. В. – Розділ 3. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА

3.1. Об’єднання українських земель у складі Галицько-Волинського князівства

Наприкінці XII – у першій пол. XIII ст. Давньоруська держава занепадає. Внаслідок цього в історичній науці тривалий час панувала думка, що на її руїнах виникло – як наступник Київської Русі – Владимиро-Суздальське князівство, а потім – і Московське царство. Проте видатний український історик М. Грушевський переконливо довів, що безпосереднім наступником державності Київської Русі було Галицько-Волинське князівство. “Київська держава, право, культура, – підкреслював він, – були утвором одної народності, українсько-руської; володимиро-московська – другої, великоруської. .. Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський XIII в., потім литовсько-польський XIV-XVI ст. Володимиро-Московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своїм корені…” Отже, державницьку традицію Київської Русі перейняло Галицько-Волинське князівство.

Галичина

Галицька земля була першою на українських теренах, яка стала на шлях самостійного розвитку, відокремившись наприкін. XI ст. від Києва. її економічне та політичне піднесення зумовлювалося надзвичайно вигідним розташуванням, важкодоступним для кочових нападників зі степу; наявністю стратегічно важливих торговельних шляхів на Захід, що сприяли збагаченню та проведенню активної закордонної політики; великими покладами солі, значення яких істотно зросло після того, як кочівники відрізали Русь від Чорного моря; віддаленістю від Києва, що послаблювало вплив центральної влади.

Помираючи, Ярослав Мудрий заповів Галичину своєму внукові Ростиславові Володимировичу. Літописці не засвідчують його в Галичині, а повідомляють про те, що Ростислав перебував у князівстві Тмутаракані, яке стало притулком для князів-вигнанців, тобто тих Рюриковичів, які втратили право на власні вотчини. Із Приазов’я вони не раз вирушали, вербуючи половців чи інших чужоземних найманців, на Русь, щоб захопити князівство чи якусь волость. Деякі історики вважають, що Ростислава отруїли греки за намовою київського князя Ізяслава. Після смерті Ростислава залишилися сини – Рюрик, Василько і Володар. Вони зуміли стати законними спадкоємцями Галичини. Перший володів Перемишльською землею, другий – Теребовлянською, третій – Звенигородською. Головну увагу брати спрямовували на захист своїх володінь від агресивних сусідів – Польщі, Угорщини, київських та волинських князів. Вони приборкали опозиційне боярство, розгромили угорські війська під Перемишлем (1099), за допомогою половців завдали відчутних ударів по Польщі, зміцнили південно-східні кордони краю напівкочовими печенігами, торками та берендеями.

Після смерті братів Ростиславичів син Володаря князь Володимирко (1124-1162) поступово об’єднав Звенигородське, Перемишльське, Галицьке й Теребовлянське князівства в одне і переніс у 1144 р. свою столицю до Галича, який лежав на перехресті торговельних шляхів. Від імені нової столиці весь край став називатися Галицьким князівством, Галичиною. Хоробрий воїн, талановитий дипломат, Володимирко Володимирович умів вийти з найскрутніших ситуацій. Для досягнення мети не гребував нічим, порушуючи присягу, нацьковуючи на своїх ворогів половців, свата Юрія Долгорукого, або підкуплюючи суперників сріблом чи золотом. Він зумів дати відсіч спробам Польщі та Угорщини захопити Галицьку землю, поклав край намірам київського князя Ізяслава поновити залежність Галичини від Києва, уклав союзні угоди з Візантією та Суздальщиною. За його правління розширилися межі князівства на сході – по Дністру, Пруту й Серету – було приєднано Погоринську волость на Волині.

Раптова смерть Володимирка не перервала державотворчого процесу в Галичині. За правління його сина – Ярослава Осмомисла (1162-1187) Галицьке князівство стало наймогутнішим на українських землях. Воно розширилося до узбережжя Чорного моря, у період свого найвищого піднесення володіло Бессарабією, частиною нинішньої Румунії, низкою придунайських міст. Князівська столиця перетворилася на торговельний, ремісничий і культурний центр України на заході. В місті звели десятки палаців та храмів, зокрема величний кафедральний храм Успіння Божої Матері, що

Став престольною церквою галицького єпископа. Дністром, Прутом, Дунаєм купці з Галича й інших міст вивозили свої товари на ринки причорноморських держав, у т. ч. й у Константинополь, з яким Ярослав підтримував сусідські стосунки і від якого домігся відкриття в Галичі єпископату. Добрі відносини було також встановлено з Угорщиною, Польщею та Німеччиною. Показово, що “Великопольська хроніка” кін. XIII ст. державу Ярослава називає королівством. Високо оцінюючи заслуги князя Ярослава, який користувався величезним авторитетом на Русі й увійшов в історію як Осмомисл – за вісьмох мислить, автор “Слова о полку Ігоревім” відзначав: “Галицький Осмомисле-Ярославе! Ти високо сидиш на своїм золотокованім престолі, підперши гори Угорські (Карпати. – Авт.) своїми залізними полками, заступивши королеві дорогу, зачинивши ворота Дунаю, справляючи суди аж до Дунаю! Гроза твоя по землях течії Ти відчиняєш ворота Києву, стріляєш з батьківського золотого престолу султанів у далеких землях”.

І справді, створивши в Карпатах систему оборонних ліній, Ярослав Осмомисл надовго зупинив угорську агресію. Сформувавши дисципліноване, добре озброєне і вишколене військо, не дозволив польським королям розоряти край. Успішно воював проти половецьких орд, зокрема, у 1183 р. захопив у полон 12 їхніх ханів. Брав участь у боротьбі за Київ, який нерідко змушений був визнавати свою залежність від Галича. Це видно на прикладі Івана Берладника, одного з Ростиславичів, який завдавав клопоту Володимирку і Ярославові Осмомислу. Коли київський князь Ізяслав підтримав І. Берладника, то Осмомисл позбавив його престолу, розгромивша одного і другого. Водночас князь Ярослав розірвав з традиційною політикою своїх попередників, які у боротьбі проти волинських і київських князів орієнтувалися на Суздаль. Він керувався загальноукраїнськими принципами, уклавши союз із волинськими Мстиславичами і сприяючи противникам Андрія Боголюбського у боротьбі за Київ.

Утверджуючи авторитет князівської влади у Галичині, Ярослав Осмомисл зіткнувся з активною протидією місцевого боярства, яке дедалі зміцнювалося в економічному і політичному відношенні. Його особливістю було те, що воно формувалося переважно не з князівської дружини, як в інших землях, а з родоплемінної знаті. Свої маєтки галицькі бояри отримали не від князя, як це водилося, а, головним чином, шляхом привласнення общинних земель, купівлі, а то й насильного захоплення їх у селян. В їхніх руках опинилися соляні промисли, які мали велике господарське значення. Істотно вплинуло на формування міцної і згуртованої верстви галицьких бояр і сусідство Угорщини та Польщі з аристократичним норовом їхнього боярства, а також нечисленність княжої сім’ї, завдяки чому бояри залучалися до влади, отримуючи посади та маєтки. Окремі з них жили в укріплених замках і навіть утримували власні бойові дружини. У другій пол. XII ст. боярство відчуло себе настільки сильним, що відкрито намагалося підпорядкувати своїй волі самого князя. Приводом став сімейний конфлікт Ярослава, скориставшись яким бояри вдалися до насильства. Вони звинуватили в чаклунстві й спалили на вогнищі позашлюбну дружину князя Настасію, а її сина Олега ув’язнили в темницю. Ярослав був змушений погодитися з вимогами боярської опозиції – не мстити боярам та повернути законну дружину Ольгу (дочку Юрія Долгорукого) і сина Володимира, які перед тим втекли до Польщі. Все це дає підстави стверджувати про значний вплив олігархічних кланів на політичний та економічний розвиток Галицького князівства.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Історія України – Лазарович М. В. – Розділ 3. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА